загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Столітня бабуся отримувати пенсію стала лише два роки тому

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

А відстояла своє право на неї у Європейському суді

Мотроні Богданець незабаром виповниться сто років. Мешкає довгожителька у Рокитному Рівненської області, доглядає її найменша з п'яти дітей, яких вона виростила, донька Марія. Бабуся вже не встає з постелі, майже осліпла, проте ще має ясний розум і добру пам'ять. Але дивиною для нас був не її поважний вік, бо таких довгожителів знайдеться не один десяток у кожній області України. Вразило інше: понад сорок років ця жінка, причому ще й мати-героїня, прожила без пенсії, й добитися її змогла лише через Європейський суд два роки тому.

Чи може взагалі таке статися у нашій країні і чи могло бути в країні-попередниці, щоб держава не подбала про стару людину, адже Мотрона досягла пенсійного віку ще за СРСР? Правда, був час, коли Радянський Союз, що називав себе найлюдянішою країною світу, де «молодим була всюди дорога, а старим - скрізь пошана», колгоспникам пенсій не платив. Утім, то було ще за Сталіна. Наступні червоні вожді ярмо колгоспного кріпацтва трохи послабили, селянам дозволили мати паспорти, а сумнозвісні палички-трудодні зараховували до трудового стажу. Таким чином учорашні раби отримали змогу на старість мати бодай мінімальну пенсію. Пам'ятаю, моя сусідка баба Варка, трохи старша віком за Мотрону, наприкінці сімдесятих отримувала щомісяця аж...12 рублів. Мотрона Павлівна не мала й того. Коли прийшла у райсобез (так тоді називалася контора, що опікувалася пенсіонерами) оформлятися, там сказали, що пенсія їй «не положена, бо нема стажу». Мовляв, у колгоспі не була, на роботу не ходила, а тепер на дурничку хоче, щоб їй гроші платили.

Мотрона й справді в колгосп не записалася: Данило, чоловік її, не захотів, знаючи, які злидні там чекають багатодітну сім'ю. Тож і зосталися мешкати на хуторі. Силою їх, як інших хуторян, у село не загнали, хоч і нахвалялися снопки з хати позривати, але Данило з фронту з медалями повернувся - не наважилися кривдити фронтовика. Та на колгоспні роботи Мотрона все ж ходити мусила, хоч і працювала там у п'ятдесяті, вважай, безплатно. Спробуй не піди, то й без города на хуторі зостанешся - оборють під самі вікна. Отже, працювала у ланці не менше колгоспниць і «палички» заробляла. Тільки їх, виявилося, бригадир ставив своїй жінці, яку також Мотроною звали. Люди це зауважили, переказали їй. Але як вона, неписьменна, могла перевірити, розібратися у тій колгоспній бухгалтерії? Зрештою, пішов справунки наводити Данило. Та бригадир лише вилаяв його. Потому, бригадир нібито вже не наважувався записувати чужі трудодні своїй лінькуватій половині, проте й Богданцям не подарував «нахабності»: чимало Мотрониних виходів на льон чи картоплю у наступні роки опинилися в трудовому багажі знову іншої Мотрони - також Богданець, але із сусіднього села.

Оця шахрайська бригадирська «бухгалтерія», неграмотність і затурканість простих радянських колгоспників тоталітарною державою, невміння й нездатність, а нерідко і неможливість захистити свої права й позбавила на десятки років хуторянку, що трудилася весь свій працездатний вік, засобів існування на старість. На жаль, чимало радянських законів перейшли й у незалежну Україну, тож не змінили нічого у пенсійній долі Мотрони Богданець і роки дев'яності, і двотисячні. Доки здужала, допомагала доньці по господарству, а як сили покинули, опинилася на повному її утриманні. Тривалий час обидві жили на одну пенсію. Допомагав онук. Та й нині без його допомоги Марії Данилівні важко обійтися, пораючись з лежачою матір'ю. А йому ж повістка днями надійшла - мобілізовують до війська.

- Не знаю, як сама з нею даватиму раду, - бідкається жінка, розповідаючи про проблеми побуту таких сімей, як у них. - Та, слава Богу, хоч пенсії мамі добилися. Скільки це мені коштувало і нервів, і коштів за дев'ять років тяганини! До Європейського суду довелося звертатися у пошуках справедливості. Спасибі новому завідувачу архіву, який знайшов потрібний документ. А то б і досі не оформили, адже свідки, що могли підтвердити її працю у колгоспі, повмирали. І тих двох Мотрон, на яких бригадир записував її працю, давно немає серед живих, а мама, як бачите, живе...

Микола ШМИГІН, Рівненська область

До списку новин