Чарівне зілля Скіфії

У всіх народів першими лікувальними засобами були рослини та рослинні продукти. Не стали винятком і скіфи, які в далекому минулому населяли територію сучасної України. Оскільки вони жили на одних землях і в тих же природних умовах, що й слов’яни, скіфські уявлення про медицину суттєво вплинули на розвиток українського та російського лікознавства.

Відомості про життя і культуру скіфів донесли до нас праці грецьких та римських авторів. Найбільше — роботи Геродота (бл. 485 — бл. 425 рр. до н. е.), котрий відвідав Скіфію. На думку вченого, у людей півночі внаслідок кліматичних умов сформувався холеричний тип натури — вони «від природи енергійні і бадьорі для діяльності». Крім того, «ці люди для мистецтв гостріші й здібніші та більш придатні для ведення військових справ».

В «Історії», окрім минулого, географії та звичаїв, Геродот характеризує деякі лікарські рослини, якими зцілювалися скіфи. Лікарські засоби скіфів описує також один із перших ботаніків стародавнього світу Феофраст (372–287 рр. до н.е.) у своїй знаменитій праці «Дослідження про рослини». Він вивчав флору Криму та інших районів Північного Причорномор’я.

Про лікарські рослини скіфів згадували Пліній Старший (бл. 23–79 рр. до н. е.), Плутарх та ін.

Українські науковці, досліджуючи згадані першоджерела, дійшли висновку, що, крім заклинань, замовлянь та амулетів, скіфські лікарі зналися на раціональних методах лікування, зокрема на лікарських травах. Наприклад, Геродот зазначав, що при бальзамуванні тіл померлих царів скіфи використовували подрібнений купер, ладан, насіння ганусу та селери. Логічно припустити, що ними вони й лікувалися.

«З насінням конопель скіфи входять під повсть шатра і там кидають насіння на розпечене каміння: від цього здіймається такий дим і пара, що ніяка грецька парова лазня не перевершить у цьому відношенні скіфської, — розповідає Геродот. — Скіфи захоплюються такою лазнею і виють від утіхи, це замінює їм обмивання». На його думку, в лазні не тільки парилися. Оскільки коноплі мають здатність одурманювати людину, в лазні проводилися хірургічні втручання.

Серед хвороб, які були поширені серед скіфів, Геродот зазначає, як не дивно, євнухоїдизм, біль у суглобах і виразки на тілі. Із властивою йому спостережливістю, він дуже точно визначив соціальну причину євнухоїдизму. На цю хворобу занедужували чоловіки «благородні й ті, котрі за племена скіфів, допомогою верхової їзди досягли найбільшої могутності; бідні ж страждають менше, тому що не їздять верхи». Крім того, тривала верхова їзда зумовлює захворювання суглобів, запалення сідничного нерва й подагру. На думку Геродота, наслідком верхової їзди був сильний біль у суглобах, виразки на стегнах і кульгавість скіфських чоловіків.

Описує він і деякі прийоми лікування, що застосовували народні цілителі: «Коли почнуть хворіти, то відкривають обидві вени за вухами, і коли кров мине, то внаслідок слабості охоплюються сном і засинають».

За твердженням Геродота, землеробські племена скіфів вживали хліб, цибулю, часник, сочевицю і просо. Очевидно, вони знали про цілющі властивості цибулі і часнику, тому культивували їх у великих кількостях. «…Скіфські жінки труть об шорсткий камінь кипарисове, кедрове і ліванне дерево, підливаючи до них води, і густою масою, що при цьому утворюється, намазують собі тіло і обличчя, — пише Геродот, — це дає тілу приємний запах, а коли на другий день знімуть мазь, то воно стає чистим і глянцевим».

Плоди названих рослин містять жири й ефірні олії, корисні у косметології. До цих засобів також могла входити подрібнена деревина як аналог сучасного скрабу.

Втім, найголовнішою рослиною для скіфів була локриця, корінь якої вони застосовували при багатьох захворюваннях, а також для тамування спраги й голоду. «Скіфський корінь» сушили і вживали проти астми та кашлю, змішували з медом і прикладали до гнійних ран. «Скіфи живуть по 11–12 днів тільки на сирі з кобилячого молока і на цьому корені».

Пліній називає локрицю скіфською травою: «Відкрили лікарські трави і цілі народи. Скіфи першими відкрили ту, яка називається скіфською; вона має дуже солодкий смак і надзвичайно корисна проти так званих астм (ядухи). Вона дуже рекомендується і тому, що, тримаючи її в роті, люди не відчувають спраги та голоду».

А ще скіфи знали про лікарські властивості трави безіменки. За Плінієм, вона «…привозиться зі Скіфії прославленим авторитетним лікарем Ікеснем, а також Аристогітоном, і є чудовим засобом для заживлення ран, якщо прикладати потовченою з водою, а у вигляді пиття — проти уражень грудей і передсердя, а також проти кровохаркання; радили пити її пораненим для посилення серцево-судинної діяльності та зменшення болю». На жаль, дотепер невідомо, яку саме рослину скіфи називали безіменкою.

Вони також використовували рослину під назвою акора (мабуть, аїр). Пліній зазначав, що акора нагадує ірис і діє як «…гарячливий і полегшуючий засіб, потім проти синяків і потемніння в очах, а питво з соку — проти укусів гадюк».

