«Так люблю глину, що вже наче вріс у неї»

87-річний знаний гончар із Опішні Василь Омеляненко під час відкриття його персональної виставки дав майстер-клас для полтавських школярів.

Кафедра культурології та методики викладання культурологічних дисциплін Полтавського національного педагогічного університету з метою популяризації творчості самобутніх митців нашого краю започаткувала соціально-культурну програму «Свято творчої особистості».

У рамках цієї програми в Полтавській обласній бібліотеці для юнацтва імені Олеся Гончара відкрилася персональна виставка людини щасливої творчої долі — заслуженого майстра народної творчості України, лауреата Всеукраїнської премії імені Данила Щербаківського та Шевченківської премії Василя Омеляненка. Організували виставку з експонатів музейного фонду Колегіуму мистецтв у Опішні та приватної колекції самобутнього майстра студентки-практикантки педуніверситету, котрі освоюють спеціальність «культурологія».

Народне мистецтво (наша генетична пам’ять) стало, на жаль, елітарним, зазначили полтавські митці, запрошені на відкриття виставки. Сам винуватець торжества — 87-річний Василь Онуфрійович — також завітав на дійство й дав майстер-клас для учнів Полтавської спеціалізованої школи №5. Показуючи, як виліпити свистунця (згідно з повір’ям, свистунці відганяють нечисту силу), знаний дивотворець промовляв: «Глина спочатку неслухняна, мов дитина. А щоб вона стала слухняною, її потрібно любити й довго про неї піклуватися. Коли виріб створюєш з душею, із неживої глини народжується жива пташка. У кожної пташки — свій характер: одна — весела, інша — сердита. До того ж ще й співає кожна по-своєму». Василь Онуфрійович продемонстрував, як «співає» виготовлений ним свистунець. До речі, і в дітей вийшли дуже пристойні, як для першого разу, свистунці. Знаний гончар вручив школярам іменні сертифікати, підписані власноруч, які засвідчують їхню участь у майстер-класі. «Я відчув сьогодні силу власної творчості», — розчулено сказав він насамкінець.

Дивлячись на козаків, баринь, дивних звірів, інші витвори рук Василя Омеляненка, представлені на виставці, думаєш про те, що автор послідовно підтверджує необмежені можливості кераміки. Його вироби, що стали візитною карткою українського гончарного мистецтва, представлені в музеях і виставкових залах 28-ми країн світу. Тож як було не скористатися нагодою поспілкуватися з таким велетом гончарного мистецтва!

— Звідки у вас така любов до глини? Передалася від діда-прадіда?

— Ми з братом Петром (нині покійним) — перші в нашому роду гончарі. Якось, будучи дітьми, зайшли до сусідської хати, а там на столі стоїть, може, із сотню свистунців. Я обімлів: як із глини народжується отака краса? Відтоді з братом тільки про це й говорили. Попросили матір принести глини й узялися за ліплення. Перші фігурки не слухалися рученят і вийшли кострубатими. Отак через спроби й невдачі освоювали з Петром нове ремесло, і через якийсь час наші свистунці стали дай Боже. А тоді спробували ліпити не лише півників, а й козака, бариню...

— Правда, що оті свистунці врятували вашу сім’ю під час голоду 47-го року?

— Авжеж правда. Виготовляли їх із Петром по 500 за день. Для обпалення викопали у дворі горно, викладали їх на черінь... Дров не було, то корчували в лісі пеньки. Продавали свої вироби по 10 копійок. Отак нас ті свистунці й урятували.

— Пам’ятаєте свою першу роботу, що потрапила на закордонну виставку?

— Аякже. Я саме працював на заводі «Художній керамік». У 56-му році мій керамічний баранець потрапив спочатку на всеукраїнську виставку до Києва, а далі — на міжнародну до Брюсселя. Навіть премію тоді отримав. Згодом виставки моїх робіт побували спершу майже в усіх європейських країнах, потім — у Сполучених Штатах, Канаді, Японії. Мені за кордоном так і не довелося побувати, а мої вироби були, вважай, скрізь. Я їздив лише на свою персональну виставку до Литви та ще до Білорусії (обидві країни входили тоді до складу СРСР) на симпозіум керамістів. До речі, у Білорусії настільки сподобалися мої роботи, що мене переманювали туди жити й творити. Обіцяли золоті гори. Щоправда, при цьому поставили умову: маю прийняти їхні національні традиції в гончарстві. Подумав тоді: якщо від своїх традицій відійду, то просто втрачу себе. І відмовився навідріз.

