Протягом трьох осінніх місяців, коли зібрано врожай і у сільських мешканців з'явилася можливість відпочити, у давноминулі часи проводилося понад 30 великих й менших народних свят та обрядів. Більшість з них забулася або християнізувалася, зникли чи замінені їхні назви.
Головними моментами осіннього циклу були звичаї, приурочені до завершення збору врожаю чи повернення худоби з літніх пасовищ — полонин (у Карпатах). У них, як і в попередніх циклах, фрагментарно відображена головна селянська турбота — забезпечення родючості полів, плодючості худоби, продовження людського роду. А це і є основною ідеєю осіннього обрядового циклу.
29 серпня - усічення голови Сонця-Дажбога - 11 вересня – Усікновення голови пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Іоана
Священний птах Матирсва (Мати Слава), що символізує Зорю, несе вогняну головню на Землю людям.
30 (31) серпня - свято Симаргла.
Це ім'я земного (домашнього) вогню. У самій назві вказується на цифру сім, яка позначає материнську сутність ("мару") і "гл" – голову чи сонце-вогнище щоб у холодні дні він зігрів наші домівки.: "І та Сва-Птиця речить, яко Огень-Смар понесла до нас і Глу поручила, да [щоб] тоє горіння було, і Богам купалити, і Даждю дощити". [1, 36а].
//www.oru.org.ua/images/stories/bog/semiyarylo.jpg
Зображення Симаргла часто зустрічаємо в ювелірному мистецтві та обрядовості Київської Русі (ритуальні браслети, колти із зображеннями Симаргла та сцен жертвопринесення йому, а також русальні танці). Можливо й ім’я його походить зі слов’янського сім’я (насіння) і ярість.
Зображали Симаргла у вигляді крилатого собаки, переплетеного в дивовижному рослинному орнаменті. Але в ХІІ – XIV ст. у повчаннях проти язичництва з’являються вже антропоморфні його зображення, відомі як Переплут.
Походження Симаргла сягає праіндоєвропейських часів. Подібне Божество відоме у багатьох народів (греків, скіфів, іранців, індійців) . Симаргла вважали також охоронцем земних плодів, урожаю, землеробства взагалі. Так, навіть на трипільському глиняному посуді вже є малюнки собак, а поруч з ними – хлібний колос або стеблина, що вказує на його функції охоронця посівів. Його зображення знаходять також на скіфських і сарматських пам’ятках.
Малюнки Симарглів, переплетених дивовижним способом у вигляді гілок та листя, прикрашають староруські книжки. Це типовий декоративний мотив, у якому Симаргл уже постає як «сторож» дерева життя. Мабуть таку ж роль надавали йому й будівничі Борисоглібського собору в Чернігові. Білі кам’яні брили із зображенням Симарглів знаходилися на чільних місцях собору з XII ст. Але після пожежі 1611 р. монахи, вважаючи причиною вогню зображення «поганських» Богів, скинули їх на землю. Деякі з рельєфів розбилися, проте частину їх вдалося зберегти, вірогідно язичники їх сховали, закопавши в землю. Ці пам’ятки знайдені в 50-х роках ХХ ст. і нині прикрашають музейну експозицію в Чернігові. У Києві неподалік Софійського собору встановлено копії Чернігівських рельєфів.
Зображення Симарглів були улюбленими мотивами майстрів-ювелірів. У Києві знайдений срібний браслет XII ст. з подібними тваринами й птахами, що ніби заплуталися в складному плетиві орнаменту. Такі чисто язичницькі орнаменти-обереги були традиційними протягом багатьох століть. Сучасні дослідники вважають, що їхня магічна роль полягала в тому, щоб заплутати злі ворожі сили, не дати їм зашкодити людині.
У західних слов’ян Симарглу тотожний вогняний сокіл Рарог. Симаргла ще називали Вогнебогом-Сварожичем, вважаючи його Богом вогняних жертвоприношень. У Велесовій Книзі є молитва: "Славимо Огнебога Симаргла, який гризе дерево і солому і вогнехурделицю розвіває вранці, вдень і ввечері, і йому вдячні за сотворені борошна і питія, які є їжею..." (дошка 31).
Симаргл – посередник між світом Яви і Прави (людей і Богів), який несе молитви жертводавця до Сварги (найвищого Неба Богів). Його стихія – повітря, через яке він несе від Землі до Неба молитви, які посилає Богам людина, складаючи пожертву священному Вогню. За кольором і напрямком жертовного вогню передбачали наслідки молінь: чи почули Боги молитву, чи не хочуть брати її.
