Колонка автора:

ПРИСВЯТА МОЄМУ БАТЬКОВІ-ФРОНТОВИКУ ТА МІЛЬЙОНАМ ПОЛЕГЛИХ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Теперішні випробування, які випали на долю України, котра зазнала віроломного нападу Росії, кров і страждання, тисячі вбитих і поранених – все це надає особливого характеру такій водночас сумній і урочистій даті, як 9 травня, День Перемоги над гітлерівською Німеччиною, 70-ліття якої наш народ відзначає, водночас відбиваючи напад озброєних до зубів головорізів Путіна, їх найманців і сепаратистів. Тож, за великим рахунком, нам не до свят (ось і зараз, коли я працюю над цим матеріалом, на Донбасі від клятих терористів загинуло п’ятеро наших воїнів і 12 поранено... Ну, не повертається язик вигукувати радісні гасла!..

І все ж, щоб віддати шану мільйонам загиблих в тій страшній війні, вселити оптимізм і віру в нашу нову Перемогу, вже в цій, «гібридній» війні, ми таки кажемо один одному: Зі святом Перемоги!..

Указом Президента України в нашій державі 70-ліття Перемоги відзначається два дні. Як уже було сказано, 9 травня – святкування, а 8 травня – День Пам’яті. Нам є про що згадати… І не лише пригадати, а й пом’янути загиблих дідів-прадідів, бабусь-прабабусь, батьків і матерів, братів і сестер, інших родичів, сусідів, друзів, знайомих і незнайомих, які склали голови в боротьбі за нашу свободу.

Пом’янемо й нашу Небесну Сотню, й тих героїв, які загинули в нинішній «гібридній» війні. Помолимося за тих, хто тепер зі зброєю в руках боронить нашу Вітчизну від путінських нацистів та запроданців-сепаратистів. Згадаємо добрим словом наших волонтерів, які самовіддано допомагають нашим Збройним Силам та Національній гвардії.

Я мріяв до 70-ліття Перемоги видати збірку своїх віршів, написаних у різні періоди мого життя. На жаль, коштів на видання не знайшлося, а моя скромна пенсія не дає змоги видати книгу за власний рахунок. Якби поталанило, я б неодмінно включив до збірки свого вірша про повернення мого батька з війни, з далекої Німеччини.

Цього вірша я написав ще в 1959 році, коли був студентом 4-го курсу лісоінженерного факультету Української сільськогосподарської академії. Тоді його надрукували в студентській багатотиражній газеті «За сільськогосподарські кадри», після чого мене просили декламувати його на різних вечорах, концертах художньої самодіяльності і навіть на фестивалі київської молоді в Зеленому театрі (був такий на схилах Дніпра, де тепер Співоче поле).

Вірша я присвятив своєму батькові, фронтовику, кавалеру ордена Червоної Зірки, двічі нагородженому медаллю «За відвагу», медаллю «За Перемогу над фашистською Німеччиною» та іншими державними нагородами. Він у лавах Червоної Армії пройшов усю війну з 1941 по 1945 рік. Перші два роки був сапером, бився в жорстоких боях під Старою Русою, потім забезпечував знамениту «Дорогу жизни», ставив мінні загороди, щоб забезпечити єдину транспортну артерію, яка давала життя блокадному Ленінграду, а після госпіталю потрапив до артилерії, 2 Білоруський фронт. Навіть тоді, коли наші війська вже святкували Перемогу в Берліні, він зі своїми однополчанами ще добивав рештки гітлерівських військ на острові Рюген, що на північ від Померанії, в Балтійському морі.

Мій батько, старший сержант Олексій Дмитрович Кравченко повернувся з війни в липні 1945 року, коли мені йшов 8-й рік. Ми з мамою, дідусем і бабусею, тітками та їх дітьми були в окупації на Луганщині. Німці вигнали нас із наших хат, і ми змушені були вдев’ятьох аж до приходу наших, жити в погребі. Дідусь влаштував там нари, і в тій тісняві, в темряві, в холоді й голоді, ми існували весь час окупації. Коли есесівці проводили облави й хапали євреїв, до нас прибігла й попросила притулку жінка з грудною дитиною, єврейка, дружина офіцера районного військкомату, який не встиг евакуювати сім’ю і відступив улітку 1941-го разом з останніми загонами червоноармійців. І, хоча ми ледве вміщалися в тому погребі, хоч дорослі добре розуміли, яка смертельна небезпека загрожує всім нам у разі, якщо німці дізнаються, кого ми переховуємо, дідусь і бабуся, моя мама й тітки Зоя та Жанна погодилися прийняти ту нещасну матір з немовлям.

