загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Тяжко жилисьме, але булисьме веселі, а тепер доста всього є, але челядь сумна – 99–річна жителька Міжгірщини

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати
Тяжко жилисьме, але булисьме веселі, а тепер доста всього є, але челядь сумна – 99–річна жителька Міжгірщини

Журналіст Василь Пилипчинець побував у гостях 99 – річної жительки Синевира. Подаємо колоритну статтю із закарпатської глибинки мовою автора.

Неймовірне буває й очевидним. Як казали, так і сталося, що за відвідин синевирки Василини Сятині обов’язково застану її в роботі. Лиш повернулася з городу, де мала діло з цибулею та капустою, як одразу взялася плести вовняні капці прямо на ганку хатини, що в житловому масиві Товчка, коли завітав у гості. Вразило й те, що спицями моторно махала без окулярів. Чудо та й годі, адже ще кілька місячних сходинок і наприкінці року, а саме 23 грудня, Василині Василівні виповниться цілих 100 років! Рух у праці – то справді еліксир довголіття.

Навідріз бабця відказала візитеру, як її перший сусід – сільський голова Микола Куруц, фіглюючи, представив мене челядником, який має намір купити корову:

“Не лиш я, а й онуки люблять пити молоко”.

Мило було бесідувати з бабцьою про се і те, бо її досі не підводить слух, не зраджує пам’ять, а мудрістю й поготів багата душа і серце.

 

Як було колись

Народилася Василина Куруц (дівоча фамілія) у багатодітній сім’ї. Братів і сестер було порівно, а за кількістю, як апостолів – 12. Коли батька Василя Дмитровича забрали на І Світову війну, то вона, друга дитина, як каже, була ще в череві матері. Як вернувся через 5 років няньо, то думала, що прийшов вояк-катуна. Показує на оріхове дерево край дороги – там колись знаходилася хижина в зруб і драницями, де всі ворохом гніздилися.

У молодості залицявся земляк Федір Бобонич, але сватанню не судилося стати, бо, виявилося, що вони родина далекого покоління.

Якби поженилися, то були б довговічною парою”, – напівжартома сповіщає жвава співрозмовниця, бо фронтовик, який не так давно пішов у потойбічний світ, прожив нівроку 102 роки, 7 місяців і 12 днів.

Взагалі, Синевир можна вважати верховинською столицею аксакалівневдивовижу тут древні люди. А вийшла заміж вісімнадцятирічною за односельчанина Грицяна пять літ старшого. Дід тоді дав нареченій великий шматок землі, бо цінував її трімність. Діти народжувалися одне за одним. Всі вісім пологів відбувалися вдома – прямо на підлозі-землянці. Одного разу майже спільно з матір’ю Марією родили. Ще й яким важким було сімейне життя. Аж в урочище Писся Ріка мандрували, а це понад 20 кілометрів, як правило, босоногої ходьби, де заготовляли сіно. Як чоловік подавався неподалік плоти в’язати, бо був бокорашем, то і самій доводилося косити. До якої лиш справи не тягнулася, щоб за бідняцького буття нажити сякий-такий достаток: пряла, ткала, вишивала… Мало яка з газдинь у селі над Тереблею варта була похвалитися стількома узористими рушниками чи іншими домотканими речами, як рукодільниця Сятиня. Виживати сприяла і навколишня природа. Аж на піднебесну гору Кам’янка чи вершину Рожка піднімалася за чорницею, малиною чи ожиною. Особливо добре розбиралася у лікарських рослинах, які теж заготовляла і здавала на приймальні пункти, щоб стулити копійку до копійки. Пригадує, як за таких подорожей чатувала небезпека, бо гадюк траплялося повно. Бувало, що й змія через ногу чи руку переповзе. За радянського часу за трудодні сумлінно працювала у колгоспі.

…і як тепер

Чоловік Григорій вже тридцять років спочиває вічним сном. З її братів і сестер залишилося тільки троє молодших – Одоця, Марія та Настя. Нема й сина Михайла, якого сім років тому смертельно травмувало дерево під час заробітків у Архангельській області (Росія). І все-таки не рідіє родина Сятині, навпаки – ще й як коло сімейства розширюється поступово: бабця нарахувала ого-го онуків – аж 40, плюс 21 правнука і 11 праправнуків! Мешкає Василина Василівна під однією стріхою з невісткою-вдовою Оленою, яка має трійнят – Мішу, Миколу та Таню. До речі, 13 листопада близнюки відзначатимуть 25-річчя. Шануються домашні. Старенька хвалиться, що нащадки у неї не прості, а золоті, бо працелюбні і слухняні, а ті у свою чергу пишаються нею, бо є з кого приклад брати. Щоправда, й “забідкалася”: “Я без роботи не можу, а вони мене проганяють з грядок, бо кажуть, що жара велика”. Заборонили і Зоряну доїти, але наперекір їм вона раз за разом загляне у хлів, щоб переконатися чи все в ажурі. У харчах не перебирає. Невістка приготує інколи і манку, а свекра її жаліє за зайву турботу, так і кажучи:

“Що я дитина, що челядь їсть, то і я буду”.

Хоч надзвичайно добродушна старенька, але дуже гнівається на п’янку, яка поширилася у осідку останніми роками.

“Я лиш в один час по каплі брала бальзаму, бо в грудях заболіло”,– повідомляє такий факт, додаючи, що за весь вік прийняла всього-на-всього один укол, і то, на її думку, майже без необхідності.

Її хобі – співанки. І на схилі літ за проханням когось на будь-який смак коломийку красно заспіває. Як і за моїм замовленням пригадала чимало куплетів призабутих народних пісень. Затягнула, зрозуміло, й одну з давномодних – плотогонську:

Ой іду понад річку та буду капці плести,

Буду дивити, як любко має бокора вести.

Тямка у бабусі Василини дійсно феноменальна. Цю унікальність засвідчила тривалим декламуванням віршів різноманітної тематики. Коли запитав, як завчила поезію, то гонорово пояснила, що має сім класів науки.

“Тоді кожної середи і п’ятниці зранку у школу приходив піп і вчив нас закону Божого”, –поділилася учнівськими спогадами.

А ще знається у знахарстві, як кажуть по-місцевому, вміє баяти.

“Я можу лиш добрі справи людям робити”, – підтвердила свої навики, спростувавши, що вони не пов’язані з ворожінням.

Таке життя прожити – правді бути – не поле перейти. Цікавлюся у співбесідниці про те, коли краще було жити, адже зазнала всілякі влади – австро-угорську, чеську, радянську і теперішню українську. Не довго думаючи, відповіла, що давно, бо була молодою, повною фізичних сил.

Дуже тяжко жилисьме, але булисьме веселі, а тепер доста всього є, але чомусь челядь сумна,” – розтлумачувала своє міркування довгожителька, додавши коротку напутню фразу, що треба честуватися, бо то є велике щастя для всіх.

До списку новин