загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Олександр Білаш: "Я з пісні народної виріс"

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати
Олександр Білаш: "Я з пісні народної виріс"

В історії професійної музичної творчості є композитори різного "ґатунку". Твори одних, певне, назавжди залишаться надбанням вузького кола інтелектуальної еліти. Інші, навпаки, догоджають смакам широкої публіки. Найталановитіші знаходять тонкий компроміс між цими двома крайнощами. А є щасливці, кращі твори яких, ледве народившись, назавжди залишають свого автора та йдуть у самостійне життя. Саме до таких митців належить Олександр Іванович Білаш.

Про творчість та особистість Олександра Білаша було й буде сказано безліч теплих слів. Хоча, здається, слова тут вже недоречні. "Два кольори", "Ясени", "Сніг на зеленому листі", "Я жил в такие времена" та ще понад дві сотні білашевих пісенних "дітей" - давно вже не просто вокально-інструментальні твори у куплетно-строфічній формі. І не просто найпоказовіші музичні пам'ятники лірично-мажорної пісенності радянської доби. Як би пафосно це не звучало - але цими мелодіями співає сучасна Україна, подібно Італії з її "Santa Licia" та "Torna Sorriente".

Місце народження Олександра Білаша доволі символічне. Митець народився 6 березня 1931 року у містечку Градизьк, що на Полтавщині. Полтава має всі підстави претендувати на звання душі і серця нашої землі. Які пісні "найукраїнськіші" - полтавські, яка говірка найколоритніша - "польтавська", хто найкраща дівка на нашій театральній сцені - "Наталка-Полтавка" з п'єси полтавця ж І.Котляревського... Багато зробили для української та світової музики полтавці за народженням та за походженням: М.В.Лисенко (с.Гриньків), брати Майбороди (хутір Пелеховщина), П.І.Чайковський (його прадід, козак Петро Чайка, - родом з м.Кременчука).

Його "босоноге дитинство" неодноразово являлося йому світлими снами, коли він був уже іменитим композитором, справжнім маестро, і 1960-ті дзвеніли в Україні його мелодіями. Інколи спогади і наяву несли його в ту безтурботну пору, коли всі були ще живі — мати, батько, баба Варка, яка голосно кликала його з ґанку: "Шурасю! Шурасю!" Він тоді і ображався, і злився на це "Шурась" замість "Сашко" або "Шурик". А на схилі віку Олександр Білаш напише у віршах історію свого життя, ніби перекине незримий ностальгічний місток у дороге для нього минуле, і назве збірник саме так — "Шурась". Є в ньому, мабуть, головні слова його поетичної сповіді: "Я в музиці вмирав й оживав".

Старше покоління ще пам'ятає зоряний дебют композитора, коли його ім'я майже відразу стало знаменитим. 1961-й рік. На екрани вийшов фільм "Роман і Франческа", в якому прозвучала пісня на музику Олександра Білаша (вірші Дмитра Павличка).

"Впали роси на покоси,

Засвітилися навколо.

Там дівча ходило босе,

Білу ніжку прокололо".

Виконав пісню Олександр Таранець. Хоча фільм і мав успіх, але невдовзі забувся. Проте у пісні було довге життя.

Творчий союз Павличка й Білаша відтоді тривав: "Дзвенить у зорях небо чисте", "Долиною туман тече", "Лелеченьки", "Явір і Яворина".

Та головним пісенним шедевром, народженим у цьому співавторстві, стали "Два кольори". Багато хто в долі героя впізнавав свою долю. І пісня "пішла" а народ.

Але повернімося в мальовничий Градиськ, на Полтавщині, де майбутній маестро вперше доторкнувся до музики.

Співала його мати, Євдокія Андріївна. На все село виводила українські пісні гарним сильним сопрано. Самородком був і батько, Іван Опанасович: грав на кількох музичних інструментах просто на слух, без будь-якої науки. Потягнувся до музики й трирічний малюк, Шурась. Поки що він "грав" тільки... на вінику, з яким носився подвір'ям, тримаючи його як балалайку. Це й був його перший "музичний інструмент". Але трохи підріс — навчився грати на маленькій трибасовій гармошці.