Священний вогонь звався Сварожичем: «і огневі моляться, зовуще его Сварожичем» – знаходимо у «Слові якогось христолюбця».
Іноді літописного Симаргла ототожнюють із Семиярилом (від сім і яр – дослівно “семипристрасний”).
Як писав Саксон Граматик, на острові Руяні було три храми, один з яких присвячувався Руєвиту-Семиярилу. Тут була статуя цього Божества з сімома лицями під одним шоломом, на поясі ж висіло сім мечів. Сім облич Бога і сім його мечів означало сім літніх місяців (тобто місяців вегетативного періоду природи – від березня до вересня), коли найбільше проявляється родюча сила Сонця. В другому храмі було зображення Бога Поренута, якого вважають антиподом Руєвита, і який має п’ять облич (символ п’яти зимових місяців), але вже без мечів.
1 вересня - Свято Вогню (Свіччине Весілля, Весілля Комина, Вечір Сварожий) – 14 вресня – Початок індикту – церковне новоліття, Преподобного Симеона Стовпника
За християнським церковним календарем відзначається свято Симеона Стовпника, якого ще називають «літопроводцем». Преподобний провів 47 років у молитвах і проповідях на стовпі, де побудував маленьку келію. До цієї дати прив’язується ціла низка народних прикмет: треба було закінчити сільськогосподарські роботи, зробити запаси на зиму і обсіятися озиминою, бо, як мовиться у прислів’ї: «Хто не посіє до Семена, у того життя буде злиденне».
Наступає бабине літо і люди помічали, яка погода цього дня, такою буде й подальша осінь.
Закінчувалися молодіжні літні гуляння – «вулиця» і «колодка», починалися хатні вечорниці, досвітки.
Перехід з однієї пори року до іншої наші далекі предки відзначали урочистими піснями, танцями, різноманітними ритуалами. З глибини тисячоліть дійшов до нас і зберігся навіть після запровадження християнства надзвичайно красивий обряд «Весілля свічки», який тривав сім днів і був споріднений з традиційним весіллям. Свічка в народному уявленні служить магічним амулетом і є уособленням небесного вогню.
На початку вересня сонце заходить рано, дні стають коротшими і щоб підтримати світло в хаті, у давнину на Семена (1 вересня ст. ст.) в селах вперше розпалювали свічки, каганці і печі. На Поліссі «женили» комин, від нього запалювали посвіт – «живий вогонь», який горів до весни і символізував родинне вогнище.
А у середньовічному Києві на Подолі цього дня цехове братство майстрів-ремісників урочисто відзначало своє «професійне свято» і також проводило цікаве дійство, пов’язане із обрядовим вогнем, – «женило свічку».
4 вересня - Осінні Перун і Перуниця.
Останні в році громи засинають на зиму.
Осінь багата на дари щедрої Матінки – Землі, якій за давньою традицією було прийнято складати подяку за добрий врожай. Так склався звичай найперше вшановувати Рожаниць – Ладу та її доньку Лелю.
8-9 вересня - свято Богинь –Рожаниць Лади і її доньки Лелі (жіночі родинні і родильні свята). - 21 вересня – Різдво Пресвятої Богородиці
Ще з пізнього палеоліту наші предки вшановували Ладу – богиню гармонії в природі, суспільстві, родині, Праматір всього всесвіту. Лада несла в собі жіночу причину першобуття – космічну воду, але в її культі поєднувалось як вшанування священного золотого вогню, так і священної блакитної води.
Обряди поєднання першопричин буття дожили до наших днів у ритуалі водосвяття (вогонь занурюється у воду), у святі Івана Купали (воду бризкають у купальський вогонь) та інших ритуалах. А в стародавніх українських обрядових піснях є слова :”А ми просо сіяли, сіяли, ой, Див, Лада, сіяли, сіяли” або “Ой, Див, Див та Ладо, то повідай, Козле, правду”.
Лада породжує два системні начала – близнюків Лелю і Полеля. Полель (Лель) – бог Сонця, втіленого світла (вогню), а Леля (Дана) – богиня втіленої води. Друге ім’я Лелі – Дана – утворене з двох прадавніх слів “да” і “на”. Перше означало воду, друге матір (неню). Це друге ім’я набуло більшої популярності, оскільки для трудового народу орачів і пастухів вода частіше виступала як матір-годувальниця, ніж як витвір гри високих космічних сил. Дана (Леля) успадковує чимало атрибутів своєї матері Лади. Вона Велика Матір Всесвіту. Іншими іменами Дани (Лелі) були Діва, Мокош, Тана, Атена (Афіна), Діана.