Про те, як нам жилося в погребі, про всі жахи окупації, про часті бомбардування краще не згадувати… Той жах від бомбардувань назавжди врізався в пам’ять!.. Дитяча пам’ять вибіркова. Багато чого я не пам’ятаю, а деякі епізоди спливають у пам’яті, мов кадри з старого кінофільму… Коли було тихо, коли німці виїздили із нашого селища кудись у своїх справах, нас, дітей, дорослі виводили з погреба у двір подихати свіжим повітрям, розім’яти ноги, вхопити жменьку сніжку. І ось – врізалося в пам’ять: виходжу з погрібничка (маленька халабуда над погребом, складена дідусем з цегли, та дверцята, щоб сніг або дощ не забивав у негоду, не потрапляв на ляду, котра накривала вхід до нашого «житла»)… Виходжу… Раптом просто перед собою бачу замерзлу синьо-білу людську руку, що стирчить з снігового намету… То був убитий солдат-італієць (італійці жили в палатках навіть узимку, а німці – по хатах, з яких повиганяли господарів. Італійці часто приходили до хат, просилися погрітися. Під час чергового приходу почалося бомбардування, і того італійця було вбито осколком. Італійські солдати грілися в хаті дотемна, аж поки не повернулися німці (які не дуже товаришували зі своїми союзниками). А вночі почався снігопад, і тіло загиблого засипало снігом. Німці не поспішали поховати вбитого, хоч, напевне, бачили ту страшну руку в наметі. Так і пролежав нещасний кілька тижнів, аж поки мій дідусь за допомогою моєї мами та тітки не перетягли труп на город, де й поховали. Дідусь киркою довбав мерзлу землю, а його дочки лопатами викидали грудки, аж поки не викопали домовину, де й спочив вічним сном безіменний син сонячної Італії). Ось ту його страшну мерзлу руку я запам’ятав на все життя!..

Ще кадр із тих часів, коли німці ще не вигнали нас з хати(влітку1941-го): есесівець Едвард (його ми звали Едя-сопун, бо він гучно сопів носом) підкрався до мене, коли я стояв на краю виритої німцями неподалік від нашої хати величезної ями для бомбосховища. Він схопив мене і підняв над ямою. Я страшенно перелякався. На мій відчайдушний крик підбігла мама. Вона за сараєм разом з моєю бабусею та своїми сестрами готували паливо на зиму – ліпили, як казали у нас, «кізяки». Змішували коров’ячі кізяки з вугільним пилом, місили руками й потім накладали в форми – в старі діряві каструлі та миски. Суміш викладали на суху траву, щоб сохла на сонці. Руки у мами були в тій чорній суміші, і коли вона кинулася до Еді, то ненавмисне заляпала червону пику есесівця тими кізяками… Есесівець відпустив мене, заревів і схопив саперну лопату. Замахнувся, високо здійнявши її над собою – і всі злякано скрикнули, розуміючи, що здоровань одним тим ударом може розрубати мою маму навпіл. Дякувати Богові, до нього підскочив фельдфебель Вернер і перехопив держак лопати. Поки Едя скаженів, лаючись з Вернером, мама схопила мене й швидко втекла з двору, сховалася разом зі мною в сараї. Хоча Вернер був старший за званням, а Едвард – рядовий, але субординації там не додержувались, бо, на відміну від Еді, Вернер не був у СС (пізніше, коли поруч Едвард та інші німці  були відсутні, Вернер зазирав до нас у погреб і тихенько казав: «Я – Рот Фронт!.. Гітлер капут!». Бабусю він попереджав: «Бабушка! Дьетям язик чік-чік! Едвард знает по-русски! При нем льючше молшать». Звичайно, про всі ці деталі я вже дізнався пізніше, коли підріс, але свій крик і неймовірний переляк запам’ятав…

А ще добре запам’яталося, як прийшли наші, як ми вийшли з погреба, не озираючись, зовсім вільно, і яке то щастя – повернення до своєї домівки!..