— Шурасю! — кричить із ґанку баба Варка й не може часом докричатися. На вулиці цвіте літо — найкраща пора хлоп'ячої вольниці. Малолітня гвардія робить набіги на сади й городи, свої й чужі, набиваючи кишені грушами, яблуками, огірками. Частенько ходять стінка на стінку. Вечорами компанія нерідко засиджується допізна біля колодязя, слухаючи, як головний казкар, фантазер і вигадник Шурась розповідає таємничі історії, страшні до мурашок по шкірі, до волосся дибки.

Ось так вони й росли, хлопчаки, для яких природа була другою матір'ю і царством свободи одночасно. Тертими калачами — міцними, рішучими, самостійними — виходили в життя. І про війну, що пронеслася по їхньому дитинству, знали не з чуток. Пам'ятали, як пекельним дощем сипалися з неба бомби. Як плакали матері, притискаючи до себе дітей. Як відчайдушно ревіли корови, до хрипоти мекали кози й несамовито іржали коні. Білий день ставав чорним, а ночі світилися від заграви фугасів. За селом після бомбування горів аеродром, диміли й дотлівали наші літаки, які не встигли злетіти в небо.

Чорна мітка війни... Вона, як лиха відзнака, залишилася в пам'яті того покоління — дітей суворого воєнного часу.

Після перемоги Олександр у п'ятий клас пішов переростком. Спочатку школярі вчилися просто неба. Замість ручок і зошитів — лише недогризки олівців. Але коли в Білаша з'явилася чорнильниця-невиливайка, виміняв її на балалайку. У колгоспному клубі співав, танцював, грав на всіх інструментах, які траплялися під руку.

Цікаво, що Олександр Білаш починав свою музичну кар'єру як справжній народний музикант: грав, за власними словами, "не по нотах, а по весіллях" - спочатку на саморобній гармошці "на два баси і вісім голосів", згодом на акордеоні, а потім вже на баяні. Звісно, тоді ще про нотну грамоту мова не йшлася - Олександр грав - і як грав! - виключно "по слуху", як десятки поколінь народних виконавців-самоуків.

Вступні іспити у найстаріше в Україні Житомирське музичне училище Олександр здавав на акордеоні. Приймальну комісію зворушив і підкорив натхненним виконанням шопенівських вальсів. Правда, улюблений акордеон довелося замінити на баян, бо в училище Білаша зарахували саме у клас баяна. Учився легко, захоплено. Душа сама тягнулася до "вічних партитур".

Юний Олександр Білаш із улюбленим інструментом — акордеоном

А мрія летіла далі.

Київська консерваторія. Храм музики, предмет юних мрій. Він — студент. Чари найвищого, найбільш гармонічного мистецтва — музики — Олександр осягав ревно, хоча у відмінниках не ходив і до перших п'ятірок ще не дотягував. Факультет у нього був важкий. Мабуть, найбільш шанований і престижний — композиторський. Клас професора Миколи Вілінського. "Геніальні" опуси композитора-початківця безжалісно драконило гостре перо педагога. Бувало, й руки в студента опускалися, і мрії летіли в тартарари.

До мук творчості незабаром додалася ще одна. У консерваторських коридорах він і зустрів її, свою муку, свою хмаринку. Вона неначе засліпила його ніжною жіночною красою. Погляд теплий, розкритий, а сама — недоступна фортеця.

Два роки він ніби був її тінню. Лариса стала скабкою в його серці. І тоді він вирішив змінити тактику. Проходив мимо — не помічав, впритул не бачив. Класичне пушкінське "Чем менше женщину мы любим..." зіграло як по нотах. Одного разу вона сама зробила крок йому назустріч. І вже назавжди.

Їхній сімейний союз, освячений любов'ю й музикою, виявився щасливим. Оксамитове сопрано дружини, народної артистки України Лариси Остапенко, давало життя багатьом творам композитора.

Десятиліттями твори Олександра Білаша звучали в ефірі, на великих гала-концертах, у сільських клубах, навіть на шкільних сценах. Їх виконували Євгенія Мірошниченко, Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Гізелла Ципола, Діана Петриненко, Микола Кондратюк. У свій репертуар пісні композитора брали такі відомі колективи як вокальний квартет "Явір", тріо бандуристок радіокомпанії України.