Жіночі божества Рожаниці опікуються дітонародженням і мають таємний зв’язок із зірками. Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню – зірка, яку Бог запалює при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. Волхви (язичницькі священики) складали книги, за якими можна було дізнатися про свою долю.
Родові і Рожаницям, як найріднішим Богам, приносилися тільки безкровні жертви у вигляді продуктів, які дала сама природа: від рослин і від тварин. Це були жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші (куті). Перед вживанням ритуальної страви куті, на Різдво, батько кидав першу ложку вгору в святий куток – Покуть або під стелю. Цей звичай побутує і досі в Україні. Походження ж його глибоко архаїчне і означає саме принесення жертви Роду і Рожаницям, яке в давнину здійснював волхв або жрець. Батько родини ототожнюється зі служителем культу.
Свята на честь Рода і Рожаниць відзначалися навіть у ранніх християнських храмах, куди люди приносили жертовні страви. Так у Софії Київській у перші роки її існування збиралися язичники, щоб відзначити свої стародавні свята. Пізніше християнські попи ці відправи строго заборонили.
Найдавніші зображення Рода і Рожаниць знаходять археологи – це невеличкі скульптурки, які, вірогідно, мала кожна сім’я. Збереглися вони також на вишиваних рушниках. Це широко відомі мотиви дерева життя (дерева Роду), стилізовані зображення Великої Богині тощо. Деякі етнографічні матеріали зберігають ще в XX ст. зображення родовідного дерева на дверях хат: імена чоловіків писали на листках цього дерева, а імена жінок – на квітах. Якщо людина вмирала, біля її імені малювався хрестик, а коли народжувалася дитина, домальовували нову гілочку з листочком або квіткою. Пізніше уявлення про Рода були перенесені на хатнього Домовика, який, за повір’ями, живе біля домашнього вогнища і є його охоронцем.
Зображувалися Рожаниці у вигляді пари близнюків, що вважалося ознакою найвищої родючості і святості. В народі й нині близнюків вважають священними або принаймні – таємничими знаками Богів. Рожаниці (або мати Лада і дочка Леля) в народі ототожнювалися із сузір’ями Великої та Малої Ведмедиць. Род – духовна енергія Пращурів. Він єднає всі покоління: померлих Пращурів, їхніх живих нащадків і майбутні ще ненароджені гілки родів, тобто Він є зміцнюючим ядром народу (нації) – зв’язком минулого, теперішнього і майбутнього, виразником історії свого етносу, який і формує його майбутнє.
Християни довго і безуспішно боролися з вірою в Рода і Рожаниць. Так, у Кормчій книзі 1284 р. внесено правило № 61 від 6-го Вселенського собору, яке наказує суворо карати тих, «іже в получаї вірують і в родословіє, рікше в Рожаницю». Тут слово получаї означає «доля, рок, сліпий випадок».
Продовження Роду – головне призначення людини на Землі. Існували спеціальні молитви про продовження Роду. Для цього зверталися до Дажбога (ідеального, духовного початку) і до Велеса (матеріального, тілесного). З Родом пов’язана також Ясна – Богиня жіночої плідності, тотожна Рожаниці. Вона, як і Доля-Стріча тче нитку нового життя. Про продовження Роду молили також Сварога, який є першоджерелом всього сущого: «Спершу Сварога Пращури молили, де Роду Рожениць було джерело, препросили і тоді бо кришили хліб наш” (Велесова Книга, 15-А). Про обряд принесення хліба в жертву Роду і Рожаницям повідомляють також і християнські «Поученія» проти язичництва: «короваї їм молять», «трапезу ставлять» біля води, на річках, біля джерел
Кожна жінка викликала свою Рожаницю:"Жертву тобі правим - овсяне борошно, і так співаємо славу і велич твою" - таке жертвопринесення справляли жінки на березі річок, посипаючи борошно на воду, пускаючи заквітчані калачі та бублики. Мами поливали дочок водою на порозі свого дому ( поріг вважався священним місцем, яке поєднувало людину з її родом), щоб росли щасливі та здорові.
14 вересня - Свято Вирію, Здвиження - 27 вересня – Воздвиження Честного і Животворящого Хреста Господнього.