Дідусь Григорій Корнійович був фотографом. Тож коли ми вийшли на світ божий після нескінченних днів і ночей сидіння в погребі, коли нарешті повернулися до своїх хат, він зібрав усіх нас в бабусиній-дідусевій хаті, встановив свого старого кабінетного фотоапарата і зафіксував для історії всіх дев’ятьох «погрібників», і мене, і мою маму з моєю старшою сестрою Галиною, і бабусю, і себе, і тіток моїх, і двоюрідну сестру Джемму, і наймолодшого з «дев’ятки» мого двоюрідного братика Володю. Це був перший наш день у визволеному Міловому на Луганщині. Війна відкотилася на захід, а ми звикали до миру…

Разом з Вовкою та іншими дітьми ми бігали по згарищах, руїнах, нишком від дорослих, попри сувору заборону, ходили на залізничну станцію, бачили цілі ешелони, в яких живцем згоріли поранені червоноармійці, коли під час бомбардування поруч загорілися ешелони з пальним та боєприпасами.

Поруч з Міловим була залізнична станція Чортково. По залізничних коліях пролягав кордон між Українською РСР та РРФСР. Оскільки станція мала важливе стратегічне значення, її бомбардували дуже часто – то німці, то наші…

    

Коли вибухали боєприпаси, колісні пари зі свистом летіли над головами на сотні метрів. Ну, ми, малеча, цього не бачили. Лише чули!.. І не тільки чули – глухли від страшенних вибухів, тремтіли від жаху й цокотіли зубами, а вся земля хиталася наче від землетрусу… Пізніш, коли Червона Армія визволила нас від гітлерівців,  ми бачили наслідки тих жахливих вибухів, руїни, згарища. На вулиці Красна Зоря ми дивилися як на диво на одну хату, на дах якої вибухом закинуло двоколісну залізничну платформу. Руїни були скрізь, і ми раділи, що наші хати вціліли при бомбардуваннях.

Фактично у нас війна вкрала дитинство. Тому після звільнення від гітлерівських загарбників, після того, як припинилися бомбардування відчуття було таке, наче виросли крила – відчуття невимовної насолоди від тиші. Звичайно, і після звільнення тяжкі, голодні часи довелося пережити, але ми раділи кожному дню, насолоджувалися можливістю вільно ходити у власному подвір’ї, без жаху йти вулицею.

Повноцінної радості, природно, не могло бути, бо війна ще тривала. Наші гнали нацистів все далі й далі на Захід. Ще приходили похоронки з фронту, голосили жінки за загиблими батьками, чоловіками, синами, братами... Раніше, під Харковом, загинув мій дядько Михайло Кучма, мамин брат, учасник Сталінградської битви. У самому пеклі Сталінграду вцілів, а в Україні загинув…

Навесні 1945-го, вже після взяття Кенігсберга загинув мій брат Олександр Кравченко, зовсім молодий ще лейтенант Червоної Армії. Мій батько теж брав Кенігсберг, і вони з Сашком могли б зустрітися, та не судилося... Олександра накрив вибух снаряда…

    

А батько пішов далі, брав Данціг (Гданськ), інші міста Польщі, Німеччини, форсував Віслу, дійшов до Ельби.

Ще кілька наших далеких родичів загинули в боях з фашистами. Чотири батькових брати – Степан, Василь, Григорій та Іван Кравченки повернулися з фронтів каліками. Але ми раділи, що вони залишилися живими. І дуже тривожилися за тих, хто ще воював з фашистами,  – за мого батька, за дядька Ілька, за інших родичів. Не було такого дня, щоб я та моя сестра Галина, наші двоюрідні брат і сестра, граючись у свої нехитрі дитячі ігри, раз по раз не брали до рук альбоми, аби подивитися на фото наших батьків-фронтовиків. Бабуся Оксана нас вчила молитов, і ми часто молилися, просили у Господа, щоб батьки повернулися додому живими та здоровими. 

      

Добре пам’ятаю радісний день, коли всі плакали від радощів, обнімалися, цілувалися: Перемога!.. Перемога!!! Війні кінець!!! Ми з братиком Вовкою дивувалися: які дурні ці дорослі – треба сміятися від радощів, а вони від радощів плачуть!.. Мир!..