Полин — добре відомий скіфам лікарський засіб. Особливо цінувався полин, зібраний на берегах Чорного моря. Тим, хто вирушає верхи в дорогу, радили підкласти під себе гілочку понтійського полину. Із нього готували гіркі напої для лікування шлунково-кишкових розладів. Скіфський полин користувався попитом за кордоном, тому скіфи заготовляли його і для власних потреб, і для вивозу на зовнішній ринок.

Плутарх згадує, що на річці Танаїс (нині Дон) росте алінда, соком якої скіфи змащували тіло. Від цього воно зігрівалося й не страждало від холоду і застуди. Сік алінди скіфи називали «олією Віросса». Плутарх також писав про рослину фрікса (злоненависник), якій скіфи приписували чудодійні властивості.

Діоскорид у книзі «De materia medica» розповідає про агарік, корінь якого нагадує лікарську рослину сільфій. Агарік зростав біля річки Агарі (річка Берда біля Бердянської коси на Азовському морі) та сповіщав про те, що неподалік можна натрапити ще й на понтійський амом — рослину з жовтуватими плодами і одурманюючим запахом. Вона схожа на імбир і застосовувалася як прянощі.

Гесихій Олександрійський описує дерево фапс, яке називали скіфським. Кору цього дерева скіф’янки використовували для фарбування волосся у світлий колір.

Деякі стародавні автори запевняли, що у Скіфії росли й інші лікарські та отруйні рослини, проте відомостей про їхнє застосування з лікувальною метою не наводили. Так, Феофраст описує смертоносний корінь Acocanthera schimperi, від якого люди або гинуть за короткий час, або згасають дуже довго, а в Херсонесі Таврійському, за його словами, росте солодка цибуля, яку скіфи їдять сирою. Геродот Гераклійський у творі «Мова про Геракла» пише, що споживати скіфську цибулю Геракла навчив якийсь скіф Тевтар.

Феофраст згадує про розповсюдження в Скіфії білої чемериці, Овідій у творі «Метаморфози» розповідає про аконіт, який свого часу Медея привезла зі скіфських берегів. Гесихій Олександрійський у праці «Лексикон» пише про скіфський напій мелітеїн, який варили з якоїсь трави з медом і водою.

Вергілій вустами свого героя Альфесібія промовляє: «Ці трави і це чарівне зілля, зібрані в Понті, де їх родиться дуже багато, дав мені сам Мірид»; або «тут вони (скіфи) проводять ночі в іграх і весело, заміняють в чашах вино кумисом і кислим соком горобини».

Скіфи були справжніми поціновувачами доброго вина, яке вони завозили з островів Егейського моря, Малої Азії, Херсонесу, а потім з Боспору, де виноробство виникло в середині IV ст. до н. е. Згодом, в I–II ст., почали виробляти вино самі, що підтвердили розкопки Неаполя Скіфського, під час яких знайшли цехи для переробки винограду.

Як ліки також застосовували олію, привезену до Скіфії з Самосу, Сінопи, Мілету.

Скіфські лікарі користувалися перев’язувальними матеріалами. Про це свідчить зображення на вазі V ст. до н. е., знайденій в 1830 р. у скіфському кургані Куль-Оба поблизу Керчі. Поміж різноманітних воєнних сюжетів на ній відтворена сцена, де показано як скіф-лікувальник накладає бинт на поранену ногу воїна. Можна припустити, що його було виготовлено з конопляного чи лляного полотна.

Пізніше племена етнічно споріднених зі скіфами сарматів також використовували скіфські трави. Скіфи, які перебували на вищому щаблі суспільного і культурного розвитку, мали значний вплив на уявлення сарматів про ліки рослинного походження.

Лікарські рослини, знайдені і вивчені скіфами, користувалися попитом далеко за межами їхнього проживання. За свідченням Т. Плавта і М. Катона, скіфські лікарські рослини були відомі у III–IV ст. до н. е. навіть у Стародавньому Римі.

У VII–VI ст. до н. е. у середземноморських країнах велику славу й повагу здобули скіфські лікарі Анахарсид і Токсарид.

Ось що сказано про Анахарсида (чи Анахарсіса) у «Словнику античності» (Москва, 1989): «Скіф із царського роду; вивчав грецькі звичаї, уклад життя і культуру, піддавав їх критичному осмисленню. Ідеалізуючи північні народи, греки нарекли Анахарсида Мудрим». Про лікаря Токсарида, визнаного в Греції героєм, говориться, що походив він із простого скіфського роду, був «чоловік мудрий, який відрізнявся любов’ю до прекрасного і прагненням до благородних занять».

Звісно, серед різноманіття природи скіфи вибирали окремі лікарські рослини шляхом емпіризму. Помічали, які з них підвищують тонус організму, вгамовують біль, викликають блювоту чи розлади шлунка. Проте їхні методи виявилися на диво раціональними. Адже локриця регулює водно-сольовий обмін, часник і цибуля містять фітонциди, аїр багатий на акорін, секвітерпени, азарон. Зрештою, вперше відкриті скіфами локриця, полин, аїр, ганус, селера входять до арсеналу сучасних лікарських засобів.

Підготувала Лариса Дедишина,

«Фармацевт Практик»