За давніми повір’ями цього дня земля «здвигається» ближче до зими. Існували суворі заборони: до лісу не ходити, бо ведмеді лаштуються у барлоги на зимову сплячку, а змії заповзають у нори. Наступали холодні дні і остання пташка відлітає до вирію, у теплі краї, де перебуває зиму. Народ запримітив – першою летить зозуля: кажуть, у неї – ключі від вирію, який вона відкриває, і першою вертається звідти.
В цей день молилилися до Духів Пращурів, яким птахи донесуть звістку зі світу Яви.
23 вересня - Світовид осінній (осіннє рівнодення, духовні пошуки, мистецькі заняття) – 6 жовтня – Зачаття Предтечі і Хрестителя Іоана
Світовит – творчий дух Всесвіту, Божественне Світло, найвища Святість. Світовит – одна з трьох постатей Великого Триглава – Святий дух, що витає у повітрі (дошки 11-А, 11-Б). Тому Святовита (Світовида) вважають розпорядником Прави і Яви, який вирішує долю духовних посланців на Землю: “Богові Світовитові ми славу прорекли, бо цей Бог став Богом Правія і Явія, і йому співаємо пісні, яко єсть він святий. І через нього ми побачили світ видимий і буття Яви. І буде Він нас у Навії берегти, а тому хвалу співаємо” (дошка 11-А).
"Творіть Світовиду славу всяку! Бо цей Бог очищає серце наше, і ми відрікаємося від злого, а спрямовуємо себе до доброго" - говорить Велесова Книга. У давнину і до ХІІ ст. відбувалося всенічне моління в храмі Світовида. Випікався великий, у зріст людини, коровай. Жрець ховався за хлібом і запитував, чи люди бачать його. Почувши відповідь, казав:"Дай, Боже, щоб і на той рік хліб родив такий високий!" (щоб не було його видно за хлібом).
Осінній Світовид припадає на осіннє рівнодення і символізує прощання з сонячним світлом, після якого Коло Свароже вступає в період Корочуна, найкоротшого дня, найтемнішої частини року. З цього часу панує Бог осіннього сонця Овсень і зимового — Сивбог (Сивобог). У Велесовій Книзі записано про Овсяну велику й малу (дощ. 37-А), а з обрядів відомі засівання вівсом і викликання Овсеня — вівсяного духа (у білорусів). Овсень споріднений також з давньоіталійським Ауселом та етруським Усілом. В Росії його іноді називають ще Таусень. Відомі імена Овсяник та Овсеня, які надавалися дітям, народженим у цей період Кола Сварожого. Сивбог — Бог старості, слабкості, холоду, символізує спад напруги Живи, зимову старість року; він керує періодом від осіннього Світовида до зимового сонцестояння, після чого передає владу Коляді
1 жовтня - Мати Слава, Покрова – 14 жовтня – Покрова Пресвятої Богородиці.
Мати Слава є слов’янською Покровою. Вважається богинею воєнної перемоги та мисливської удачі. Одне з найголовніших та найдревніших божеств українців. З її зображенням на щитах роси ішли в бій. У Велесовій Книзі читаємо про неї такі слова: "Б'є крилами Мати-Слава і кличе нас, щоб ішли за землю нашу і билися за огнища племені нашого, бо ми є русичі!". Також це є осіннє свято Матері-Землі. Вона в цей день вкривається, лягає спати на зиму
“Покрова накриває траву листям, землю снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем".
В українських селах і досьогодні дотримуються давньої народної традиції справляти весілля після Покрови. Від Покрови і до початку Пилипівки – пора наймасовіших шлюбів в Україні.
Свято Покрови посідає почесне місце серед пошанованих свят на Україні. Що цікаво - шанується воно одночасно і християнами і рідновірами України, тільки зміст свята, навіть за однакової назви, зовсім різний.
Свято Покрови Матері Слави в Колодарі православних рідновірів ознаменовує засинання Природи, та вкривання Землі на зиму. Справді, в жовтні перші дерева втрачають листя, всі плоди уже дозріли: «Прийшла Покрова – на дереві голо». Сивий Яр вступає в свою повну силу в першу п’ятниця, після дев’яти днів від осіннього рівнодення і ми вшановуємо Покрову Матері Слави. Це також свято вояцької честі та звитяги, на якому оборонці Матері-Землі показують свою вправність.
Корені виникнення свята сягають сивої багатотисячолітньої давнини і пов’язані з космічним станом природи і, відповідно, особливим етапом у житті людини.
