загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Життя на планеті старість

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Те, що наше суспільство невпинно старіє, ні для кого не новина. Людей літнього (65–75 років) та старечого (піс­ля 75 років) віку дедалі більшає не лише в Україні, а й за­галом у світі. Чверть українців досягли похилого віку, а кожен шостий серед них – самотній. Старіння населен­ня висуває перед суспільством і державою кілька про­блем: від удосконалення пенсійного забезпечення, розви­тку геріатричної медицини та створення будинків для престарілих до організації системи соціально-побутового догляду за тими, хто вже не здатен само­стійно піклуватися про себе.

 

 Що винен – віддати повинен

Усі мріють жити довго, але при цьому ніхто не хоче бути старим, бо це зазвичай є синонімом слова неміч­ний. Однак старість – не­вблаганна, й одного дня фі­зичне або психічне здоров’я літньої людини почне дава­ти відчутний збій, а для тих, хто поруч, настане час при­ймати непрості, швидше бо­лісні, рішення. Як гідно ви­йти із цього становища?

 

Може, варто згадати про одвічний борг? За великим рахунком, діти не просто повинні, а зобов’язані пі­клуватися про літніх бать­ків і допомагати їм, якщо вони цього потребують. Протягом багатьох років вони невтомно працювали, щоб дати своїм нащадкам дах, їжу, виховання й осві­ту. Всіма силами підтриму­вати їх у старості – обов’язок дітей, якщо вони вважають себе порядними людьми. Останні ніби й розуміють, що нехтування цим обов’язком не сумісне з моральни­ми нормами. Однак, мало знати норми моралі, їх тре­ба ще усвідомлювати і до­тримувати.

 

Щойно мова заходить про відповідальність перед літніми і немічними людь­ми, не абстрактними, а близькими, найріднішими, як знаходиться безліч при­чин щодо неможливості по­класти на свої плечі тягар відповідальності за них. Особливо, якщо вони хворі. Робота, навчання, невід­кладне відрядження за кор­дон, дисертація, чоловік, діти, маленька квартира, низькі заробітки. До цього переліку неодмінно до­дасться ще кілька пунктів, які мають показати, в якій «запарці» перебувають ті, хто має цю відповідаль­ність розділити із старень­кими.

 

І саме зараз немає жод­ної можливості перевезти батьків до себе, винайняти для них доглядальницю, бо це, крім іншого, ще й не по кишені, а звертатися до со­ціальних служб означає марнувати дорогоцінний час. Самим же на певний час перетворитись на догля­дальницю, медичну сестру, психолога чи психіатра означатиме повний крах кар’єри, задля якої докладе­но стільки зусиль. Зайняти­ся б пошуками будинку пре­старілих, однак така пер­спектива жахає бюрокра­тичним оформленням паке­та документів.

 

Досить! Щойно діти по­чинають шукати виправ­дання своєму вибору, вони мають збагнути, що чинять погано. Посилання на те, що їм необхідно заробляти гроші, а не сидіти біля ліж­ка немічних батька, матері, бабусі чи дідуся є ще одним свідченням того, що слід го­ворити про кризу не матері­альну, а духовну. Бо турбо­та про літніх людей – хай не виключно, але більшою мі­рою проблема моральна, морально-етична, і тільки потім – економічна.

 

Нині модно посилатись на європейський досвід. Мовляв, у цивілізованих країнах і молодь, яка дося­гла повноліття, і літні люди вважають неприпустимими будь-які варіанти сидіння на шиї один в одного. Не за­буваймо, що в цивілізова­них країнах не лишається безкарним факт, коли діду­ся чи бабусю, батька чи ма­тір виганяють на вулицю, аби житло дісталося здоро­вим, працездатним і … бай­дужим. Бо зазвичай люди похилого віку викликають у них роздратування і пре­зирство. Дратує тривожний образ власного майбутньо­го, викликає презирство той, хто, здається, втратив усе, що вважається цінніс­тю: силу, здоров’я, багат­ство, красу, здатність до­глядати за собою. Відтак ставлення до старшого по­коління іноді обмежується, хоч як боляче це констату­вати, гірким усвідомлен­ням якогось тягаря.

 

Вільних місць немає

Важко сказати, коли наш український менталітет втратив здатність реагува­ти протестом, обуренням чи нерозумінням: як це можна за живих-здорових, моло­дих та енергійних дітей чи онуків віддати матір чи батька, або напівбожевіль­ного дідуся до будинку пре­старілих, у руки чужих лю­дей. Але такі сьогоднішні реалії. Економічний зиск важить набагато більше за мораль. Більше не треба остерігатися людського осу­ду – самим би вижити в еко­номічній скруті, де вже утримувати рідних з їх мі­зерною пенсією...

