загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

І «баян порвуть», і останню гривню віддадуть

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Практично в будь-якій сфері діяльності є люди, котрі віддали десятиліття своїй професії. Проте, вийшовши на заслужений відпочинок, дехто з них губиться, навіть впадає в депресію через різку зміну темпу життя. Напевне, адаптацію до нових умов майбутній пенсіонер, тим паче в літах, має починати завчасно. Але для того, щоб ці люди не почувалися покинутими, знайшли корисне заняття, їм має хтось допомогти, різнобічно підтримуючи, реагуючи на насущні потреби й таким чином залишаючи пенсіонерів у полі життєвої активності. Уже який рік поспіль завдяки напрочуд тісній, можна сказати – товариській, співпраці обласної профорганізації атестованих працівників ОВС та ветеранської міліцейської спілки Волинь демонструє, наскільки обопільно корисною є «спайка» тред-юніонів і ветеранів відомства.

Чесному завжди найсутужніше

Ми неодноразово були за кордоном, вивчали досвід колег, у яких теж є ветеранські поліцейські спілки, зокрема німців та поляків, – говорить голова Волинської облорганізації ПАП ОВС України Володимир Буравський. – Завдання, які постають перед ними, інші, ніж у нас. В Європі правоохоронці значно пізніше виходять на пенсію: там сприятливіші умови праці, та й до представників цієї професії населення ставиться краще. Їм не треба відстоювати те, що гарантовано законом, на відміну від нашої практики. До того ж рівень забезпечення полісмена на заслуженому відпочинку настільки високий, що він майже без обмежень подорожує, займається улюбленою справою, на яку доти не було часу. Традиційним елементом корпорації для поліцейського ще в період служби стають клуби й товариства за інтересами.

Українські реалії такі, що професійні й ветеранські спілки опікуються розв’язанням тих проблем, до яких у держави не завжди доходять руки. Це допомога в лікуванні важкохворих, сприяння інвалідам, організація поховання побратимів, соціалізація пенсіонерів літнього віку, немічних і зубожілих. До речі, давно помічена закономірність: найсутужніше живеться тим екс-міліціонерам, котрі чесно «несли хреста» вартового закону. Таким людям на Волині й намагаються разом допомогти ветерани та профспілки. Вони добре знають кожного, хто потребує того. Приміром, дехто з недужих роками не встає з ліжка. Нині лікування задороге навіть заможному – нормальний інвалідний візок коштує від 4 тис. гривень і вище. У майора міліції Рибицького хлопчики-близнюки хворі на ДЦП, але батьки спромоглися придбати лише один візок на двох, та й те не найліпший. Коли ж цій родині вручали два нові німецькі візки – за це треба дякувати ПАП ОВС і благодійникам, – у всіх дощем текли сльози. І недаремно, адже в сім’ю офіцера отак, «не позичивши в сірка очей», уперше завітали представники рідного відомства! Яке щастя сяяло на обличчях хлопчаків, коли вони уперше разом виїхали надвір!.. Такі відвідини організували й колишньому очільнику ДАІ Маневичів: лежачому, безногому через онкологічне захворювання, йому допомогли коштами. Тисячі гривень вдалося зібрати й для тяжкохворої дружини волинського дільничного... Що ж, зізнаймося: в Європі інваліди краще соціалізовані, їх не соромляться, їх частіше зустрічаєш на вулиці під час велелюдних подій, для них створено багато зручностей. А от наші сидять по квартирах...

Володимир Антонович є ще й старостою Свято-Георгіївського храму, збудованого на пожертви, зокрема міліціонерів. Профспілковий лідер посприяв досягненню домовленості, що храм стане церквою всієї громади. Тепер суперечки не виникають. Великдень тут збирає до 1,5 тис. парафіян із центра Луцька, серед яких багато міліціонерів у формі. Раніше правоохоронці цього соромилися. Голова профосередку переконаний: допомагати треба не лише матеріально, а й духовно. Буравський організував десятки поїздок у монастирі та святині до чудотворних ікон: Почаївської лаври, Білівського Свято-Різдво-Богородичного, Свято-Миколаївського монастирів, а ще в Чарторийський, Зимненський, Низкиницький монастирі. Зазвичай у дорогу вирушає до 80 чоловік – профактив, сім’ї загиблих правоохоронців. Хоча інколи духовне й матеріальне зримо переплітаються. Нещодавно тред-юніони придбали із церковною громадою для 36-річного міліціонера, батька 10 (!)дітей, нового холодильника й вирішили надалі супроводжувати цю родину в сенсі правового й соціального захисту.

Де таке ще є?

– Нас інколи називають «похоронною командою», що зробить усе: від бальзамування тіла до замовлення духового оркестру, – каже Буравський. – Нині похорон не дешевший, ніж весілля. У похованні знаменитостей допомагає держава. А хто допоможе родині колишнього міліціонера, що жив лише на пенсію? Інколи й покійника винести нікому – тож ветерани та профспілки й беруться за справу. Ми разом і в сумі, і в радості. Було, зібралися, взяли автобус і повезли ветеранів на три дні до наших славних Шацьких озер, де я хочу зробити профспілкову базу відпочинку – здоров’я, надірване на службі, треба людям підлатати. Це своєрідна подяка за роботу без передиху й професійний ризик. А тепер можна з побратимами, як то кажуть, і «баян порвати».