— Звідки черпаєте такі вишукані образи? Як вони до вас приходять?

— Ніколи не малював ескізів. Мої вироби спершу з’являються в голові: бачу їх так чітко, немов на фотознімку. Отож ліплю якогось диво-звіра і звіряю з отим «знімком» у голові. Якщо бачу, що виріб вийшов таким, яким побачив його в уяві, заспокоююся. От тоді приходить наступний образ. І так без кінця. Якби втілив у життя все, що собі уявляю, то, мабуть, у п’ять сотень літ уклався б. Шкода, що людині відведено так мало.

— Маючи вашу професію, можна не йти на пенсію.

— Незважаючи на вік, досі не полишаю роботи з глиною. Вона мене не відпускає. Маю невелику домашню майстерню, де ніщо не відволікає від улюбленої справи. Живу сам, дружина померла 10 років тому. Доньки мешкають неподалік, то вони до мене наві-дуються, то я до них. Моє заняття мене дуже підтримує. Якби нічого не робив, мабуть, давно занепав би духом. А так увесь час переймаюся тим, як втілити задум у глину. Без глини не можу прожити і дня. Так її люблю, що вже наче вріс у неї. Вона додає мені сил, здоров’я. І, знаєте, мені самому не сумно. Бо насправді не сам — зі мною мої вироби. Вони, мов живі, промовляють до мене. І я, бува, також до них озиваюся. Інші знані майстри на дрібні роботи не розмінюються. Я ж виготовляю все — починаючи від тарілок, куманців, ваз і закінчуючи великими скульптурами з глини. Мені цікаво все спробувати. Думаю, немає в кераміці того, що не зміг би зробити. От, скажімо, свистунець можу виготовити й проколоти із заплющеними очима.

— Гадаю, створити ось таке гончарне диво може тільки світла, сонячна людина.

— Думаю, будь-яка творча людина щаслива тим, що щось створює. Усі мої думки крутяться навколо моїх творінь. Тож ніколи не мав темних думок, ані заздрощів, ані жадібності. Якщо бачу, що людина, тримаючи в руках моє дітище, радіє, мені вже й грошей не треба. І без цього на душі радісно.

— Ваша найбільша скульптура з глини — чудернацький лев, що стоїть на території музею-заповідника українського гончарства в Опішні, сягає двох метрів.

— Коли мені запропонували її виготовити, погодився, хоч до цього скульптур такого розміру не робив. Але як змусити глину триматися купи? Спершу змайстрував металевий каркас. Та як «одягнути» його в глину при тому, що метал при нагріванні, як відомо, розширюється, а глина — звужується? Додумався покрити каркас дерев’яними дошками. А щоб глині було за що зачепитися, обмотав дошки алюмінієвим дротом. Завважте, мені ніхто цього не підказував, до всього дійшов сам. Колеги, замість підбадьорити, підливали масла в огонь: покинь, мовляв, цю роботу, у тебе нічого не вийде, нам тебе просто шкода. Усі від мене відійшли. Я лишився сам на сам зі своїм левом. І таки виліпив його. Цілісіньке літо сушив (то обгортав целофаном, то розмотував). Наступний етап — випалити скульптуру. Але як? Досі такого не було в історії гончарства, щоб готову скульптуру випалювали просто в музейному дворі. Я вирішив звести навколо свого лева величезну піч із цегли, знадвору обіклав її ще й битими черепками, які привезли із заводу. А тоді топив піч два дні й ніч. Спалив 4 кубічні метри дров. Потім розібрав піч по цеглині. Відтоді мій лев стоїть на території музею ось уже шістнадцятий рік — і нівроку. Звісно, є й інші майстри, котрі виготовляють великі скульптури з глини, але вони ріжуть готовий виріб на частини, висушують їх, випалюють у горні, а тоді склеюють. У мене ж цільна двохметрова скульптура, і досі вона така єдина —ніхто не пішов моїм шляхом. Бо по ньому дуже важко йти.

— Ви завжди вибираєте важку дорогу?

— Я її не вибирав. Вона вибрала мене сама.

Ганна ЯРОШЕНКО