 

Однак і нині поняття бу­динку престарілих, пансіо­нату, інтернату для людей похилого віку мають стере­отипно негативну оцінку. Бо сприймаються усталени­ми картинами побуту таких закладів: допотопні ліжка, байдуже ставлення персо­налу, заспокійливі уколи – словом, нестерпні умови та ще й чужі люди навколо. Мабуть, варто відмовитись від назви «будинки преста­рілих», бо з радянських ча­сів вона асоціюється з тим, щоб віддати людину на вірну загибель. На Заході такі установи називають «бу­динками сеньйор і сеньйо­рів», та й умови там, звісно, кращі.

 

Експерти стверджують, що треба стимулювати ба­гатих людей в Україні до ор­ганізації установ для людей похилого віку. Однак ті поки що не квапляться від­кривати власні гаманці. Для своїх рідних вони вина­ймають кваліфікованих, як правило, з вищою медич­ною освітою, доглядаль­ниць. За доволі солідну платню. А до будинків пре­старілих потрапляють ті, хто на певному етапі життя залишився без близьких, хто не може самостійно пе­ресуватися, дати собі раду, тяжкохворі, люди з психіч­ними розладами або ті, в кого перервалися контакти з сім’єю. З різних причин.

 

Та потрапити до будинку престарілих чи пансіонату, байдуже, як назвати, не так уже й просто. Причина ба­нальна: їх в Україні ката­строфічно бракує. Директор Інституту демографії та со­ціальних досліджень імені М. Птухи НАН України Елла Лібанова вважає, що «стан будинків для літніх людей – це аж ніяк не пер­шорядне питання. Їх просто не вистачає, люди радіють будь-яким умовам».

 

Чому літні люди запису­ються в чергу на поселення до пансіонату? Бо вони вба­чають у цьому кілька пере­ваг. Постійний догляд, три-, а то й чотириразове харчу­вання, лікування, а головне – спілкування. Деякі пансіо­нати дбають навіть про пси­хологічний комфорт по­жильців: час від часу їх від­відує психолог. Усього цього не може дати молоде по­дружжя, що майже цілий день працює, щоб утримува­ти себе, дітей та батьків. Можна забігти до старень­ких до і після роботи, можна забрати їх до себе, можна ви­найняти доглядальницю. Та всі ці варіанти приховують безліч нюансів: фізичне зне­силення, брак часу на себе та дітей, порушення ком­форту проживання, ймовір­ні конфлікти через житлову площу та побутові незруч­ності, можливе недобросо­вісне ставлення доглядаль­ниці тощо. До того ж, в окре­мих випадках, коли мають місце психічні розлади, лю­дину похилого віку не мож­на залишати вдома саму, оскільки це небезпечно.

 

Немає сенсу виголошу­вати промови про мораль­ний обов’язок, осуджувати тих, хто віддав когось із рід­них до спеціального закла­ду. Адже іноді – це найкра­ще рішення. Бо нині багато дітей не те що не можуть, а й у багатьох випадках не хо­чуть утримувати батьків, не бажають жити з ними під одним дахом – через безліч найрізноманітніших про­блем. Це й матеріальні труднощі, і певна психоло­гічна несумісність, і різно­го роду сімейні непорозу­міння. А часом навіть хо­чуть просто позбутися їх. Нині кількість сиріт при живих дітях стрімко зросла, і якщо раніше в пансіона­тах існували вільні місця, то наразі до них вишикува­лися черги.

 

Інший бік проблеми сто­сується власне пансіонатів, співробітники яких прак­тично за копійки догляда­ють стареньких, іноді геть безпомічних. А це дуже ви­снажлива праця, яку можна порівняти з доглядом за не­мовлям. Тільки більш важ­ка морально, бо в одному випадку – початок, а в іншому...

 

Старіти ліпше вдома

У багатьох цивілізова­них країнах немає будинків престарілих. Там самотніх літніх людей прилаштову­ють до інших родин. Зовсім чужих бабусь і дідусів бе­руть до своєї сім’ї. І це ніко­го не шокує. Спільне дозвіл­ля, обіди, вечері, змістовні вихідні – і літня людина не почувається самотньою. Та­ким родинам за «всиновлен­ня» стареньких платять гро­ші. Опікуни мають матері­альне зацікавлення, а літ­нім людям не доводиться доживати віку в казенному домі, хай навіть з найкра­щими умовами та найвихо­ванішим персоналом.

