загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Марія Заньковецька – Легенда українського театру

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати
Марія Заньковецька – Легенда українського театру

Що не кажіть, а з усіх видів мистецтва найбільший вплив на маси має - театральне мистецтво. Живе слово, що промовляє зі сцени до слухачів, картини, що відображають справжні чи уявні життя, захоплюють нашу увагу. Жоден артист не має стільки живого зв'язку з широкою публікою, як актор. Від нього і тільки від нього залежить тут і зараз, зачепить він глядачів своєю грою, надихне Чи, поведе за собою, безпосередньо відчуває він успіх чи поразку і все нові і нові відтінки привносить у свою гру однієї і тієї ж ролі.

Дивовижна жінка і талановита актриса Марія Костянтинівна Заньковецька за своє 80-річне життя застала кріпосне право, пережила Першу світову війну, Жовтневу революцію, стояла біля витоків створення українського професійного художнього театру, їй першій в Україні присвоєно звання народної артистки.

Марія Заньковецька була окрасою національної сцени, зіркою в театральному просторі на зламі XIX-XX ст. Вона увійшла в історію театру як видатна українська трагедійна актриса, що в створюваних сценічних образах уособлювала символ української жінки, тонко поєднуючи архетипне і вмотивовану психологічність. Обдарування М. Заньковецької багатогранне – лірична героїня, актриса комедійного плану. Та справжня стихія актриси – трагедія, в якій Заньковецька сягала висот античної трагедії. Вона царювала також у побутових драмах з натуралістичним елементом. 

Народилася у старій дворянській сім'ї в с.Заньках тепер Ніжинського району Чернігівської області. Освіту одержала в приватному пансіонаті в Чернігові.

Мізинчика Марію, яку домашні ласкаво називали Манею, Марусечкою, пестували батьки, брати й сестра. Усі діти по народженні були похрещені в сільській церкві, яка містилася поряд із садибою Адасовських. Маруся разом із батьком співала в церковному хорі.

Коли Мані виповнилося десять років, вона вступила до Чернігівської гімназії, де жила в пансіоні Ф. Осовської.

Марія Костянтинівна згадувала: «Ще будучи пансіонекою, я брала участь в учнівських виставах і звернула на себе увагу всіх вчителів, які радили мені прохать своїх батьків віддати до театральної школи, але за існуючими тоді тенденціями і поглядами традиційний дворян на акторів, про це не могло бути й речі. Любов до сцени захватила мене зовсім, і тільки й було мрій, що попасти на справжню сцену».

Під час навчання вчитель словесності Микола Вербицький на своїх уроках, де часто застосовував ігрові та театралізовані елементи, доручав обдарованій пансіонерці Марії читати монолог Антігони з трагедії Софокла. Він подарував їй «Кобзар» Тараса Шевченка, отриманий свого часу вад самого поета. То був пророчий дарунок – актриса продовжила розпочату Кобзарем тему зображення життя української жінки. Марію Заньковецьку в майбутньому наречуть духовною дочкою великого Шевченка. 

Дівчина робить перші кроки на аматорській сцені у Ніжині. Панночка Марія всіх вражала особливою артистичністю, схильністю до імпровізацій. Пізніше вона згадувала, що ще в дитячі роки їй особливо запам'яталося, як плакала сільська наймичка – «я поклялась, що піду на сцену і розповім про ті сльози».

На одній із вистав ніжинського дворянського клубу був присутній молодий капітан артилерії Олексій Хлистов. Закохавшись у Марію, пропонує їй руку і серце. 11 травня 1875 р. дзвони заньківської церкви сповістили про вінчання Олексія і Марії. Ставши Хлистовою, вона мандрує, як і належить дружині військового.

Замість вступу у консерваторію (на жаль, після перенесеного дифтериту, тембр її сильного меццо-сопрано значно змінився) дружина артилерійського офіцера Хлистова, Марія Костянтинівна, переїхала у Бендери (Бесарабія), куди було переведено на службу її чоловіка.  Там вона познайомилася з Миколою Тобілевичем (пізніше Садовський), жадібно вивчала українську та світову літературу, готувала себе до омріяних з дитинства виступів на сцені. Не зважаючи на категоричну заборону батьків та чоловіка виступати на сцені, Марія рвалася до неї. Для цього довелося залишити родину та розлучитися з чоловіком. 

