Іноземці про українських жінок

Україна завжди  була цікавою для мандрівників усього світу, які залишили цінні спогади про життя наших предків.

Іноземні гості, які  фіксували найменші враження та думки з приводу життєвого устрою українців, не могли оминути увагою українських жінок.

 Більшість подорожуючих дивувалися вроді та вдачі   українок. Але можна зустріти й такі  несподівані характеристики: «козацькі жінки теж такі відважні, підпирають доброго хмелю, заглядають до чарки, а працювати  кажуть чоловікові»;

«і чоловіки, і жінки ходять у чоботах і люблять дуже горілку; навіть визначні жінки не соромляться випити на ярмарку кілька мірок; тому то не дивниця, що вони мають велику охоту до любовних  пригод», українські жінки працьовиті, а мужчини... ледачі."

Якими побачили українок у різні  віки іноземні мандрівники та вчені  пропонуємо ознайомитися детальніше.

Виняткове значення  для нас  має «Опис Ук­раїни» французького інженера Боплана. В роках 1630—1647 Боплан перебував на Україні на польській службі. Про українських жінок Боплан у кількох місцях своєї книжки висловлюється похвально, зокрема звер­тає увагу на їх красу.

 Між іншим про монахинь у Києві пише, що вони користуються свободою, можуть виходити з монастиря і ходять по Київу, звичайно впарі (подвоє). «Пригадую собі, що я бачив деяких монахинь (українок) таких прегарних, що і в Польщі зустрічав небагато подібних красунь».

Про цнотливість українських дівчат Боплан пише: «Хоч свобода пити горілку і мед могла би допровадити їх до спокуси, але прилюдне осміювання і встид, якому вони підпадають, втративши невинність, стримує їх від спокуси».

 Павло Алепський   секретар  антіохійського патріарха Макарія III, подорожував по Україні в роках 1654 і 1656 про київських жінок пише, що «вони гарно повдягані, заняті своїми справами, ніхто не кидає на них нахабним оком».

Не менше цікаві відомості про Україну подає К. Я. Гільдебрандт — член шведсько­го посольства до гетьмана Хмельницького, який був на Україні в 1556—1557 роках. В опису українського побуту Гільдебрандт спиняється на одязі і вдачі українських жінок. Пише, що «їх одежею в зимі був довгий кожух без жадного покриття. Окрім того, вони мають навколо нижньої частини тіла червону запаску, виткану з вовни й перетикану білими нитками.

Нею вони дуже обтягаються, так що сильно виступають форми тіла. Про­те спереду підв’язують фартух, носять чоботи, а зверху голови білу хустку з бавовни та ходять здебільшого у шнурованих [очевидно, вишитих] сорочках без блюзи. Вони добре танцюють, достроюючись звичайно до ходи й кроку чоловіка, а, проте, в танці по­водяться легковажно і з серцем (завзято)». Зауважує також, що «козацькі жінки теж такі відважні, підпирають доброго хмелю, заглядають до чарки, а працювати  кажуть чоловікові».

Подорожуючи  по Поль­щі й Україні мандрівник Ульріх Фон  Вердум  в рр. 1670—1672 р. пише:«Найбільше ласкавості в словах і жестах знайдеш на Руси, спеці­ально у жінок, до чого спричиняється також русин­ська мова, вимова котрої не така тверда, як польська.

Тому кажуть, що у Львові живуть такі гарні, делікатні й спокусливі невісти, як, зрештою, нігде на цілій земній кулі. Зустрів я там сам порядну жінку, котра, коли я щось хотів у неї купити, вміла мені сказати чемний комплімент у латинській мові і вмі­ла висловитися в дуже підлесливих виразах».

«У селянок сорочки з грубого полотна, у міщанок і заможніших дівчат з гаптова­ної китайки, при чім всі форми тіла видно так добре_, як би ходили голими. Горішня частина таких сорочок є коло шиї і паса стягнена у збори, як плащ і чепур­но обрамована різнокольоровою бавовною.

При тім вони підперезані понад бедрами червоним, жовтим, зеленим чи іншого кольору паском і виглядають так цілком не зле. Що до оздоби голови, то вона визна­чається великою зграбністю. Оздоблюють її літом свіжими квітками і зеленими вінцями, зимою мусять їх заступати восковими вінцями.