Та головне — ці пісні співав і любив народ. Любив, бо вони було ніби живі музичні картини, теплі, впізнавані, з журавлиними зграями в небі та лебединими парами на дзеркалі чистих вод. Із серпанком туману над сонною долиною і табунами степових коней, які летять наввипередки з вітром. Із гаптованим "червоними і чорними нитками" полотном людської долі.

В мелодії нота, як буква у слові.Мелодія в пісні, як слово в рядку.А пісня алмазом виблискує в мові,А мова у музиці - травнем в садку.

Ці авторські поетичні рядки цілком можна вважати творчим кредо О.Білаша. Відомо, як довго і прискіпливо композитор шукав поетів, чиї натхненні вірші викликали б до життя новий пісенний шедевр. Не кожен поет-сучасник удостоївся честі бути "озвученим" самим Білашем.

У співавторстві Білаша з метром української поезії Борисом Олійником народилися "Мелодія" і "Пісня Києву", з поетом Михайлом Ткачем — славнозвісні "Ясени", "Білі лебеді", "Сину, качки летять". На вірші Степана Пушика написані "Любисток" і "Треба йти до осенi". Поетичний світ цих творів завжди в гармонії та єдності з тонким ліризмом музичних образів. Мелодії широкі й співучі. "Я з пісні народної виріс", — писав про себе Олександр Іванович. І тому вічний український мелос цвіте в музиці маестро, як полтавські сади навесні. І всі ноти тут, навіть низькі, басові — високі й світлоносні.

...Чорнобиль. Він вибухнув раптово, як землетрус, як неоголошена війна. І світлий місяць квітень потьмянів і вмився сльозами. На атомну станцію потягнулися вервечки машин. Вони їхали творити свій щоденний подвиг — приборкувати збунтований 4-й блок. Усередині того пам'ятного літа на телеекрани вийшов документальний фільм режисера Ігоря Кобрина "Чорнобиль: два кольори часу" (сценарист Хем Салганик, оператор Юрій Бордаков). Музичним супроводом до фільму став твір Білаша "Два кольори" у виконанні симфонічного оркестру. Мелодія, навіть без слів, звучала як одкровення. Вона була така пронизлива й тривожна, що здавалася голосом самої української землі і сприймалася тепер по-новому, особливо.

"Любов і журба" — вони йшли тоді пліч-о-пліч. Вони були двома сторонами медалі, яку карбував безжалісний час.

Славетні "Два кольори" Олександра Білаша ніби набули нового сенсу, адже у творі відбилися не тільки людські долі, а й два кольори того незабутнього часу, два його символи — "любов i журба".

Олександр Білаш із онуком Іваном. «Горнися, хлопче, до дідуся!»

Творча палітра музиканта не обмежувалася лише пісенним жанром. З-під його пера вийшли моноопери: "Балада війни" і "Сповідь білого тюльпана", опера "Прапороносці" за однойменним романом О.Гончара, опера "Гайдамаки" за поемою Т.Шевченка. Писав композитор романси, балади, симфонічні твори, як, скажімо, світлу й романтичну поему "Світанок на морі".

Олександр Білаш прожив цікаве і бурхливе творче життя. Натхненні пісні Олександра Білаша назавжди залишаться кращими музичними "представниками" золотої доби радянської естради. Вони й досі викликають щемливі ностальгічні спогади у людей старшого покоління.

https://www.youtube.com/watch?v=kSs-gFzy44E ("Як цвіт весняний". Пісні Олександра Білаша)https://www.youtube.com/watch?v=2hcMKU3KBtE&list=PL60VoyA03mPs3O14A48qFGZz_jciS907y (Пісні на музику О.Білаша)https://www.youtube.com/watch?v=2ZrhS80EUaY ("Мамині руки",Лариса Остапенко)https://www.youtube.com/watch?v=ZUcqSlw7NFw ("Каштани падають на брук", Юлія Пашковська)https://www.youtube.com/watch?v=ERfgbbtC6sY (Пам'яті Олександра Білаша)

До списку новин