 

Експерти прогнозують, що жодна країна в майбут­ньому не зможе обійтися без домашньої опіки. І нази­вають причини, що спону­кали їх до такого висновку. По-перше, більшість людей у старшому віці бажає про­довжувати жити вдома, а не в будинках престарілих чи інших закладах. Друга при­чина полягає в тому, що система домашньої опіки є економічно вигіднішою і набагато ефективнішою. Про це свідчить статистика. Скажімо, в Німеччині ви­трати на домашню опіку вдвічі менші за утримання людини в будинку для літ­ніх людей чи лікарні. По-третє, опіка над близькими та рідними є частиною культури й традицій краї­ни. Все це слугує підставою для створення і вдоскона­лення умов для домашньої опіки. Щоб не травмувати зайве психіку літніх і не­мічних людей зміною «міс­ця проживання».

 

В Україні проблемами літніх людей переймається не тільки держава, а й гро­мадські організації. Успіш­но діє проект «Домашня опі­ка» за підтримки благодій­ного фонду «Карітас Украї­ни». Його соціальні та ме­дичні працівники впродовж багатьох років опікуються людьми похилого віку в різ­них куточках країни: заку­повують їм продукти та ліки, виконують домашню роботу, здійснюють медсестринський догляд. А го­ловне – регулярно відвіду­ють стареньких, даруючи тепло, турботу та любов. Шкода, що таких милосерд­них людей в Україні ще не­багато. Поки тривають су­перечки, хто повинен за­йматися домашньою опі­кою: держава чи громадські організації, волонтери ро­блять свою справу. Своїм досвідом вони намагаються переконати, що опіка – це пріоритетний напрям для розвитку соціальної та ме­дичної сфери. Це крок до руйнування стереотипів, коли образ літньої людини асоціюється з самотністю, незахищеністю, залежніс­тю від інших.

 

 Будинки престарілих чи мережа солідарності?

Соціальна політика щодо літніх людей у європейських країнах провадиться по-різному. В Італії працюють програми, що перед­бачають активну опіку і спостереження за людьми віком після 75 років. Довкола кожної такої людини створюється «мережа солі­дарності», до якої залучають її оточення – родичів, сусідів, про­давців найближчих крамниць, лікарів, волонтерів соціальної служби. Значних фінансових витрат це не потребує, але гарантує людям похилого віку своєчасну термінову допомогу.

 

УГолландії існують своєрідні «ясла» для літніх людей. Вони при­ходять туди щоранку і впродовж дня займаються улюбленою справою: хтось готує їжу, хтось пере, хтось доглядає за кіньми. Аголовне – люди спілкуються між собою. УВеликій Британії теж функціонують так звані центри денного перебування, куди літні люди можуть прийти, аби поговорити чи долучитися до спільної діяльності.

УДанії з 1988 року припинили будувати заклади для проживан­ня людей похилого віку (крім виняткових випадків), натомість зміцнили служби соціальної допомоги на дому.

 

Загалом же Європа відмовляється від масового відкриття будин­ків престарілих.

 

 Про благодійний фонд «Карітас України

 Міжнародний благодійний фонд «Карітас України» засновано в 1994 році. Це бла­годійна спільнота, яка реалізує соціальний проект «Домашня опіка».

 

Діяльність організацій фонду орієнтована на потреби хворих і людей, які потребують опіки. Вони надають такі послуги з до­машнього догляду, які не в змозі виконати сам хворий, члени його родини чи інші доглядаль­ники. Спектр допомоги досить широкий: догляд за тілом хворих і немічних, медичні послуги, ве­дення домашнього господар­ства, прокат допоміжних засобів для догляду, вирішення юридич­них питань, організація дозвілля, емоційна підтримка, консульта­ції підопічних та їхніх родичів тощо.

 

Тривалий час проект фінансу­вався спонсорами з Німеччини, Франції, Австрії і діяв у 13 містах України, охоплюючи понад 2 тис. підопічних. Нині через брак ко­штів географія і масштаби звузи­лися до 8 міст і 500–600 користу­вачів соціальних послуг. Регіо­нальні осередки фонду зосеред­жені головним чином у Західній Україні, є вони й у містах Києві, Донецьку, Одесі.

 

До списку новин