Яке то велике надбання – мир  на землі!.. У зруйнованій, сплюндрованій ворогом Україні, що відроджувалася, вставала з руїн, люди, незважаючи ні на які труднощі, на голод 1947 року, часто говорили; «Нічого, виживемо! Аби лише війни не було!..» Відтоді я ненавиджу тих, хто іронізує над нашим поколінням, зневажливо глузує, що їм, мовляв, нічого не потрібно, лиш не було б війни… Справжню ціну миру, мирного життя нинішні покоління починають розуміти в наші дні… А в 1945-му ми насолоджувалися миром!.. Ми пили повітря миру і не могли напитися, нарадуватися ні з чим незрівнянним відчуттям миру.

На все життя я запам’ятав той незабутній рожевий липневий вечір 1945-го, коли я нарешті зустрів свого батька!..

Тепер, коли на нашій землі знову війна, знову гинуть люди, коли російські окупанти загарбали Крим, коли полчища агресора, мов зграї вовків, з усіх сторін оточили кордони України, а російські диверсанти, найманці-терористи вбивають моїх співвітчизників і на моїй малій батьківщині Луганщині, і в Донеччині, і в Одесі, і в Харкові, весь світ здригається від віроломства режиму Путіна, котрий забув, що в минулій страшній війні наші народи пліч-о-пліч билися зі спільним ворогом – з нацистською Німеччиною та союзниками гітлерівців. Більше того, цей самовпевнений «наполеончик» не посоромився образити пам’ять мільйонів загиблих у тій війні українців, на весь світ заявивши: «Россия и без Украины могла победить в той войне, потому что мы – страна победителей». Більшого цинізму, більшої підлості не можна було уявити! Путін поглумився над пам’яттю мільйонів загиблих, над пам’яттю про мого дядька Михайла, мого брата Сашка!.. Путінська Росія знищила міф про братську дружбу!

Тепер, коли ворог-великорос усіх нас, українців, (включно й тих, хто говорить російською мовою) називає «бандерівцями», наш народ, який зазнав нападу агресорів, став згуртованішим, сильнішим, мудрішим. І хоч я не в усьому згоден з тим, що робили члени ОУН під проводом Степана Бандери, але я знаю історію, знаю, що під гнітом панської Польщі Бандера боровся з польським гнобленням, сидів у польській в’язниці, під час Другої світової війни боровся з гітлерівськими загарбниками, сидів у фашистському концлагері Заксенхаузен, а потім бився зі сталінським більшовицьким режимом і був убитий радянським агентом-кагебістом уже в мирний час.

Тож тепер, коли кагебіст Путін почав війну проти України, за незалежність якої виступав Бандера, за яку поклали голови десятки тисяч воїнів УПА, сотні тисяч кращих синів і дочок українського народу, – тепер, у ХХІ столітті, я та мільйони справжніх українських патріотів вважаємо: краще вже називатися «бандерівцями», ніж «колорадами», путінськими шестірками.. Я переконаний, що мій покійний батько, старший сержант Червоної Армії, схвалив би мій вибір на користь бандерівців і рішуче засудив би путінців. Бо бандерівці билися за Україну, билися  на своїй землі, а путінці – прийшли чужинцями-загарбниками, вбивцями, диверсантами, катами.

Тепер, так багато років по завершенню Другої світової, коли нібито назавжди на просторах Європи настав мир, Росія під проводом кагебіста Путіна, так само, як і Німеччина Адольфа Гітлера, без оголошення війни, віроломно напала на сусідню суверенну державу, на нашу Україну. Та сама Росія, яку ми вважали дружньою країною,напавши на нас, анексувала величезну частину нашої території й продовжує засланими диверсійно-терористичними групами, за підтримки «5-ї колони» в Україні, підло, знахабніло, прикриваючись жінками та дітьми, як це робили гітлерівці, захоплювати наші міста й села, викрадати людей, катувати, вбивати, прикриваючи при цьому свої злочини демагогічними заявами Путіна, Лаврова, Чуркіна. Я пам’ятаю, як наш народ проклинав Гітлера. Тепер він проклинає Путіна!