Щастя творчої людини – у здійснені мрій. Із біографії: «Я кохалась в мистецтві, любов до сцени стала моїм життям. Я не могла більше боротись зі своїм коханням і, порвавши зі всіма своїми, поступила на сцену».

Заньковецька у ролі Наталки-Полтавки

Під керівництвом Марка Кропивницького невтомно працювала над удосконаленим своєї акторської майстерності, засвоювала творчий метод свого великого учителя. Історична подія у її житті відбулася 27 жовтня 1882 року на сцені Єлизаветградського театру в ролі Наталки ("Наталка Полтавка") у трупі Кропивницького.

Ролі ліричні чергуються з комедійними – Галя в «Назарі Стодолі» Т. Шевченка, Ївга Цвіркуна в «Чорноморцях» М. Старицького. Вона чудова і в танку, й у співі, й у пластиці.

У цей важкий і водночас щасливий період свого життя, що був освітлений першими успіхами на сцені та великим коханням до М. Садовського, Марія, як побожна людина, картає себе за свій гріх. І хоч не збереглося про це її спогадів, та цю думку підтверджують факти. Вона подарувала рідній заньківській церкві Євангеліє, а ще... обрала для сцени псевдонім. Звичайно ж, залюбленість у рідне село вплинула на вибір псевдоніма.

Тема людського страждання визначальна у творчості М. Заньковецької. Симон Петлюра – один із перших біографів актриси – 1907 р. писав: «Заньковецька є реальним втіленням ідеї страждання. Здається, показати всю силу, яку воно поки що має в нашому житті, вибрало ніжну, як мімоза, душу артистки, щоб понівечити її і в сценічній інтерпретації на очі кожному явити всю глибину того руйнуючого впливу, який вона має на людей. Вона – артистичний символ цього горя, сценічне втілення тих мук, які доводиться зазнавати українській нації».

М. Заньковецька у ролі циганки АзиДійсно, актриса прагнула свої «ніжні створіння» перетворити в героїчні характери. Це прагнення виявляє її особистість як людини, що зуміла подолати перешкоди родинних заборон театру, відмови від неї батька, неможливості одружитись з коханою людиною. Якби воля до боротьби не була властива актрисі, то її чудові дані так лишились би нікому не відомими. А ця тендітна, хвороблива, слабка жінка зуміла віддати свій талант театру, утвередженню гуманної ідеї - людина повинна боротись за свою свободу і щастя, не хилитися під ударами долі. Протест особистості був навіть у таких її страдниць, як Харитина в "Наймичці", Олена в "Глитаї", Софія в "Безталанній". Актриса не могла не наділити їх своєю силою волі, яка виявляє потенціальні можливості людини. Заньковецька повністю відповідає формулі, якою Станіславський визначає талант: «Талант - це щаслива комбінація багатьох творчих здібностей людини в сполученні з творчою волею».

«Плакала Олена і слідом за нею ридав глядачевий зал», – так писали у відгуках про виставу «Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького театральні критики.

Актриса, щоб достовірно й правдиво відобразити сцену божевілля героїні, їздила в психіатричну лікарню, де спостерігала за поведінкою жінок в акцентованому стані.

Заньковецька у ролі ХаритиниУ виставі «Наймичка» І. Карпенка-Карого М. Заньковецька одну сцену подавала в суто натуралістичному вимірі, яку під час гастролей у Петербурзі зафіксував видатний російський театральний критик Олексій Суворін. «Загнана, ображена, з жадібністю до життя, Харитина тільки один раз розкривається і не контролює себе, коли Цокуль говорить, що її цноти не повернеш. Це страшне розуміння кидає дівчину в такий мученицький відчай, який можна бачити хіба що у житті, тай то тільки у виняткових випадках. Ридання, гнів на себе і на весь світ, стогони відчаю і муки ввергнули глядачів у заціпеніння... Це був такий відчай, такі муки, коли жінка забуває про все, навіть про пози, про рухи, про свою зачіску – вона пам'ятає тільки про свої страждання. Від відчаю Харитина переходить до люті, кидається на свого звабника. «Це була тигриця, в якої забрали тигреня, – стільки було промовистості в її високо піднятому обличчі, у блиску очей, у гнівному голосі й стрімких рухах».

На перших гастролях 1886 р. В Петербурзі трупа М. Кропивницького показала 66 вистав, із них – 22 рази на сцені тріумфувала «Наймичка». Елітна театральна публіка аристократичного й бюрократичного Петербурга аншлагово відвідувала вистави за участю Заньковецької. 