Ми захищаємо міліціонерів будь-яким доступним способом. Приміром, коли коять несправедливість стосовно вартових закону, ініціюємо журналістські розслідування, – продовжує співрозмовник. – Прославилися колись ми і своїм десантом на трьох автобусах під стіни Верховної Ради, де мітингували із колегами на захист нашої відомчої медицини. Ми відстоюємо позицію державницького підходу до зарплат в ОВС: тобто її 90% мають становити оклад, вислуга, звання, і тільки решта – премія. Це вигідно й пенсіонерам, у фінансовому плані вони так краще захищені. Така формула значно зменшить кадрові проблеми, оскільки міліціонер і його молода сім’я хочуть жити добре вже нині, а не тоді, коли правоохоронець заробить ветеранську вислугу й великі зірки на погонах.

Шелепін. – Ніхто не сидить склавши руки. То дерева в ліцеї висаджуємо, то конкурс вишиванок або дитячого малюнка проводимо, то змагання грибників чи риболовів влаштовуємо... На окрему згадку заслуговує наш більярдний турнір. Якби ви бачили, як між собою «билися» більярдисти-ветерани! Знаний і наш хор «Мужність», що об’їздив Україну й бував за кордоном. Де таке ще є? Буравський нашим дідам тричі на рік привозить мед – у Антоновича є хороші друзі на Херсонщині й Миколаївщині. А ще також цибулю, олію та багато чого іншого. І все – за «смішними» цінами. Благодійний фонд «Правопорядок і безпека громадян», президент і засновники якого – колишні міліціонери, акумулює кошти на різні ветеранські потреби: придбати грамоту, листівку, той же вінок, коли хтось помре, надати соціальну допомогу колегам, які ще в строю – на ремонт, придбання оргтехніки для райвідділів тощо.

Інтерес до життя – пігулки проти старості

Кореспонденту «ІЗ» вдалося поспілкуватися із профспілчанами й ветеранами. На зустріч прибіг і тамтешній пес Криша. Він постійно крутився попід ногами й уважно на нас позирав, ніби вивчаючи...

– Не бійтеся, собака не злий, бо старий, як і ми: Криша вже давно з нами. Щоправда, чужих він не пропускає, – почав розмову Олександр Буряк, запевняючи, що кудлатий сторож признав і нас.

Олександр Пилипович, попри поважний вік і хвороби, сповнений гумору й оптимізму: «Днями зробили серйозну операцію. Тепер краков’як не затанцюєш. На низькому не всидиш – ношу з собою спеціальний стільчик. Та то не біда. Лихо було, коли в сімнадцять пішов воювати із Гітлером. По війні працював у карному розшуку, замполітом, керував інформаційним центром. У 65 літ вийшов на пенсію – тепер так довго не служать! Недавно, дідько б його взяв, впав, та так, що зламав ногу. Шелепін перед операцією прибіг і батюшку привів нашого: підтримували словом, та ще й із Буравським «конверта» на ліки дали, бо заміна суглоба – річ недешева. Мене це розчулило до сліз. І знайте: моральний дух – це зброя, бо не силою, а ним кують перемоги.

– Сім’ю тягнути і служити було непросто, адже наважилася в 40 років дитину народити. Дочці моїй нині сорок, а синові – 26, – оповідає підполковник у відставці Марія Завірюха, колишня очільниця служби дізнання луцької міліції, що прийшла із онучкою Катеринкою. – Так, на службі нам влаштовували свята, концерти, та ми сиділи в залі, а в головах були кримінальні справи, відсотки, довідки, контрольні картки. А вдома – друга зміна: діти, чоловік, кухня, прибирання, уроки. Почасти правоохоронці дітей по телефону виховують, бо повертаються поночі... Над нами постійно «висіли» злочини, розкриття, негатив. Тепер от думаю: як мені вдалося те витримати? Нині ми розслаблені й вимагаємо від життя повновагого свята. Роки минули, є ностальгія за молодістю, яка пролетіла, мов один день. Багато що не встигли, не побачили, не спробували. На пенсії спершу прокидалася з відчуттям, що не почула телефонного дзвінка. А потім почав відчуватися дефіцит спілкування. Нині ці проблеми подолано – я співаю в народному хорі, зустрічаюся з ветеранами, Буравський розважає нас своїми чудовими виступами. Було б тільки здоров’я. Якщо є стимул жити, то й пігулки не потрібні!

– Ветеранам довелося скуштувати в житті немало гіркого. Час летить невпинно, поглинаючи цілі епохи, – каже колишній політрук, натепер депутат облради, кандидат історичних наук Петро Олешко. – Йдуть у вічність свідки подій минулих днів, дорогі для нас люди. Ми маємо зберегти цю історію такою, як вона є, передати свої спогади нащадкам, щоб не втратити зв’язку поколінь. Нація без минулого не має майбутнього. Заслуга Буравського і Шелепіна в тім, що ветерани не відчувають віку, сповнені енергії, бажання діяти. Завершивши військову кар’єру, я майже одразу взявся за бізнес і благодійність. Це безцінні моральні бонуси: чим більше даєш, тим більше отримуєш. Ми дбаємо про незахищених, обділених. Я фінансово підтримував хор «Мужність» у час його становлення, як і зведення храму, ремонт міліцейського шпиталю. Є й інші бізнесмени, що так само допомагають.

Отже, робімо добро ближньому, бо на всіх чекає старість. А якою вона буде – залежить і від нас самих...

До списку новин