Кожен район Закарпаття відрізняється власною неповторністю і самобутністю. І поготів – якщо йдеться про гірські райони, наприклад, про Перечинський, три чверті якого припадають на гори.
Поїздку на Перечинщину для журналістів крайових медіа для ознайомлення з туристично-рекреаційними можливостями району ініціювали власник ресторану "Підкова" Михайло Барник і нинішній голова районної ради Анатолій Перцев. Керівник району впевнений: для туриста Перечинщина може постати справжнім раєм – з неперевершеною природою, чистим, аж солодким повітрям, пам’ятками архітектури й історії, усміхнено-гостинними жителями…
Єдина дерев’яна церква Перечинщині – церква у Лікіцарах
Все це можна знайти майже в будь-якому селі району, в тому числі і в селі Лікіцари, звідки й почалась мандрівка Перечинщиною після ранкової кави в районному центрі від хазяїв місцевого ресторану «Підкова» (до речі, власник закладу Михайло Барник з власної волі супроводжував журналістів упродовж всієї поїздки, потішаючи кумедними історіями з життя).
Ще за часів Радянського Союзу село Лікацари потрапило в число так званих безперспективних сіл, розповів сільський голова Туричківської сільради, яка об’єднує чотири села, Владислав Пловайко. Вже у 60-70-х роках минулого століття в Лікіцарах проживало близько 350 осіб, нині ж добре, якщо набереться 30.
Магазин в селі закрили років з 5-7 назад, школи немає, відсутнє нормальне автомобільне сполучення. Відтак люди живуть тим, що ведуть домашнє господарство, один раз на тиждень мають змогу придбати товари першої необхідності, які привозить поштар разом із поштою. А ще регулярно стареньких навідують діти, котрі переїхали жити в міста: переважну кількість населення Лікіцар складають люди пенсійного віку. Натомість працездатного населення – буквально пару людей, розповів Владислав Пловайко.
Підтверджує його слова вже одним своїм виглядом 84-річна Ганна Качур – хранителька ключів від місцевої церкви. Церква в Лікацарах є єдиною дерев’яною церквою Перечинського району. У побудованій в XVII столітті, в ній і понині зберігаються унікальні старовинні ікони – деякі ще в своєму початковому вигляді, а деякі й перемальовані поверху. І, якщо спочатку дерев’яна церква була збудована в бойківському стилі (характерна ознака – присутність трьох веж), то в ході реконструкції, коли одну з веж було «демонтовано», церква отримала вигляд храму псевдо-лемківського стилю, розповів краєзнавець-любитель (як він сам себе називає), а насправді істинний патріот Закарпаття, знавець його історії, географії й традицій (як зауважили журналісти) Олександр Богданов.
Свого часу, коли потрібна була реконструкція покрівлі церкви, кошти на неї виділив киянин Микола Чаленко – чоловік придбав у Лікіцарах будинок, напевне, закохавшись у неймовірну красу краєвидів і прагнучи бути ближче до природи. А заразом і спромігся на благе діло, профінансувавши відновлення покрівлі, на що знадобилось близько 200 тис. грн. Зараз придбати хатину в Лікцарах майже неможливо – викуплені як хати, так і ділянки під будівництво. Та от розбудова села все-одно гальмує – хати так і стоять порожні, а молодь з Лікіцар живе по містах, навіщаючи батьків і допомагаючи час від часу у веденні господарства.
Яфину на Перечинщині збирають цілими родинами. А ще лікують брусницею недуги
Оскільки з роботою і заробітком в селах Перечинщини сутужно, в сезон чорниці жителі цілими родинами виїжджають «на яфину». Ягоду тут збирають 80% мешканців сіл, розповів Владислав Пловайко. День яфинярів починається ще затемно – о 5-6 годині ранку на полонині Руні вже можна зустріти збирачів чорниці. Збирають за допомогою так званих «чесалок» – спеціальних пристроїв, які «зчесують» ягідки разом з листям з кущів. За день одна людина спроможна зібрати таким чином до 20 кілограмів ягоди, але є й досвідчені «чесальщики», яким під силу зібрати і всі 50-60 кілогаммів, каже Владислав Пловайко. За сезон же одна людина при достатній працелюбності заробляє на яфині по 5-8 тисяч гривень, продаючи ягоди на ринках у містах або ж здаючи у пунктах прийому заготівельникам.
Коли закінчується сезон чорниць (кінець липня), настає сезон "чуфези" – так на Перечинщині називають брусницю. Ягідка ця надзвичайно корисна, в нагоді стане людям, які мають проблеми з тиском, а також хворим на цукровий діабет, розповідає Владислав Пловайко. Принагідно ділиться рецептом приготування натуральних «ліків» з брусниці: у трилітрову банку потрібно засипати ягоди і залити їх холодною водою. Далі банка закривається пластмасовою кришкою і ставиться на місяць у темне прохолодне місце. За місяць, коли брусниця "настойться", її можна вживати – по 1 столовій ложці щоранку. Головне при приготуванні настоянки – прослідкувати, аби серед брусниці не трапилась випадково яфина: навіть через одну ягоду настоянка «скисне». А так – може стояти і рік, і півтора, не псуючись і без бродіння.
