Хрестик до хрестика лягає вправно на полотні, й незабаром буде рушник. А скільки таких уже має? Хіба ж рахувала? 85-річна Анастасія Савчук із Комарового Ратнівського району багато їх вишила за своє життя. Стіни хатини, яку свого часу переробили з клуні, прикрашають вишиті картини, килими, на диванах і ліжках безліч подушечок, а на підлозі сплетені гачком із різної тканини, порізаної на смужки, килимки, чи, як їх називають у народі, – «кружечки». Вишиває без окулярів, хоча більшу частину свого життя носила. А десять років тому сталося диво – почала бачити… – Я окуляри й не знімала, коли корови випасала і їсти варила. Якось пішла на пошту, дивлюся і дивуюся: а чого ж то я букви бачу? Думаю, а що ж то мені зробилося? Нічого нікому не казала. Прийшла додому, взяла до рук газету: о-о-о, там такі букви хороші, а що ж то за диво таке? З тих пір я вже більше десятка років обходжуся без окулярів. Минулої зими ще навіть газети читала. Зараз би вже придбала собі окуляри, та, скільки не приміряю, ні одні не підходять. Мені й лікар сказав, що окулярів не підберете, бо щось то ж є на очах. Але ще вишиваю, не можу без цього діла й дня прожити.
– Хто ж Вас навчив вишивати?
– Із восьми років вишиваю. Ніхто мене й не учив. Вісім килимів на стіну вишила за життя. У колгосп ходила й діти ростила, і господарству лад давала, а ніч приходила – бралася за вишивання. Така охота у мене вишивати й дотепер, хоч воно мені, те вишивання, вже й не потрібне і в голові часто морочиться. Уже стільки понашивала, що з рідних ніхто й брати не хоче. Ну, думаю, ще цей рушник вишию і більше не буду братися. Але ж ні, не можу всидіти без діла. Вторік трьом онукам за зиму вишила візерунки на сорочки. Подушечки порозбирали у дитячі візочки. Усе-таки буде згадка про бабу Настю.
– Напевно, Ви рано заміж вийшли?
– У вісімнадцять, бо мусила йти: брат підірвався на міні, батько підірвався, коли рибу глушив, одну сестру вбили бульбаші, у другої – чоловік на фронті загинув, а мати моя недужа була. Тож прийшли свати, засватали, та й пішла. Матір не пускала до свекрухи жити. Та не послухала її, кажу: все ж умію робити і хутко роблю. Чоловік на чотири роки був старший від мене (його більше двадцяти п’яти літ немає на цьому світі). Старша сестра не давала йому женитись, все казала, що так він її долю забере. Човпла мене, як на світі є. Виділили нам два рядочки картоплі, приходимо копати, а одного рядка вже й немає, викопали. Поставлю чугунчика у піч їсти варити – викинуть. Плач і лихо. Пам’ятаю, вирядили мене саму бараболю підгортати, а поле було біля лісу. Страх такий найшов на мене: а що як вийдуть бульбаші, знущатися наді мною будуть? Тут ще й чую: жито шелестить. Я й копачку опустила, так налякалася. А то, що ж ви думаєте, зовиця перевіряла, чи я підгортаю. Плачу, де ж твоя совість, питаю, я й так стараюся і тремчу. Ой, усякого за життя пережити довелося… Та недовго в приймах у свекрухи була, віддав нам голова клуню, яку хотіли забрати у колгосп, а ми з чоловіком мало-помалу її на хатину переробили. Та не думайте, клуню дали не просто так: заставили чоловіка в «істребки» йти, де він пробув більше трьох років. Голодували так, що страх Божий! Геть у Поступель ходили жолуддя молоти, а як кулешику із жменьки жита звариш, то такий уже він добрий! Це вже як чоловік на сезони почав їздити, то по три метри жита привозив. Двадцять п’ять років виїздив, а мене з чотирма дітьми лишав. Він поїде, вночі втече, бо не пускали, а мене вже карають. Дадуть два гектари трави скосити, згребти й у стіжки скласти. І справляйся, як хочеш.
– А діти, внуки, правнуки навідуються до Вас?
– Тож мусять приїхати. У найстаршого сина Петра двоє дітей, у Міши двоє, у покійного Гриши також двоє, а у Володі – троє. А правнуків? Я сто разів уже рахувала, скільки їх у мене, і запам’ятати толком не можу, які імена дали діткам. Чи то шістнадцять усіх разом… Найменший син усе каже: «Мамо, як буде тепло, то скажу, щоб усі з’їхалися, щоб усіх разом побачили». Бо де ж я їх разом ще зобачу?
Леся ГРІНЧУК
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