Якраз у північній столиці завдяки підтримці брата Євтихія, який мешкав тут і мав зв'язки, Марія Костянтинівна змогла вирішити питання про зняття заборони на існування український труп. Суворін шанував Марію Заньковецьку: «Це актриса з талантом великим, самостійним, оригінальним; натура, вся зіткана з найчутливіших нервів». Коли їй запропонували блискучу кар'єру в Росії, вона відповіла, що Україна надто бідна, щоб її покинути.

Із інтерв'ю Марії Заньковецької: «Ви питаєте, чи переживаю я, коли виходжу на сцену. Хіба можна передати ці умови. Скажу тільки, що скільки я б не грала, обов'язково нестерпне світло рампи, що б'є в очі, одночасно боляче б'є по моїх нервах: мить, і я вся холодію. Але це тільки коротка мить. Далі я "входжу в роль" і зовсім забуваю, що театр загадковий сфінкс, ім'я якому публіка».

Актриса виступала на єлисаветградській, петербурській, московській, київській, одеській, харківській, львівській та інших сценах; їй не рукоплескали ні Париж, ні Лондон, ні Берлін – та Марію Заньковецьку величають актрисою світової величини. Вона не грала в п'єсах європейських драматургів, бо в Російській імперії до 1905 р. існували заборони для українського театру на переклади творів зарубіжної драматургії.

Заньковецька віддано служила рідному народу засобами акторського мистецтва, все своє життя боролася за соціально значимий репертуар. А робити це у царській Росії було нелегко і непросто: «Не можу не сумувати про збіднення української драматургії. Звичні докори театральної критики б'ють майже повз ціль, тому що це явище в значній мірі треба віднести на рахунок цензурних утисків. Автор дає прекрасну річ. Я аплодую. Ось роль - думаю. І радію. Але олівець цензора пройшовся по п'єсі. І майже немає ролі, немає п'єси!»

Творчість заполонила все серце, витіснила особисте. Заньковецька й Садовський, працюючи у важких умовах мандрівного театру, виховують своє акторське покоління. Коли у Миколи Карповича 1906 р. народилася ідея створити нову театральну трупу, яка стаціонарно працювала б у Києві, Заньковецька підтримує чоловіка в його антрепренерській діяльності. Марія Костянтинівна передає в новостворену трупу своїх вихованців із ніжинського аматорського драмгуртка.

І знову в житті Марії виникає любовний трикутник. Третьою стала .... її ніженська учениця Марія Малиш-Федорець. Молодість, «дикий темперамент», «очі чорнушки» звабили Миколу Карповича; ця друга Марія стає для нього першою. Марія Костянтинівна 1909 р. залишає київський театр, працює в різних мандрівних театральних трупах. У неї немає талановитого режисера, який би допоміг реалізувати її творче начало. Садовський у цей період виріс і як актор, і як режисер. Зі своєю ученицею-улюбленицею ставить і грає в дуеті головні ролі у виставах «Мазепа» Ю. Словацького, «Камінний господар» Лесі Українки тощо.

Та творчі перемоги є і в Марії. Вона на відміну від інших драматичних актрис, які боялися зніматися у кіно, рішуче стає під софіти синематографа – знімається у фільмах «Наймичка» й «Остап Бандура».

До останніх років життя видатна актриса цікавилася драматургією і розвитком театру, жила його інтересами, раділа з успіхів. Її квартира у Києві по вулиці Велика Васильківська, 121 (тепер там облаштовано меморіальний музей Заньковецької) була своєрідним університетом мистецтв. За порадами до неї часто приходили Панас Саксаганський, Іван Мар'яненко, Оксана Петрусенко, Гнат Юра, Наталія Ужвій. Особливо часто бував Іван Козловський. Вечорами між ними відбувалися довгі задушевні розмови, які завжди закінчувалися піснею.

"Вогнем, жагою, пориваннямВона серця палила всім;Страждання граючи, стражданням Сама була вона живим.І руки Чехова й Толстого Благословляли їй дорогу,І Мирний голову клонивБлагоговійно перед нею, І Лисенко її любив Співучо-ніжною душею…"

Максим Рильський

Не стало генія української сцени 4 жовтня 1934 року. Поховали її на Байковому кладовищі поряд з соратником по сцені і чоловіком Миколою Садовським.

Колекційна марка з портретом Заньковецької

До списку новин