ВІДЕО, ЩОБ ПЕРЕГЛЯНУТИ КЛІКНІТЬ ПО КАРТИНЦІ
Полонина Рівна – диво дивне
Полонину Рівну називають ще полониною Руною, орієнтуючись на діалектну назву. Дорога на полонину вимощена бетонними плитами, місцеві її так і називають – «бетонка». Проклали її ще у 80-х роках минулого століття, коли на полонині будувався військовий об’єкт – радарна станція дальнього спостереження. Однак, на початку 90-х об’єкт покинули, й нині від нього залишились хіба що руїни.
Одразу ж на полонині височіє хрест, а ще – пам’ятник на честь парашутистів-диверсантів, які висадились на полонину в 1944 році під час воєнних дій і майже всі загинули. Тоді про висадку десанту було відомо неприятелю, як наслідок – загинули люди двох із трьох груп, які висадились на полонину Рівну.
Дорогою на полонину можна побачити ще один цікавий об’єкт – колишню біологічну базу, де науковці експериментували з вирощуванням і адаптацією на висоті дерев хвойних та інших порід. Як розповів Олександр Богданов, тодішньому керівництву було «не до вподоби», що Карпатські полонини не заліснені, а відтак було дане негласне доручення засадити їх деревами. І по сьогодні на експериментальному майданчику колишньої біобази рівними рядками ростуть ялиці – навіть коли експеримент згорнули і наміри заліснення полонин лишились у минулому.
Вільшинки: тут могла бути ртутна шахта
По дорозі на Вільшинки обов’язкова зупинка для кожного любителя природи і краси – біля Липовецького водоспаду. Водоспад цей має висоту приблизно в 3,5 метри, а виглядає як два потужних потоки, розділені величезним каменем. Вода – студена і свіжа, як, власне, у будь-якому гірському водоспаді.
По приїзді в село Вільшинки, перша згадка про яке датується 1501 роком, перший візит – до місцевої майстрині-ткалі. Взагалі ткацтвом у Вільшинках займається чи не кожна друга ґаздиня, а ткацькі станки стоять у кожній хаті. Вчаться ткати жінки тут змалечку, передаючи навички ремесла з покоління в покоління. Тчуть переважно покровці – довгі й вузькі строкаті килимки, розповідає майстриня Марія Літак, працюючи за станком, що його змайстрував її дідо у далекому 1954 році. За зиму, каже пані Марія, майстрині тчуть по 150-160 метрів, використовуючи або куплені в магазині нитки, або розрізаючи старі речі на тоненькі клаптики і пристосовуючи їх до вироблення покровців. Готові килимки йдуть як на продаж, так і в якості подарунку рідним і близьким.
Сьогодні у Вільшинках нараховується 589 жителів, хоч ще 100 років назад в селі проживали 900 людей. Значне зменшення кількості селян відбулось не в останню чергу через наміри радянської влади запустити тут ртутну шахту, розповідає сільський голова Вільшинок Іван Цубина. Ртутна шахта була збудована у 60-х роках минулого століття, розроблась навіть програма відселення села. У цьому зв’язку близько 30% населення Вільшинки покинули, а, коли шахту так і не запустили, в село вже не повернулись…
Вздовж Вільшанок то тут, то там розташовані незвичні дерев’яні корита. Це – валуви: спеціальні ємності, з яких п’ють воду корови. Валув робиться з липи: стовбур видовбується вздовж і встановлюється попід горою на шляху потічка. Вода своєю чергою, наповнює валув, стікаючи з гори, розповідає Іван Цубина.
Також демонструє картини, які висять на стінах місцевої школи. Ці полотна вийшли з-під пензля місцевого вчителя ще 30 років назад: автор їх уже помер, а картини, вже дещо вицвілі від часу, так і прикрашають стіни школи, зберігаючи пам'ять про свого творця.
Тим часом, до розмови пристає Михайло Кривка – майстер, котрий виготовляє декоративні вози. Маленькі возики – точні копії возів справжньіх – використовуються для зберігання дров, для розміщення квітів. Аби зробити дерев’яний возик, необхідно не менше місяця – деталі майстер витесує сам, на маленькому наковадлі майструє залізні деталі (наприклад, ободи на колеса). Окрім возиків, виробляє пан Михайло корабельні декоративні штурвали, "фурики" (так у Вільшинках називають дерев’яні тачки). Свого часу вироби майстра виставлялись на виставці у Києві, їх купують як українські поціновувачі виробів ручної роботи, так і закордонні гості.
Під час перебування у Вільшинках неабияк потішило знайомство із людьми, які через любов до рідного краю з власної ініціативи власноруч створили імпровізований "музей народної архітектури і побуту". Марія та Володимир Гуменюки самі ужгородці, свого часу придбали будинок у селі, в якому на горищі знайшли чимало старих речей. Лижі, старі шкіряні чоботи, картини і вишиванки, військовий кітель, підкови, залізна праска – все це можна знайти бережливо розкладеними в будинку гостинної господині.
І, якщо люблять Перечинщину, тягнуться до її красот і міські жителі, край цей безумовно можна назвати чарівним. Край зі своїм обличчям – усміхненим, добрим, світлим і мудрим. Край зі своїми традиціями і звичаями – бережно і з любов’ю пронесеними крізь століття. Край із славетним минулим і, упевнені, не менш славетним майбутнім – бо ж привітність людей і неймовірна краса природи ціниться всіма і в будь-які часи.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