Путінське блюзнірське твердження про те, нібито в Другій світовій війні Росія могла б здобути перемогу і без України, потребує серйозного засудження не лише українськими та російськими громадянами, але й всіма союзниками СРСР по антигітлерівській коаліції, всим прогресивним людством. Адже своїм цинічним випадом Путін фактично вважає, що кров 6 мільйонів громадян України, які поклали свої голови на олтар Перемоги, пролита марно.

Путін суперечить тій оцінці вкладу України в перемогу над нацизмом, яку дала міжнародна спільнота, оскільки Україні надано право стати засновником ООН і бути постійним членом Ради Безпеки ООН. Що ж до ганебної оцінки Путіна, то вона свідчить лише про його цілковите невігластво у знанні історії. Гітлерівські полчища окупували 17% території колишньої РРСФР і 100% території України. До окупації німцями в 1941 році Українська РСР вивезла обладнання важливих заводів на схід Росії та в Середню Азію. Туди ж евакуювали кращі інженерні кадри, десятки тисяч кваліфікованих робітників. Гітлерівцями практично вся промисловість України була знищена. Зруйновано 15 тис. промислових підприємств. А після війни більшість наших евакуйованих до Росії та республік Середньої Азії підприємств після війни так і залишилася в Росії, Казахстані, Узбекистані.

Яка іронія долі!.. В 1941-му ми евакуювали наші заводи на схід СРСР, щоб вони не потрапили в руки фашистів, а нині російські агресори демонтують найцінніше обладнання наших заводів у Луганській та Донецькій областях, десятки заводів або вивозять в Росію, або ж руйнують! Підла, підступна, агресивна політика!

Сучасна Росія вже давно створила культ «вождя». Путін не заперечує, коли на концертних сценах лунає створений по-холопському вірнопідданий шлягер «А в чистом поле система «Град», за намиПутин и Сталинград»… Ну, аж ніяк не хочеться підспівувати російській пропаганді, для якої важлива не історична пам’ять про героїв вікопомної Сталінградської битви, а прихильність людини, котра народилася через кілька десятиліть після неї. В Україні нормальним людям післявоєнного покоління і на думку не спадає асоціювати Сталінград і всю ту, вже далеку війну, з… Путіним!..

У нашій пам’яті – мільйони тих, хто власними життями жертвували і під Сталінградом, і на Курській дузі, і в боях за Київ, Одесу, Севастополь, у Корсунь-Шевченківській битві і на всіх тих численних фронтах від Білого до Чорного морів. І хоч пан Путін вирішив ігнорувати роль України в Другій світовій війні, він не зможе заперечити існування 1-го Українського, 2-го Українського, 3-го Українського, 4-го Українського… Додамо до цього, що українці воювали й на всіх інших фронтах, а ще й на «п’ятому фронті»  – в партизанських загонах. Воювали самовіддано, мужньо, відважно.

Ні в кого не може бути сумніву в тому, який великий вклад у перемогу над гітлерівською Німеччиною та її союзниками внесла Російська Федерація. Але при цьому треба бути абсолютним невігласом і в історії, і в військовій справі, щоб заперечувати не менш вагомий вклад в перемогу, який належить українському народу, Україні.

Ніхто також не може заперечити такий очевидний факт, що в розробці та плануванні воєнно-стратегічних операцій, а головне – в забезпеченні перемог у ході Другої світової війни, у командуванні полками, дивізіями, корпусами, арміями, фронтами, штабами – найважливішими  постатями були народжені в Україні воєначальники Семен Тимошенко, Андрій Єрьоменко, Іван Черняховський, Михайло Кирпонос, Родіон Малиновський, Кирило Москаленко, Павло Рибалко, Юрій Бордзіловський, Василь Вознюк, Андрій Кравченко, Олексій Бурдейний, Віктор Болятко, Іван Волкотрубенко, Євген Горбатюк, Павло Гудзь, Пилип Жмаченко, Олексій Катрич, Іван Мороз, Олександр Мироненко, Юрій Науменко, Прокіп Романенко, Павло Батицький, Петро Кошовий, Володимир Толубко, Яков Федоренко, Віктор Харченко, Сергій Руденко, Володимир Судець та багато інших.

