Звичайно, хтось може зауважити, що такі спогади можна почути не в одній українській хаті. Та все ж ми перекажемо саме ці, почуті на власні вуха, адже вони – не просто життєвий шлях однієї конкретної жінки, а невеличка краплинка в історії величезної хвилі еміграції українців у різні куточки світу. Що гнало їх у далекі, часто ворожі світи? Чи знайшли вони там кращу долю? Про це – в історії однієї іммігрантки.
- Бачиш ліс, доню? Біжи, біжи і не обертайся!
- А ви, тату?
- Я зараз… Біжи, кажу!
Спогад про той день, мабуть, ніколи мене не покине. Ні, я не прокидаюсь в гарячці посеред ночі, згадуючи, як моя родина покидала Україну. Більше ні. Але й забути ті неспокійні часи несила. Віддаю на ваш суд свою історію. Сповідь емігрантки.
________________________________________
Було важко, було багато сліз, важкої праці й, не приховую цього, розчарувань. Але зі мною були мої батьки, які взяли на себе тягар відповідальності, тому ніколи не відчувала безвиході. Неважливо куди, неважливо навіщо, я чинила так, як сказав батько. Мале дівча, яким я була тоді, всім серцем довіряло йому. Він знав, що робив, тому що інакше наша дорога з вокзалу німецького містечка повернула б на Сибір, аж ніяк не у Венесуелу.
Мій батько Федір любив свою батьківщину, рідне село, але розумів, що життя йому і його родині не дадуть. Він рано одружився з працьовитою дівчиною з сусіднього села. Моя мама Акилина була висока та струнка. А ще мала сильний мелодійний голос і довгу товсту косу. Батько не раз любив промовляти, що покохав її саме за ту косу. Чи знали вони тоді, стоячи в садку під вишнею і слухаючи солов’я, що незабаром будуть поневірятись світом? Мабуть, не знали, а навіть якщо б і здогадувались, то не залишили б один одного.
У 1931 році народився в подружжя синочок-первісток, але тихе родинне щастя тривало недовго. Батько подався на Донбас, де тоді обіцяли «золоті гори». А вже в 1933 році почався голод, малюк помер… Ті страшні дні голоду, страху и приреченості, які настали в Україні, назавжди залишились болючою раною у душах моїх краян. Не було, мабуть, жодної родини, яка б тоді не постраждала, когось не втратила.
Через рік батьки повернулись до Кіровограду, почали працювати, побудували хату, народилась я, а потім і моя сестра. Все, здавалось, налагодилось. Але з початком війни у 1941 розвіялись сподівання на краще життя. В 1943 стало зовсім нестерпно, тож батько з матір’ю забрали нас – вже трьох дітей (найменшій сестрі тоді було 1,5 рочку) – і відправились до Німеччини. Тоді німці забирали з собою людей на роботу, ось ми і зголосилися. Бабуся напекла на дорогу тістечок. Досі пам’ятаю їх смак.
Дуже багато родин залишало свої домівки, вірячи, що знайдуть на чужині кращу долю. Спочатку здавалось, що ось воно – щасливе життя, та трохи пізніше виявилось, що не все те золото, що блищить. У Німеччині нас, дітей, погодували, покупали, оглянули лікарі. Згадую, як медсестра співчутливо хитала головою, коли нас побачила, бо наймолодша сестричка була зовсім виснажена. Лікарі порадили мамі залишити її у лікарні, поки набереться сили, та вона не віддала кровиночку.
Дуже швидко ми зрозуміли: казкового життя, про яке нам розповідали, в Німеччині немає. Для нас, українців, – точно. Батько поїхав до Мюнхена працювати у місті, зруйнованому бомбардуваннями, а нас із мамою поселили на фермі. Відправляючись у цей далекий край, батьки вірили, що тут нас, дітей, чекає краще майбутнє. Вони були готові працювати не покладаючи рук, щоб ми вивчились, але нас навіть не пустили до школи. Мене, як найстаршу, змусили мити підлогу, стелити ліжка, доглядати малих дітей господарів, матуся ж щодня доїла по 40 корів, а після цього ще йшла в поле косити сіно. За два роки, що ми там прожили, вона настільки підупала, що ходила, мов мара. Інші емігранти нарадили, щоб брала з курника хоч яйце та випивала. Мама знала, що крадіжка – гріх, та змушена була це робити, бо вже зовсім втрачала силу.
Згідно угоди між союзниками про репатріацію, у 1945 році почали повертати наших співвітчизників до Радянського Союзу. Одні робили це добровільно, інші, боячись репресій, хотіли залишитись на Заході, тому їх розшукували на фермах, насильно заганяли у вантажівки…і везли. Щоб дітлахи сідали у ті машини, їм давали шоколад, американський. Обіцяли, що повернуть додому, а насправді ніхто не відав, куди вони нас везли.
Забрали і нашу родину. Час від часу робили зупинки в невеликих таборах біля залізниці. Під час однієї із таких зупинок батько вирішив втікати. Та як тут втечеш, коли навколо міліціянти зі зброєю? Тоді тато шепнув мені, щоб бігла до лісу і там тихенько чекала, поки він не прийде по мене. Було страшно, але нічого не вдієш. Я ще тоді не знала, що була єдиним шансом своєї сім’ї на порятунок від Сибіру. Коли прийшли вартові, мама – в плач, мовляв, пропала дитина, чоловік пішов шукати і не вернувся, нікуди без них не поїду. Скільки її не вмовляли, що потім ми їх наздоженемо, залишалась непохитною.