До початку жовтня закінчуються усі найважливіші сільські роботи на Землі (в тому числі сівба озимих) – завершений хліборобський цикл робіт. Зібраний урожай (достаток) та більш-менш вільний час дають можливість для проведення весіль. Це найблагодатніша пора для весільних гулянь, початку вечорниць. Звідси беруть свій початок весільні осінні тижні. Це свято – покровитель весіль, початок сезону на сватання та весілля, які закінчувались за два тижні до Пилипівського посту. Дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, мали побувати на святі Покрови і помолитися: “Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку”, “Мати-Покрівонько, покрий Матір сиру Землю і мене молоду”, “Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою”.
А на Поділлі дівчата казали: “Свята мати, Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шматку чи в онучу – най ся дівкою не мучу!”
Існувала навіть прикмета: якщо на Покрову сніг – буде багато весіль.
Сніг дає привід порівнювати сніговий покрів з весільним покривалом, а оскільки в цей час свідомо призначене і свято Пресвятої Богородиці, то ці порівняння розповсюджуються і на неї.
У багатьох народів, зокрема і у слов’ян, покривало (фата) вважалося дуже важливою весільною оздобою, взагалі слугувало ознакою заміжжя. За описами арабського письменника XII ст. свідчиться, що якщо комусь подобалась дівчина, то він накидав їй на голову покривало і вона мусила стати його дружиною (точніше, мабуть, це була пропозиція до шлюбу). Та і зараз весільна фата широко представлена у весільному обряді.
Як відомо, після одруження дівчина була вже молодицею і мала покривати голову наміткою чи хусткою. Намітка – це стародавнє вбрання заміжніх жінок, яке зав’язували навколо голови. Вже після просватання дівчині-нареченій покривали голову хусткою. Для дівчат Покрова – найбільше свято: у молоді починався сезон вечорниць, а у господарів – період весіль, і юнки залюбки брали участь у весільних обрядодійствах.
В Карпатській Україні до Покрови остаточно поверталися всі пастуші отари з полонин і завершували останню мандрівку чумаки. Тому й казали: “Прийшла Покрова – сиди, чумаче, вдома”.
Для того, щоб усi члени сім’ї були здоровими, на Покрову старша господиня брала вишитого рушника, що був над iконою Богородиці, і розвiшувала його над вхiдними дверима. Пiд ним ставали, як йшли до церкви, i проказували:
Пресвята Покрiвонько, Перед твоiм кривалом Голови схиляемо. Прохаемо, Покрiвонько, Од лиха укрити, Здоров’ячко наше Знов нам обновити.
На Покрову майстри сходилися і покривали дах вдовиці чи сироті “би щастя їх судьбу від нещастя накрило...”, що свідчить про існування давнього благородного звичаю допомагати членам Роду, які потребують цього.
Покрова – це також старовинне народне свято, пов’язане з культом поминання Предків та творення нових родин.
На Покрову упродовж всього дня спостерігали за погодою: якщо з Півдня дув низовий вітер, зима буде теплою, якщо дув вітер із Півночі – холодною, із Заходу – сніжною. Коли протягом дня вітер змінює напрямок, то й зима буде нестійкою. Якщо на Покрову листя з вишень не опало, зима буде теплою, і якщо сніг не випав, то його не буде і в листопаді.
Цікаво, що в народі зберіглося повір’я , що у Пресвятої Діви є опікун Покров, якого просили: “Батеньку Покров, накрий нашу хату теплом, а господаря – добром”.
Свято Покрови було введено у християнство в 10 столітті.
Для козаків свято Покрови було найбільшим і найзначущим святом. В цей день у козаків відбувалися вибори нового отамана. Козаки вірили, що свята Покрова охороняє їх, а Пресвяту Богородицю вважали своєю заступницею і покровителькою. На Запоріжжі в козаків була церква святої Покрови. В козацькій думі про Самійла Кішку співається:
А срібло-золото на три частини паювали: Первую часть брали, на церкви накладали, На святого Межигорського Спаса, На Терехтемировський монастир, На святую Січовую Покрову давали – Котрі давнім козацьким скарбом будували, Щоб за їх, встаючи і лягаючи, Милосердного Бога благали.
Відомий дослідник звичаїв українського народу Олекса Воропай писав, що після зруйнування Запорізької Січі в 1775 році козаки, що пішли за Дунай на еміграцію, взяли з собою образ Покрови Пресвятої Богородиці.
