загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Реалії життя: літні люди в селах міняють корів на кіз

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Упродовж останніх двадцяти років у багатьох селах Західної України поголів’я великої рогатої худоби, за неофіційною статистикою, зменшилося у 5-7 разів. Постійне зростання цін на харчі для худоби та низькі закупівельні ціни на молочну і м’ясну продукцію, на яких наживаються перекупники, примушують людей позбавлятися худоби, нехтуючи не лише віковими традиціями та селянським укладом, але й залишатися самим без молочних і м’ясних продуктів.

– Бідна моя Маруся, пять років тебе годувала, а тепер мушу сама на смерть випроводжати, – заливається сльозами 76-річна Юстина Мантуляк з Коломийщини.

Жінка здає велику руду корову на скотобійню. Бабуся не в змозі ходити за твариною, прогодувати її. Діти з онуками живуть хто в Росії, хто в Італії. Додому навідуються рідко. Чоловіка Юстина поховала три роки тому. І тепер щоразу просити в сусідів допомоги, щоб накосили і привезли трави, обтяжливо. Така ситуація типова. Для пенсонерів, особливо самотніх і хворих, утримувати тварин – несила.

– Для корови на рік треба понад дві тонни сіна, – каже 55-річна Ганна Кавацюк з села Мишина. – Його треба скосити, висушити, поскладати у копиці та згодом позвозити додому.

Для кожного цього виду роботи потрібні сильні робочі руки, час та моторність. Щоби трава не змокла в дощ, щоби вчасно її привезти… А доводиться заготовлювати не лише сіно, а й макуху, осипку (суміш із житнього й вівсяного борошна), силос, овочі. Коли ж людина самотня, що вона може? Кого проситиме чи кому платитиме? Та й із чого, коли тієї пенсії, як кіт наплакав? Ще потрібні сили, щоб тричі на день подоїти, двічі прибрати. А вигода від корови невелика. Затрати праці ніяк не покривають цін на молоко, а з ним сир, сметану, вершкове масло.

Про те, щоб старенькі відгодовували бичків, взагалі не йдеться.

– Ще торік по 17 гривень за кілограм живої ваги платили, а нині пропонують лише 9-10 гривень, – бідкаються селяни. – А тим часом ціни на харчі для худоби зростають.

Закупівельна ціна і справді низька. З цим уже розбираються Антимонопольний комітет і податківці. Але ж доки справи вирішуються в кабінетах, корови й бички їсти хочуть.

Місцеві люди кажуть, що дотації на утримання молодняка ВРХ їх не дуже окриляють, бо державні кошти то надходять, то ні. Тож чимало селян настільки зневірені, що розпродують корів, хоч ціни на живу вагу мізерні.

Інша справа – кози. Вони для бабусь і дідусів – добра підмога. 83-річна Ганан Гарадим із Рожнятівського району нахвалитися рогатими не може.

– Їхнє цілюще молоко тримає мене на світі, береже від хвороб онуків і правнуків, – усміхається бабця. – А пасти козу можна навіть за воротами. Дякувати Богові, трави вдосталь. Сусіди та рідні трішки накосять – і вже маю корми на зиму. І доглядати за козою легше, ніж за коровою.

Але є й позитивна тенденція, хоча й дещо дивна, з огляду на ситуацію з коровами. Останніх у селах меншає, а от коней більшає. Навіть поважного віку господарі не відмовляються від них. Хоча догляд за цими тваринами теж не з легких.

– Та як же рідну душу з хати вигнати, – каже 70-річний житель селища Верховина Іван Красюк. – Для мене коні, перш за все, потіха, а потім уже робочі тварини. Затрат на них - добрий гаманець потрібно, проте у кінцевому підсумку господарі коней мають таки вигоду.

На рік тварині потрібно дві тонни сіна. На Гуцульщині сіно майже всі заготовляють самі. (З цим проблем немає, бо чимало земель стоять необроблені.) Також протягом року кінь з’їдає 250 кг вівса. Оскільки одного коня, як правило, ніхто не тримає, то варто все помножити на два або три (якщо є лошата). За вітаміни доводиться викласти у рік 200 грн, за ковальські послуги – 600 грн. Коли ж господар береться допомагати сусідам обробляти городи, то слід купити віз, який коштує близько тисячі гривень. Ще стільки ж треба віддати за реманент (плуг, борону, марок).

Та згодом можна отримати гроші не тільки за польові роботи, але й продаючи лошат і дорослих тварин. Нині лоша коштує в середньому дві-три тисячі гривень, а доросла тварина від 5 до 10-15 тисяч в залежності від породи та стану здоров’я.

Сабіна РУЖИЦЬКА

До списку новин