Уживають також перстенів на пальцях і дуже великих кульчиків в ушах і намиста з кришталю, шкла, міді, мосяжу, згідно з фантазією та засобами...»

Вердум, що походив з Центральної Європи, ди­вувався гігієнічними засобами українців у вихован­ні дітей: «На Руси купають дітей аж до року щоденно два рази в теплій воді, кладучи їх цілих у воду,, так що тільки вистає голова. Так вони лежать у во­ді довше як годину й полощаться як жаби. Вважають, що це сприяє зростові дітей».

Обширні спогади про Україну  шведського старшини Вейге. Спиняючись досить докладно над описом українського одягу, між іншим зауважує, що у жінок спідниця скла­дається з тонкого волосяного сукна різноманітних кольорів, що прилягає досить тісно до тіла і віддає його форми. І чоловіки, і жінки ходять у чоботах і люблять дуже горілку; навіть визначні жінки не соромляться випити на ярмарку кілька мірок; тому то не дивниця, що вони мають велику охоту до любовних  пригод».

П. Шаліков («Путешествіе въ Малороссію». Мос­ква, 1803-1804), в'їзджаючи до меж України, в 1803 р. писав:

«Побачивши Малоросію, очі мої не могли налюбуватися побіленими хатами, чепурним одягом мешканців, ласкавим, милим поглядом прегарних тутеш­ніх жінок». Автор, залюбки описуючи життя і приняття поміж українською шляхтою, був здивований, що поруч із шляхтою він зустрічав на балах і родини священиків, а на ба­лі в Полтаві захоплювався одною красунею попів­ною, яка прегарно танцювала. «Цей факт — каже П. Шаліков — може свідчити про ступінь просвіти: поміж тутешніми попами і про те, як вони вихову­ють своїх дітей».

Про українських жінок пише: «Загалом жінки тут милі, майже всі з «томними» і разом з тим палкими очима, в котрих так яскраво виявляється чулість душі і серця. Природа наложила на їх обличчях знак любови і ніжности». Поведінка українок також відмінна: «Тут не Москва: не скоро господиня дому вас уласкавить — не буде зараз же запрошувати вас на вечірку, на обід, на вечерю».

Живо описує побут і вигляд українців В. Ізмайлов («Путе­шествіе въ полуденную Россію, въ письмахъ». Москва, 1800).  Про подружнє життя він пише, що воно в українців відзначається великою любов’ю, пошаною і довірою: «Взаємна любов створює в їх домашньому господарстві кращу гармонію і порядок, ніж влада і послух у нас (росіян)...

Дівчата мають вільну поведінку, кожна з них є гарна, проворна і приваблива. Вони [селянські дівчата] стрункі і зграбні як на селянок. У селян розвинене почуття власности, а тому нема крадіжок. Українські жінки працьовиті, а мужчини... ледачі.»

Французький лікар Де ля Фриз у своїх «Запис­ках»про полон 1812 р., перебуваючи на Чернігівщині, подає деякі відомості про українські звичаї. З захопленням описуючи українські танці, зокрема «козачок», зазначує, що українки «виконували танець з такою досконалістю і грацією, що навіть і на парижській сцені вони заслужили б оплески».».

З цілого XIX ст., можливо, найбільш цікавий опис подорожі по Україні Й. Г. Коля під заголовком «Die Ukraine, Kleinrussland» (1841). Коль, визначний учений і мандрівник, основоположник антропогеографії, переїхав цілу Україну від Харкова до Одеси і від Одеси до Перемишля.

Кажучи, що по українських містах багато квітників по дворах, додає: «В неділю йдуть дівчата в ці городи, рвуть величаві квіти і заквітчуються, неначе князівни. Бо навіть ці українські стрункі дівчата так дуже люблять квіти, що в будні при роботі заквітчуються к тоді подобають на жрекині фльори. А, що вони люблять співати, то переживається по цих селах таке, що рідко деінде стрінеться. Жінки, завінчані, за найтяжчою працею, безустанну співають, мов солов’ї. І тяжко живо переказати читачеві лише словами цю повну життя картину!"

Матеріал підготовлено на основі наукової праці Володимира Сочинського "Чужинці про Україну" .