Козаки настільки вірили в силу Покрови Пресвятої Богородиці і настільки щиро й урочисто відзначали свято Покрови, що впродовж століть в Українi воно набуло ще й козацького змісту і отримало другу назву - Козацька Покрова. З недавніх пір свято Покрови в Україні вiдзначається ще й як день українського козацтва.
Українська Повстанська Армія (УПА), яка постала в час другої світової війни на землях Західної України як збройна сила проти гітлерівської і більшовицької окупації батьківських земель, теж обрала собі свято Покрови за день Зброї, віддавшись під опіку святої Богородиці. Отже сьогодні Покрова – це свято не тільки народне і релігійне, а й національне.
14 – 20 жовтня (рухома дата) - Дідова Субота - Зворожини, Осінні Діди. Поминальний День
У цей день громада літніх людей варила куліш на лоні природи, який споживали тут же, сидячи на землі. Вони знали, що скоро "відправляться на Луки Сварожі", тому й свято назване Сварожини-Зворожини. Завжди відмічалося в суботу.
Поминальні мотиви характерні для дня пам'яті апостола і євангеліста Луки (31 жовтня). Вони чітко виражені у відзначенні суботи, яка передувала цьому дню. На Слобожанщині колись у таку суботу спеціально влаштовували поминання покійних предків. До неї готувалися, як до важливого свята. До церков, де відбувалися панахиди, несли хліб, яйця, мед, бублики. Після відправи влаштовували вдома урочисті гостини, на які запрошували родичів, сусідів, знайомих. Цього дня щедро обдаровували жебраків, немічних, калік. У день Луки уникали важких робіт. Поліщуки, наприклад, не пряли. У них побутувала примовка: «Не пряди на Луки, бо покрутить руки». У Карпатах не працювали в лісі, бо зрубане на Луки дерево точить черв'як. Не можна було волами перевозити зрубану деревину, щоб віл «не підбився», а потім не проклинав свого господаря, що примушував його працювати на Луки. У тих заборонах бодай фрагментарно виражено мотив поминання предків.
Такі ж поминання приурочувались до субот, які передують дню великомученика Дмитрія Солунського (8 листопада) та Собору архангела Михаїла (21 листопада). Святкування починалося відправами в церкві, а завершувалося святковою трапезою вдома. Місцями після закінчення панахиди влаштовували спільні обіди біля церков. Згодом у церкві їли по черзі коливо (кутю), а обіди влаштовували вдома. Для цього готували переважно страви, які любили «діди», тобто традиційні для певної місцевості святкові страви.
Митрополит Іларіон пише:
«Багато різних переказів і про Св. Димитрія. Він закінчує землеробський рік, замикає землю й приводить зиму. Він держить ключі в себе аж до весни, коли передає їх св. Юрію, як той приїде до нього на білому коні за тими ключами, щоб відімкнути землю на весну. Пам'ять цього Святого святкується 26 жовтня ст. ст., а скоро по ньому, 14 листопада, вже зачинається Пилипівка, коли не вільно вінчатися, чому й постала поговірка: "До Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі лавку нею витри". "До Дмитра дівка кричить на корову: Алуч, бо перескочу! А по Дмитрі вже свиню просить: Ачу, бо впаду!"
Субота перед Дмитром – поминки померлих, це "дідова субота". На Волині, у Рівенському повіті господині готують страви й роблять обіди для жебраків-дідів. З кожної страви відкладають в окрему посудину й ставлять на ніч на покуті, кладуть тут і ложки. Тут же ставлять і воду, і вішають рушника, щоб душечки померлих пообідали й повмивалися.
На Свято безмездних (негрошолюбних) Кузьми-Дем'яна, перероблених на "беззмерзних", 1-го листопада, впорядковують хати проти морозу, і цього дня починаються досвітки, – збираються складки натурою ("куряча складка") чи грішми».
За обідом з кожної страви по ложці відкладали в окрему посудину і ставили на ніч на вікно. Тут же виставляли глечик з водою, вивішували рушник — щоб душі померлих могли помитись і пообідати. Гуцули в «дідову» Дмитрівську суботу справляли своєрідні осінні «гробки». Цього дня навіть найбідніші гуцули виносили на гроби своїх родичів святкові страви, а багатші влаштовували там цілі гостини. На гроби клали хліб з запаленими свічками. Після відправи гостилися, обмінювалися стравами «за простибіг», обдаровували хлібами бідних і жебраків — «за померлі душі». Подібно відзначали і михайлову «родительську суботу», відому в східних районах України, на Поліссі. На Холмщині до урочистого поминання покійних спеціально випікали круглий пшеничний пиріг, приправлений, як і коливо чи кутя, медом. До і після обіду всі присутні молилися «за померлі душі». Частину першої чарки виливали під стіл. Під час обіду заборонялося човгати ногами під столом, щоб не вдарити когось з «невидимих гостей», які, згідно з народним повір'ям, навідували своїх кревних.
