Коли до...

Коли до вересня залишається зовсім трохи, і вже помалу кидається жовтим листям вітер, ти цю невелику відстань поділиш на кроки, аби легше було доповзти й не згоріти,

бо, ти знаєш сама, – ці останні тижні перед суцільними нервами і дощами, легко діляться на близьке до святого і грішне. Так легко малюється олівцем на просохлих рамах,

і вікна, прочинені в місто, знають так мало про те, що турбує нас у тісній квартирі перед першими блоками нудної політреклами, десь на кордоні між серпнем і повною втрати віри.

А може, би варто з останніх махнути до моря і впасти в нірвану, малюючи шось на порожньому березі? А може, варто було би когось із собою, і з ним аж до ранку, аби навіть пальці штиняли паленим хенессі?

Коли до вересня залишається зовсім нічого, коли голови відриває поривами перших холодних вітрів, стає дуже дивно і добре, коли мене знаходять у ліжку живого, (щоправда, ще трохи сонного), і розуміють без жодних слів.

Щороку те саме: мотаючи шию у шалик, виходячи вранці по молоко і ранкову здобу, відчуваєш дедалі ясніше – до вересня зовсім мало, а літо вже видохлось і тріпоче на вітрі, мов стрічка жалобна.

Олексій Чупа