Для тих, хто погано знає історію, наводжу ось такий факт: останню крапку в Другій світовій війні було поставлено українцем генерал-лейтенантом Кузьмою Дерев’янком, коли 2 вересня 1945 року на палубі лінкора «Міссурі», що стояв у Токійській затоці, він від імені СРСР підписав Акт капітуляції Японії. Повноваження Кузьмі Миколайовичу були надані Верховним Головнокомандувачем Сталіним.

За завданням уряду СРСР Дерев’янко побував у Хіросімі та Нагасакі всього через кілька днів після атомного бомбардування цих японських міст. Ризикуючи власним здоров’ям, Кузьма Миколайович обійшов вздовж і поперек радіоактивні руїни, занотовуючи та фотографуючи побачене. Звіт про побачене разом з фотографіями отримав високу оцінку як радянського керівництва, так і групи радянських учених-атомників під керівництвом Курчатова. А Дерев’янко у січні 1946 року був призначений представником СРСР в Союзній раді в Токіо. Рада, до якої, крім Дерев'янка, входили генерал Д. Макартур (США), представники Китаю і Великобританії, контролювала здійснення умов капітуляції і все післявоєнне життя Японії. Радіоактивне опромінення призвело до тяжкої хвороби генерала, і він передчасно, в 50 років помер. Через багато років указом Президента України Кузьмі Миколайовичу Дерев’янку було присвоєне звання Героя України посмертно.

Україна зробила винятково важливий внесок у перемогу держав антигітлерівської коаліції. Із 7 млн. орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам Радянської армії, 2,5 млн. одержали громадяни України. Це, напевне,про щось говорить?..

Безпосередні матеріальні збитки, завдані фашистськими окупантами та їх сателітами народному господарству Української РСР, становили майже 42% усіх втрат, завданих тодішньому Союзу РСР. Сума втрат України в 5 разів перевищувала видатки УРСР на спорудження нових підприємств, залізниць, об'єктів енергетики, МТС тощо впродовж трьох довоєнних п'ятирічок.

Ворожі полчища перетворили на руїни 714 українських міст і селищ, понад 28 тисяч сіл, без даху над головою залишилося понад 10 млн. чоловік. Доля  Хатині (Білорусія), чеського Лідіце, українських Кортелісів (Волинь), Раски (Київщина), які були вщент спалені разом з їхніми жителями, спіткала (за неповними даними) 259 сіл України. Точніші підрахунки засвідчують, що таких сіл більше, бо, скажімо, на Чернігівщині їх виявилося 51, на Волині — 97, Сумщині — 128, Рівненщині — 176.

Населення  Української РСР в 1940 p., як свідчить офіційна державна статистика, становило 41,3 млн. чоловік. На 1 січня 1945 р. в Україні зареєстровано 27,3 млн. чоловік. Різниця становить 13, 9млн. чол. Евакуйованих з України на Схід було близько 4 – 4,5 млн. чол. Отже, можна вважати, що в роки Другої світової війни тільки Україна втратила понад 9 мільйонів.Це – лише прямі  втрати. Водночас внаслідок війни багато громадян України померло в госпіталях після поранень пізніше, підірвалося на мінах під час розмінування об'єктів і територій, пропало без вісти, зокрема в невеликих партизанських групах і загонах, у полоні, в концентраційних таборах  ГУЛАГу  тощо.Наведемо  ще один красномовний факт. Усього німці депортували з радянських територій 2,8 мільйона  чоловік. Із  України до Німеччини як робочу силу було вивезено 2,2 мільйона  чоловік або майже 80 відсотків від усіх депортованих  з території СРСР!

Говорити про те, що Росія могла досягти перемоги над Німеччиною та Японією без України, може лише людина аморальна, непорядна, брехлива. І це сказав лідер великої держави!.. А ось що, наприклад, про вклад України в перемогу над нацизмом говорить професор Сорбонського університету В. Косик (цитуємо з його книги  «Україна і Німеччина у Другій світовій війні», виданій у Парижі в 1986 р. французькою і в 1993 р. українською мовами):  «Імперська Росія просто прикрилась Україною, коли Гітлер мав намір знищити СРСР. Звідси — такі великі людські та матеріальні втрати України, які не можна порівняти з російськими чи німецькими».