Дівчата встають до схід сонця, ревно хрестяться та шепочуть молитву: «Святий Дмитро! Дай мені чоловіка хитро! Сякий-такий аби був, аби хліба роздобув!».
21 – 26 жовтня (рухома дата) - Свято Мокоші, Бабина П'ятниця.
Мокоша (Макош, Мокша). Богиня, пов’язана з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням та ін. В давніші часи вона була Богинею землеробства і родючості, жіночої життєвої сили, достатку, покровителькою полів та домашніх тварин. Оскільки від врожаю і родючості тварин переважно залежала доля давніх русів, то Мокоша вважалась і Богинею Долі. Мовознавці вважають, що її ім’я дослівно означає «Матір долі» (пор.: ст.сл. къшь, кощь – жереб, доля, удача). Тому Мокошу можна вважати тотожною грецькій Тихе і римській Фортуні. Атрибутами цих Богинь був ріг достатку. З таким же рогом постать Мокоші зображена на статуї Збруцького Світовида. Мокоша була єдиною представницею жіночих Божеств у пантеоні князя Володимира.
Їй приносили жертви у вигляді снопів льону, вишитих рушників, пучків вовни (прядива). Мокша, вірогідно, була близькою до Рожаниць (Дів Життя) – покровителькою пологів, захисницею породіль. Тому віра й поклоніння Мокоші затрималися найдовше серед жінок: навіть у XVI ст. священники зобов’язані були на сповіді запитати жінку, "чи не ходила до Мокоші?". На Новгородщині культ Мокоші зберігався аж до XIX ст.
У Києві до Мокоші на Старокиївську гору (пантеон Володимира) приходили поклонятися жриці, ворожки, знахарки. Хоч вона була покровителькою жіноцтва, проте вшановували її всі, тому й увів Володимир її до свого пантеону. Згідно з переказами, саме Мокоша пряде нитку життя, тому вона вважається ще й покровителькою пряль. Ще однією функцією Мокоші було піклування про вологу: дощ, річки, струмки. Це й знайшло свій вияв у імені Богині. Деякі дослідники вважають, що воно походить від мокрий, мокнути.
Походження Мокоші дуже давнє: як і більшість жіночих Богинь, вона була відома ще за трипільської доби. В образі Мокоші бачимо відгомін стародавнього культу Великої Богині-Матері. Її зображення, значною мірою стилізовані, дійшли до нас переважно на рушниках: Богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими вгору руками (поза Оранти). Обабіч Мокоші – два вершники на конях. На деяких вишивках під кіньми зображені свастики (прадавні символи щастя), іноді головний убір Богині нагадує квітучий кущ. Статуетки скіфських богинь (VII ст. до н.ч.) нагадують позу Мокоші та Оранти з піднятими вгору руками, як під час моління. Вірогідно і в Київській Софії ранні християни бачили свою правічну Богиню з піднесеними до неба руками. Вірогідно, Мокоша походить від ще давнішого культу води – Богині Дани.
Мокоша - покровителька жінок, роду та немовлят, також богиня родючості, жіночого рукоділля, мистецтва і води. Її свято завжди в п'ятницю. Традиційно кожна п"ятниця вважається жіночим днем, а відтак і днем Мокоші.
Популярність Мокоші серед українського жіноцтва була такою великою, що її культ зберігався довгі століття після знищення язичництва. Церква змушена була п"ятницю – день Мокоші – зробити днем Парасковії та Покрови.
Ще одна версія виникнення імені Мокоші – Мати Коша. В цьому – відгомін культу жінки-матері часів матріархату, коли порядкувала серед роду (серед коша – громади, общини) мудра, досвідчена жінка, яку всі називали Матір"ю. Вона лікувала, приймала пологи, визначала обов"язки кожному, навчала рукоділлю, куховарінню. Суворі заборони цього дня були такі: не шити, не різати, не працювати з нитками, прядивом, веретином тощо. В це свято згадуються всі Богині: Лада, Леля, Дана, Доля, Мокоша, Мати Слава, Жива. Освячували квіти, які протягом року використовують у лікуванні.
