Вони стоять в чергах у супермаркетах. Вони сумлінно сплачують комунальні послуги. Вони слідкують за політичним життям країни і прагнуть отримати хоча б найменшої уваги з нашого боку. Вони не працюють. Своє вони вже відпрацювали, і багатьом з них ми завдячуємо мирним небом над нашими головами.
Вони – пенсіонери і ветерани, які змушені жити на мізерні пенсії, вислуховувати образи, що так рікою ллються з вуст водіїв, які й самі через кілька десятків років будуть змушені так само як дідусі й бабусі боротися за місце в маршрутці. Чи вистачить у наших пенсіонерів запасу міцності, щоб пережити цю затяжну еру всесвітнього егоїзму, фінансової скрути та душевної бідності?
Ми не можемо зупинити свій погляд лише на тому простому факті, що український пенсіонер отримує невмотивовано низьку пенсію. Ми хочемо поглянути правді у вічі: справа не лише в пенсії, а у ставленні кожного українця до найбільш незахищеного прошарку населення країни – до пенсіонерів. Можна багато розмірковувати на тему соціальної політики нашого уряду, проте варто поглянути і на себе – що робить кожен з нас, аби віддячити людям, які захищали нашу країну від фашистських загарбників, які відбудовували з руїн країну, які виховували своїх дітей порядними та чесними людьми, які прагнули зробити наше життя кращим… Хіба ж вони не заслуговують на повагу? Вони витримали роки війни, голод та безгрошів’я, перебудови та революції, але чи вистачить їм сили витримати насмішку та злість, грубість та презирство. Я сподіваюся, що читаючи ці рядки кожен замислиться над простим питанням ввічливості та поваги до старшого покоління.
Тепер про ще одну важливу справу. Як не крути, а фінансова сторона будь-якого питання буду в край актуальною завжди. Пенсія для українця – це не просто насмішка, це виклик для світової спільноти, це ще один вияв неповаги до людей, які пройшли складний життєвий шлях, невтомно працюючи на користь країни. Ми вирішили поцікавитися в українських пенсіонерів, яке воно життя на українську пенсію?
Зоя Петрівна
Мені 75 років. Працювала на меблевій фабриці й віддала роботі на ній майже 40 років свого життя. Сьогодні отримую пенсію майже 900 грн. Тарифи на комунальні послуги виросли, ліки теж дешевше не стають, про ціни на харчі я взагалі мовчу – не згадаю, коли в останнє коштувала доброї свинини чи яловичини. Крім того, взимку ще й на опалення від якого з такими «якісними» системами централізованого опалення дуже не нагрієшся. Добре, що хоч овочі поки що не надто дорогі: роблю запаси на зиму й консервую по маленьку – огірочки, помідори, кабачки. Яблука в цьому році дуже гарні: я вже й сік зварила, й варення зробила – буде яблучна дієта взимку.
Ось так і виживаємо зі своїм «прожитковим» мінімумом в 30 грн. на день…
Анастасія Миколаївна
Маю вже 76 років. Працювали і провідним економістом в банку, і в теплицях городиною займалася – нелегке було життя. Що я тільки не робила: і звіти фінансові готувала, і огірки збирала, і підлоги мила… Життя – складна річ. Після розлучення виховала двох доньок, своїх розумниць – аби ж в них все добре було. Моя пенсія?.. Коли як. От як вибори, так завжди сотню накинуть, головне, щоб потім забули її зрізати, а то раптом збідніють. На місяць виходить вісімсот з рештою. На комунальні влітку витрачаю гривень 50, а от взимку і за сотню буває. Добре, що дівчата допомагають, якби не вони не знаю, чи змогла я б на свою пенсію ще хоч раз побачити Україну – поїхати відпочити до моря, погуляти Львовом чи Києвом. Хочеться ще самій онуків побалувати, а не самій ставати тягарем. Згадуйте про нас не лише перед черговими виборами!
Дмитро Ярославович
Народився я 80 років тому... Старенький чи не так. Бачив війну: пам’ятаю батька, який так і не повернувся з тієї кривавої бійні, матір, яка добуваючи глину в кар’єрі для будівництва загинула, коли мені було лише 11. Війна забрала в мене сім’ю, забрала дитинство. У притулку було і холодно, і голодно, але з роками згадуєш лише хороше, хочеш згадати і спливають наші дитячі пустощі та веселі історії. Майже все життя пропрацював на заводі. Я – металург, вся юність, молодість й зрілі роки пройшли за станками, машинами в пітьмі цеху листового прокату. Так, наш завод труби робив для самої «Дружби»! То були щасливі роки – роки невтомної праці, щасливого сімейного життя, добробуту і впевненості в майбутньому. Натомість прийшло забуття і втома. Втома не від роботи, ні. А від життя в країні, якій не потрібен. Наче той станок, що відпрацював своє – час тобі на смітник. Пенсія… Що таке 1200 гривень в країні, де інфляція щодень з’їдає кожну копійчину, й нас разом з нею. Чи можу я купити на ці гроші собі якісну їжу – овочі, м'ясо, рибу, молочні продукти, нормальний одяг та взуття. А про лікування я взагалі мовчу: в наші часи пенсіонерам краще не хворіти (сміється – примітка автора)! Моя мрія – аби ті вельможі пани, які нам такі гроші призначають, спробували на них самі прожити хоча б місяць. А ми проживемо. На зло їм. Нам вистачить сил!
Так, їм вистачить сил. Я часто згадую теплі очі та втомлені руки праці опитаних мною пенсіонерів. Їхні посмішки та сльози, що стояли в очах, коли вони згадували своє життя, своїх рідних. Знаєте, що відрізняє їх від кожного з нас – їм болить за ВСЮ країну, за кожного з нас. В їхніх серцях немає бацили егоїзму, що роз’їдає нас, залишаючи душевну пустку. І цим вони сильніші. Та чи стане їм запасу міцності на роки бідності й забуття?
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
