ВЕЛИКОДНЄ ПОСЛАННЯ
Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!
«Нема Його тут, бо воскрес» (Мт. 28:6), - з якими почуттями слухали жінки мироносиці цю звістку? Чи не накладалися на радість перемоги їхнього улюбленого Вчителя над смертю сумніви та розчарування? Адже мироносиці так і не змогли вчинити запланованого. Їхні добрі наміри не були здійснені, а загадкове зникнення Ісуса назавжди залишило місце для вагань, підживлюваних плітками: «Його учні вночі прибули, і вкрали Його» (Мт. 28:13). Євангелист Марко згадує, як Марія Магдалина, Марія Яковова й Соломія через свої вагання спершу навіть не розповіли про побаченого біля гробу ангела: «І не сказали нікому нічого, бо боялись» (Мк. 16:8).
Спокуса сумнівів і розчарувань завжди супроводитиме життя Церкви. Як би нам часом хотілося мати неспростовні матеріяльні докази присутности Божого Сина в історії! Як добре було б дістати свідчення Христового воскресіння, переконливі для кожного матеріяліста! Але їх немає. У цьому виявляється водночас і Божа довіра до нас, і умова гідного виконання місії, дорученої християнській спільноті. Христос обумовлює нашу майбутню зустріч у Небесному Царстві вірою. Не знанням, не сумлінним виконанням покладених на себе обов’язків, а саме вірою.
Без віри немає Церкви, а наша душа, втративши віру, перетворюється на висохлу криницю, в якій годі відшукати хоча б краплину води. Просвітителі вважали рушієм історії розум, озброєний знанням. Ліберали воліли нічим не обмеженої свободи. Хтось і нині проголошує примат технологічної могутности. Але врешті решт за холодними доктринами відкривається безодня цивілізаційної прірви. Коли самовпевнений світ, відвернувшись від по-дитячому наївної віри, починає шукати собі інших пріоритетів, настає розплата. Бо брак віри в Бога руйнує відчуття людьми взаємної споріднености й довіри. Втрата братньої любови перетворює життя на змагання заздрісних партнерів.
Церква покликана відкривати людству всепроникну силу віри, звільняючи світ від тенет самозакоханости й самовпевнености. А ця місія нездійсненна без володіння мистецтвом жити вірою і згідно з істинами віри. «Лікарю, уздоров самого себе!» (Лк. 4:23), - нагадує християнам Спаситель. І Він же застерігає: із втратою віри Церква може уподібнитися до звітрілої соли, котру викидають геть (Мт. 5:13).
Запитаймо самих себе: чи не з наївністю жінок мироносиць входили ми, християни, до посткомуністичного суспільства? Стародавні галилеянки вбачали свою мету в виконанні ритуальних дій: помазанні Христового тіла миром. Ми теж краще уявляли собі суто практичну перспективу церковного служіння: відновлення храмів, налагодження ритму богослужінь, кореґування побуту відповідно до календаря постів і свят. Після епохи заборон і репресій дехто зі священнослужителів з ентузіязмом занурився в громадську діяльність, у підприємництво, навіть у політичні інтриґи. І ось - Церква стала розчинятися в суспільстві споживання та переймати його цінності.
А Церква покликана давати живе свідчення віри у воскреслого Божого Сина! Бо ж саме незгасний вогонь нашої віри здатний відкрити нову перспективу для зневіреного, розчарованого світу. І нехай осяяна пасхальним світлом печера Воскресіння стане для кожного з нас невсихаючим джерелом живої води, що наснажує до вічного життя (Ін. 7:38; Одкр. 21:6), - віри, котра кличе до служіння ближньому. Амінь.
Христос воскрес! - Воістину воскрес!
† Ігор
архиєпископ Харківський і Полтавський
Пасха Христова р.Б.2013