1 листопада - Свято Сварога
Сварог (Див, Дий, Дій). Прабог, володар світу, батько українського пантеону. Від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші Боги – його сини Сварожичі. Чеська книга «Mater Verborum» – «Мати Слів» – перекладає наше ім’я Сварог словом Зодіак. Слов’янський Дий тотожний гр. Teos, лит. Dievas, латис. Dievs, прус. Deiws і означає «Бог» і водночас «головний Бог».
Культ Сварога зародився, вірогідно, на межі бронзового і залізного віків. Його знали вже кіммерійці і скіфи-орачі. В Україні поширені назви з коренем Свар- на значній території: давнє городище Саварка, або Свароме на Київщині, село Саварка на Росі, село Сваричів на Івано-Франківщині та багато ін. Є подібні назви і в сусідніх країнах: Сварха і Сваравіс у Прибалтиці, Сварехова гора на Балканах, Сваров у Чехії, Сварчец, Сваречев, Сварине, Сварове у Польщі. Зображень Сварога не знайдено, проте є підстави вважати деякі форми рівнобічних, особливо косих, хрестів (язичницьких, козацьких) символами Сварога. Сварожим знаком споконвіку вважалися й різні форми свастики-сварги, які дуже часто знаходимо на вишивках, писанках, кераміці. Вони є й серед фресок Софійського собору в Києві (ось який знак живучості народних традицій!) – поміж іконами християнських святих знаходимо давні язичницькі символи, без яких храм ще в ХІ ст. не уявлявся.
На небосхилі Сварогові відповідає Плуг (сузір’я Оріона), яке пов’язують зі скіфською легендою про небесні дари, що впали перед трьома синами Таргітая (серед них був і плуг). До речі, народна етимологія пояснює ім’я Таргітай як «цар гетів». В Україні залишком ритуального вшанування плуга є різдвяні обходи хат з плугом, покладення його під різдвяним столом тощо. За легендами, які передають наші літописи, Сварог – Бог ковальства і шлюбу, викував золотий плуг і золоту обручку, які так гарно оспівуються в колядках, щедрівках, веснянках, жниварських піснях.
Сварог – Бог-творець Всесвіту, чоловіче втілення Роду. Він населив Землю різними істотами, створив перших людей, став покровителем шлюбу й сім’ї. Він відомий ще в давніх аріїв: у ведійській релігії йому тотожний Тваштар – творець усіх живих і мертвих форм природи. Про нього розповідає давня культова пам’ятка аріїв "Ріґведа". В Україні про нього лишилась хіба що згадка у Велесовій Книзі як майстра – твастира (дощечка 22).
У слов’ян Сварог зображався тільки символічно, бо був збірним поняттям для всіх Богів-Місяців. Арії Індії його зображали з топірцем у золотих руках, або з молотом у Небесній кузні. Він має епітет прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить український вислів «золоті руки», яким позначають майстрів якоїсь справи. Сварог є втіленням космічних першопочатків Світла, Вогню, Повітря (Ефіру), а також Батьком зодіакальних сузір’їв, які отримали імена Сварожичів (по батькові). Отже, Коло Свароже означає річне коло сузір’їв – тобто календар.
Ім’я Сварог походить із санскритського (давньоарійського) кореня Свар-, що означає голос, звук, нота, від яких походять слова зі значенням: звучати, співати, сяяти, блищати, сварити, а також Сонце, сонячне сяйво, небо. Іноді його називають Зварог, від чого походить назва свята Зворожини, яке на Подніпров’ї пам’ятали ще на початку ХХ століття. Сварог також завідує Раєм (Ірієм), який ще має назву Луки Сварожі.
Сварог – Праотець всього роду Богів. Існує легенда, за якою саме він зробив перші жорна та першу піч, в якій спік першу хлібину. Вважають також, що він виковав першого плуга та золоту обручку. Тому Сварога вважають небесним ковалем, покровителем хліборобства та шлюбу. Він є і Богом Небесного Зодіаку, який в українців зветься Колом Сварожим. За легендами, цього дня Сварог починає кувати плуга, якого скине русичам на Різдво з неба.
Інші листопадові свята, оскільки по новому стилю вони припадають на грудень місяць, я описав у статті про зимові свята.
Геннадій Когут
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
