І смак бабусиних пампушок

 Іще так рано-рано, ще навіть сонечко не вставало, а я крізь сон чую, як бабуся потихеньку розтоплює піч, а вже згодом парує картопелька, і від долівки до стелі стоїть аромат золотистих пампушок… Ніколи не стомлюються бабусині руки! Ні в роботі щоденній, ні у вихованні онуків. Її руки і мене виплекали. А ще бабуся прищепила мені любов до людей, до світу навколишнього. 

У наш час вже давно про все написано і сказано, а от чомусь про брата, сестру, бабусю розповісти ніби соромляться. Яка вона у мене, бабуся Юля? 

Дуже чемна, щира й людяна. Вона все своє життя жила для людей, роблячи лише добро. Коли бабуся працювала вчителькою, усі знали: Юлія Іванівна з тих, хто, без сумніву, серце віддає дітям. 

Вона пережила все: і війну, і голодні роки. Разом з чоловіком, Миколою Федоровичем, поставили будинок, виховали і вивели в люди сина й доньку, а потім і нас, чотирьох онуків, підняли. І до цих пір бабуся турбується про мене.  Мені, малій дівчинці, не хотілося їхати на канікули нікуди — ні в санаторій, ні в якесь інше місце. Я хотіла залишитися вдома і допомагати бабусі й дідусю по господарству. У нас був великий город. Мені подобалося порпатися в землі, хоча яка з мене була поміч? 

Це бабуся великі і малі клопоти брала на свої плечі. Я й досі дивуюсь, як вона все встигала: і смачно поїсти приготувати, і випрасувати сорочки, і в городі лад навести, і у церкві свічку запалити… 

Дідусь теж мав добре та щире серце, був хазяйновитим, веселої вдачі. Та вже п’ять років як не стало Миколи Федоровича, нашої опори у важкому повсякденні, та живуть у моїй пам’яті всі його добрі напуття. Дід назавжди залишиться у наших серцях. 

І знову сонечко заглядає у віконечко. Починається новий день і… продовжується життя. Моє — в моїй родині. І я щаслива, що мала такого сердечного і доброго дідуся, що маю мою берегиню-бабусю і, звісно ж, батьків. 

Не розплескати б на життєвих дорогах мудрості мого роду, не збитися б на манівці. 

Вікторія ПОНОМАРЕНКО  Чернігів