Вночі повернувся батько, сховав нас у якійсь темній коморі, де ми просиділи аж 78 годин, а сам пішов шукати порятунку. Добрі люди порадили перечекати ще одну ніч, бо та була світла, місячна – легко попастись конвоїрам на очі. І хтозна чи допитували б потім, чи на місці розстріляли б нас, втікачів… Наступна ніч видалась туманною, тому ми покинули свій сховок. Сестер Валю і Людмилу посадили на якийсь візочок, а я йшла пішки поруч з батьками аж до самого Зальцбургу. Здавалось, дорозі не буде кінця і ми ніколи не зупинимось, все будемо йти та йти…
У травні все ж дістались до табіру емігрантів, де ми прожили 2 роки, тут я вперше пішла до школи. Краєм вуха чула, як батьки говорили, що людей беруть до Америки, до Канади, але ті розмови швидко припинились, бо ж у нашій сім’ї багато дітей і всі маленькі – одне менше від одного. Кому ми потрібні? Тоді охочіше брали холостяків або родини з дорослими дітьми – потрібні були робочі руки. Зрештою, мені і в таборі було не дуже погано, але, як виявилось, перед нами знову стелився новий шлях.
У 1947 році великою родиною вирушили ще в дальші краї – до Венесуели, кораблем дістались до Каракасу. Бачили б ви, якими очима дивились на нас місцеві люди! Для них українські емігранти були чимось новим, якоюсь цікавинкою. Венесуельці поставилися до прибульців надзвичайно гостинно: возили у магазини, дозволяли вибирати одяг, хто який хотів. Багато хто просто приходив подивитися на емігрантів.
Із Каракасу ми та ще 14 родин переїхали в Баркісімето. Неподалік, у горах, між переселенцями розподілили 500 гектарів землі. Ми самі побудували собі хати, купили вантажівку, на що уряд виділив 50 тисяч боліварів (на той час приблизно 5 тисяч доларів). Не було жодного водогону, електрики. Білизну прали в річці, на керосиновому примусі готували їжу, а хліб випікали у саморобній печі. Наша ділянка була за 10 км від села, тому доводилось далеко ходити до школи. Правда, ми, дітлахи, часто «зрізали» дорогу через гори і ліси, скорочуючи її до 3 км. Діти були як діти: хто захворів, хто проспав – і не йдуть до школи. А я завжди йшла, навіть сама … Дуже хотіла вчитися.
Пригадую, як ніби ножем різонуло по серцю, коли, записуючи до школи, директор спитав звідки ми. Коли я сказала, що з України, то почула у відповідь, що такої країни взагалі нема, є тільки Росія. Як же нема, якщо я її ще пам’ятаю?! Пам’ятаю рідну хату, садок, свіжий хліб, спечений бабусею, на смак зовсім не такий, як тут…
Через три роки багато людей почало втікати з нашого поселення. Перший рік був неврожайний, на другий – пішов дощ і все затопило, почався падіж худоби, тож на третій рік люди вже масово залишали домівки і тікали до міста. Перебралась туди і наша родина. Спочатку мешкали в католицькому монастирі. Тато знайшов роботу. Знову завели худобу (11 корів) – жити стало легше.
Як підросли сестри, то вже організовували українську суботню школу і церкву. Спочатку в одній церкві мирно «уживались» і католики, і православні та й хор був один. Щонеділі службу Божу правили по черзі. Коли вірян побільшало, то з Каракасу приїхав православний священник. Тато сам збирав і віз до школи сусідських дітей. Іноді по 2-3 рази обертався, щоб усіх відвезти. Якось сестрі вже у Нью-Йорку один хлопець сказав: «Я вмію читати й писати українською мовою тільки тому, що твій тато возив мене до школи».
У 1953 році започаткували аматорський театр. Ставили «Наталку-Полтавку» Івана Котляревского, «Зруйноване гніздо» Адріана Кащенко, «Назара Стодолю» Тараса Шевченка та ще – багато комедій. А які святкування організували з нагоди дня народження Тараса Шевченка! Спочатку не було у нас ні нот, ні книжок, ані газет. Все робили самі. Навіть музику для виступів мали власну – її писав монах-іспанець, який викладав у нашій школі музику і фізкультуру.
Після закінчення школи я пішла вчитися на медсестру. За три з половиною наступні роки з рідними бачилась дуже рідко – додому відпускали лише раз на місяць. У 1955 році батьки з сестрами поїхали до Канади. Коштів, що ми мали, вистачило тільки на квитки на літак. Тож знову починали все спочатку: освоювались, працювали, будували дім. Наш батько завжди брав активну участь у житті української громади, до чого і нас привчив. Вже в Канаді народилась найменша сестричка. Тато любив жартувати з цього приводу: «Народжуємо у кожній країні по дитині, щоб не гнівались на нас». Я приїхала до них через рік, бо хотіла закінчити навчання, здобути професію, стати на ноги. Моє життя в Канаді – окрема історія зі щасливим кінцем, за що я до смерті буду вдячна своєму батькові. Хоча його вже давно немає з нами, досі щодня молюся за нього. Дякую йому за те, що колись не побоявся і зважився з малими дітьми вирушити у світи шукати кращої долі. І знайшов її, якщо не для себе, то для мене, моїх сестер і брата, наших дітей та онуків.
Записано зі слів Раїси МАЧУЛИ
Упорядкувала Мар’яна Стефак
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