Ми та все цивілізоване людство нині бачимо повернення фашизму, нацизму, гітлеризму в одному понятті – ПУТІНІЗМ. Це загроза не лише Україні – це загроза всьому світові! Бо оскаженілий в своїх параноїдальних задумах «собиратель земель» Путін, почувши запах крові, як і притаманно справжньому хижакові, вже не може зупинитися, він бажає великої крові, вже відкрито демонструє наміри заволодіти всією Україною, Прибалтикою, а далі – більше!.. Повернення нацизму, повернення божевільних задумів Гітлера про світове панування – ось що демонструє нам імперська путінська Росія.

Тепер, коли в День Перемоги, 9 травня 2015 року, бундючний Путін з бундючним Медведєвим, вся кремлівська хунта готуються провести Парад Перемоги в Москві, можна не сумніватися, що вони ставлять на меті своєю  демонстрацією імперських замашок Росії залякати весь світ, демонструючи свою силу. Та хай запам’ятають агресори: Гітлер теж полюбляв паради, теж мав наміри заволодіти світом. Чим це скінчилося в 1945-му, знає все людство. Тож, «колоради», не поспішайте плескати в долоні! Не примазуйтеся до Перемоги! Ваш парад – це парад Ганьби!..

А ми святкуємо СВОЮ ПЕРЕМОГУ, святу для всіх чесних українців, росіян, грузинів, білорусів, татар, євреїв, казахів, узбеків, молдаван – для всіх порядних людей на планеті – ПЕРЕМОГУ НАД ГІТЛЕРІВСЬКИМИ ЗАГАРБНИКАМИ!

Я закликаю всі сектори – праві й ліві, всі партії, всіх ультраправих громадян: не чіпайте мою Перемогу! За ту Перемогу бився мій батько. І я нікому не прощу зневаги до батьківської перемоги! 

Перечитавши свого вірша, написаного 65 років тому, я спочатку мав намір його відредагувати, оскільки бачу тепер, що в ньому є ще над чим попрацювати, вдосконалити, доповнити. Адже за півстоліття, що минуло від часу написання цих поетичних рядків, стільки всього відбулося і в світі, і в Україні, і в моєму житті! Але зрештою вирішив залишити все як творіння юності, коли ніжність синовніх почуттів важливіша літературної довершеності.

Олег КРАВЧЕНКО, ветеран праці, дитя війни,

заступник голови Ради Всеукраїнської асоціації пенсіонерів

на громадських засадах.

*  *  *

В О З В Р А Щ Е Н И Е

Моему  отцу  посвящается

Как давно был тот летний закат!..

Сколько дней, сколько лет пронеслось!

Нет уж старых побеленных хат,

Там, где было когда-то село.

Там теперь новый город шумит,

Просыпаясь от сна поутру

И спокойно вздымая дымы

Над громадою домен и труб.

Как давно я не видел тех мест!.. 

Эта быль далека-далека... 

Только помнится, розовый весь, 

Тот далёкий июльский закат...

Уж тогда отгремела война.

День Победы я помню, как сон,

Словно лопнула злая струна,

Что играла с войной в унисон,

И оркестр мирных, будничных дней

Заиграл необычно легко.

И земля становилась родней,

И казалось, что каждый знаком…

Я и Вовка, друзья-сорванцы,

Как во сне эти дни провели,

Ждали мы, когда наши отцы

Возвратятся с немецкой земли.

Мы играли в войну, в партизан,

Штурмовали сарайчик-рейхстаг,

Хоть давно уже смолкла гроза,

Бушевавшая в наших местах.

А в тот вечер, в июльской жаре,

Испытали мы свой самопал…

Вдруг, заметил я: во дворе

Незнакомый военный стоял…

Незнаком ли?.. Ну, да, незнаком…

Стой!.. Ведь я его видел!.. Но где?..

Разлетались мгновенья легко,

Как от камня круги на воде…

Вспомнил!..

– Папа!!!

Объятья крепки…

И сказать ничего уж не мог…

Только ласка отцовской руки…

Только шепот горячий: «Сынок!..»

А над нами – спокойность небес...

Слёзы счастья смахнула рука…

Как прекрасен был, розовый весь,

Тот далёкий июльский закат!.. 

Олег КРАВЧЕНКО

1959 г.



Кравченко Олег
Блоги
Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Необхідне Вам лікування співвідносно з Вашою пенсією становить: