В один із післяноворічних днів сідаю у міський тролейбус. Давно вже не їздила в рогатому. Як не дивно, тут навіть є вільні місця. Пенсіонеровоз повільно рушає з місця. Спостерігаю за обличчями пасажирів: похмурі, з печаттю смутку в кожній зморшці. Жоден мускул не виказує, що вони коли-небудь були щасливими. Ось дідок у гуманітарній куртці із тканинною сумкою через плече задивився у вікно. Бабуся в акуратно пов'язаній білій хустині й пальто, зшитому ще в радянському ательє із добротного сукна, поринула у глибоку задуму. Потерті куртки, картаті сумки, нехитрі думки...
І раптом згадую телерепортаж із Об'єднаних Арабських Еміратів. Пустеля, красиві міста, чисті вулиці. І люди, які теж їдуть у громадському транспорті. Вони наймити з різних країн, бо приїхали сюди працювати. Але у них відкриті, щасливі обличчя! Тут таких — вісімдесят відсотків. Вони обслуговують решту двадцять. Ця решта носить білий одяг, їздить розкішними машинами і живе за рахунок нафтових прибутків держави. Вона не знає і, напевне, не знатиме, що таке їздити у розбитому тролейбусі й рахувати копійки до пенсії, четверту частину якої з'їдають ліки (та й ті підроблені), ще половину — комунальні послуги. А все, що лишається, витрачається на їжу. Про купівлю одягу не йдеться. Доношувати доводиться ще радянське. Таких у країні, що розташована у самісінькому центрі Європи і яка має безліч корисних копалин, родючі ´рунти, воду, хороший клімат, тобто все, щоб бути успішною, — понад три мільйони. Саме таке число пенсіонерів, які виживають на пенсію 882 гривні в місяць, називає українська статистика. Чи хто-небудь зі статистів із калькулятором у руках рахував: чи можна фізично вижити на такі гроші? Поділіть цю суму на тридцять днів — виходить 29 гривень 40 копійок. З них відніміть витрати на ліки, квартплату — що залишається? Нічого. То як ці люди виживають? Одному Богу відомо. Мало того, дехто умудряється з цих грошей навіть відкладати копійку на чорний день! Воістину неосяжно-безмежне терпіння має мій народ, на долю якого за віки випадало безліч страждань. Моя колега днями прийшла до редакції в шоці, побачивши на зупинці таку картину: бабуся, акуратно одягнена, геть не схожа на тих, які люблять жебрати на сто грамів, плакала й просила: “Поможіть, я три дні нічого не їла”. Не повірити їй було неможливо...
І знову паралель, що напросилася сама по собі: у Карпатах триває євроремонт бази відпочинку Нацбанку. Звичайно не за кошти банкірів, а за бюджетні. Вони ж бо у нас “найбідніші” і “найнезахищеніші”. Наприкінці минулого року, коли не вистачало коштів на зарплатню вчителям і медикам, із казни були виділені 60 мільйонів гривень на ремонт банкірського будиночку в горах. А народні депутати взагалі не уявляють, як без дармової квартири в столиці вони можуть захищати наші з вами інтереси.
...Не за горами й моя пенсія. І я теж буду такою ж примарою, як ось ці люди в тролейбусі. Їхня молодість випала на відбудову розвинутого соціалізму. Своїми руками й мізками вони будували те, чим нині користується маленька групка білих українців. А отримують за це сьогодні з барського столу нещасну тисячу гривень (і то не всі). Я теж буду їздити в розбитому тролейбусі поміж таких же, як я, маленьких українців. Якщо проїзд у ньому залишиться безкоштовним. Бо є вже прожекти змусити платити старих людей і за цю нечувану "розкіш"...
Олеся ВЕРЕСКОВЕЦЬ