Український художник-жебрак змусив говорити про себе увесь світ

Його біографія – готовий сценарій для кінофільму: позашлюбний син покоївки, напівбожевільний, що майже не вмів розмовляти до 16 років.

Здавалось би, Никифор Дровняк приречений на долю волоцюги. А от і ні. Саме він має персональні виставки у Парижі, Нью-Йорку та Лондоні, а загалом мистецтвознавці нарахують 40 тисяч його картин.

Шкільна наука давалася Дровняку важко, а тому навчання довелося полишити. Навчився хіба що писати друкованими літерами, трохи читати та рахувати. Зате змалку любив малювати – спочатку грифелем на дошці, згодом олівцем на клаптиках паперу. Малював образки з дивовижними спорудами, фантастичними святими, які згодом обмінював у селян на хліб. За свій хист криничани іронічно прозвали Епіфанія Матейком.

Перший пензель художник виготовив сам – зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Полотен чи дорогих олійних фарб не любив. Малював шкільною акварелькою на аркушах паперу, шматках картону чи обкладинках зошитів. Замість того, щоб змочувати пензель у воді, слинив його язиком. Поруч неодмінно стояла табличка "Просив би шановне панство про допомогу й підтримку для бідного каліки, хто чим може!".

Хтось кидав декілька монет, віддячував картиною. Їх, щоправда, зазвичай викидали або використовували для розпалення дров. Так би могло тривати вічно, але доля підготувала сюрприз. Якось перед Никифором зупинився відомий польський художник, який розгледів у дитячих малюнках українця – шедеври наївного живопису.

Уже за деякий час роботи невідомого лемка, що навіть не знав свого прізвища, опиняються в галереї Парижа. Його ім'я все частіше можна побачити в пресі, почути в розмовах на богемних виставках. А от удома він і далі просто дивакуватий жебрак.

Після Другої світової війни його звинуватили у співпраці з УПА. Начебто Никифор намалював повстанцям карту свого містечка.

А в 1947 році, як і тисячі етнічних українців художник став жертвою операції "Вісла". Його вивезли якомога далі від українського кордону. Куди саме так ніколи й сказав, але на картинах з'явилось море.

Він подолав понад 700 кілометрів і таки повернувся до свого рідного міста Криниця. При тому пішки. І так тричі. Опісля не чіпали. Тим більше, що слава про геніального українця дійшла нарешті й до польської влади.

Мешканці ніяк не могли повірити, що до їхнього дивака приїжджають галеристи і благають продати хоч декілька картин. Забирають з-під пензля ще мокрі аркуші. Роботи Никифора об'їхали мало не всі європейські столиці.

У 1962 році художнику потрібна була закордонна віза. Поляки вирішили скористатися моментом й переписати національність Никифора, а заодно додали прізвище Криницький.

Художник мав безліч псевдонімів - «Матейко з Криниці», «Майстер із Криниці», «Лемко Никифор», «Ян Криницьку» та інші.

Так би й увійшов в історію дивакуватий митець як поляк, якби лемки не розкопали в церковній книзі справжнє ім'я митця – Епіфаній Дровняк.

До речі, під кінець життя вічний жебрак назбирав 300 тисяч злотих.

Незадовго до смерті Дровняка, у серпні 1968 року відбулася друга виставка його малюнків у Львові, яка експонувалася також у Києві. Восени 1988 року у Львові організовано третю виставку творів лемківського маляра.

Сьогодні в його рідній Криниці встановлено пам’ятник та функціонує музей. Пам’ятник Епіфанію Дровняку встановлено і у Львові.

А в 2004 році польський режисер Кшиштоф Краузе зняв фільм «Мій Никифор», який розповідає про останні роки життя та творчість українського лемківського художника.

Роль вже хворого Никифора виконала 84-річна польська актриса українського походження Христина Фельдман, яка народилася у Львові, і служила до війни актрисою в львівському драматичному театрі Марії Заньковецької.