Один із трьох

Василь – значить царствений. Трьох царів-Василів має Україна: Голобородько, Симоненко, Стус. Двоє з них прийшли у світ на Різдво: Симоненко і Стус. А хто народжується 7 січня, має великий талант і тернову дорогу. Обоє матерів записали синів іншим днем народження, але долю не одуриш: записаний у чужий день народження, матиме чужий день смерті. Власне, так воно й сталося. uahistory.com

У с. Біївцях у маленькій хаті, критій очеретом, 7 січня 1935 р. заясніла зоря Василя Симоненка. Малий тільки на ноги зіп’явся, а татусь до іншої любки подався, бо був козак, що все гуляє. Отак і виховували Івася мати і старий дід. Дід був унікальним творцем високохудожньої брехні: такі історичні легенди розповідав, що не забудеш. І про козаків, і про свого прадіда, який був повним Георгіївським кавалером, за що отримав дворянство.

Напівголодне воєнне дитинство. Початкова школа у рідному селі, середня – за дев’ять кілометрів. «на уроках він був серйозний – аж занадто. Ніколи не сміявся, не тинявся шкільним подвір’ям. У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, своїм розумом. Навіть вчителі не читали стільки книжок, як найкращий учень. Часто писав вірші до шкільної та класної газети.» Закінчив школу із золотою медаллю – і в Київ, в університет. Чому Симоненко обрав шлях поета? У щоденнику знаходимо відповідь: «Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми своїми кволими думками угноюємо ґрунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко. Жду його, як віруючий пришестя Христового. Вірю.» Спалюючи за ніч по пачці цигарок, він писав, аналізував сучасний стан поезії:

Поезія безплідна, як толока, Усе завмерло, мов пройшла чума, – Немає Брюсова, немає Блока, Єсеніна і Бальмонта нема! Біля керма – запроданці, кастрати Дрижать від страху в немочі сліпій… Коли б оту толоку розорати, Шевченко міг би вирости на ній!

Двадцятий день народження Василь і Сомик відзначали у матері Симоненка. Три дні гостювали. Колядували, до дівчат залицялися, весело прощалися 8 січня. А того дня він написав: «Не докорю ніколи і нікому, хіба на себе інколи позлюсь, що в двадцять літ в моєму серці втома, що в тридцять смерті в очі подивлюсь» (1955 рік, 8 січня, на свій день народження).

Гуртожиток на Солом’янці, скромний, ніким не знаний студент дружив із Миколою Сомом, точніше Сомиком. Разом вони до дівчат ходили: Василь – до Тамари Коломієць, а Микола – до циганки Ніни. Пізніше Сом згадував: «Вася Ліну Костенко любив. У них таємна любов була, хоч Ліна старша від нього на п’ять років. На неї не можна було дивитися без захвату: жіночна, з лукавинкою в очах – справжня красуня. Він називав її Косталіна. Казав: «Мене нагородила своїм поглядом Косталіна». Сяючим оком поглядав Василь і на Катрю Криворучко, але зітхав: «не буду світ тобі зав’язувати!».

Останній курс, практика у Черкасах. Тут йому припала до душі кур’єр редакції Люся-Малюся, якщо влюблюся, то женюся.

Є в коханні і будні, і свята, Є у ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль

Василь і Люся одружилися. Отримали двокімнатну квартиру на п’ятому поверсі з видом на Дніпро. Отут і знайшовся татусь. Василь його пригостив, на ніч постелив, а вранці сказав: «До побачення! Я Вас у дитинстві виглядав щодня!»

І з’явився їм Лесик – «кирпатий барометр»: Ми родились в муках, щоб родити. Синами обезсмертити свій рід, Щоб квітував на диво всьому світу, Козацький геніальний родовід.

Василь Симоненко – заввідділу газети «Молодь Черкащини». Газетярська поденщина вимотувала так, що у щоденнику з’явилося: «Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Ви зробили мене рабом газети!» А магнітом притягав Київ. Разом із Аллою Горською, Іваном Світличним, Ліною Костенко, Іваном Драчем був душею клубу творчої молоді. Охоче їздив Україною, брав участь у літературних вечорах, дискусіях. Разом із Горською і Танюком прилучився до комісії, яка перевіряла чутки про масові розстріли енкаведистами в Биківні, Лук’янівському та Васильківському цвинтарях. Алла та Василь написали до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити місця смутку та перетворити їх на Меморіали. Це було підписанням власного вироку.

А молодість брала своє! Вітром-вітровінням увірвалася потайна Муза, якій Симоненко написав «Ти знаєш, що ти Людина», присвятив збірку «Тиша і грім» (1962).

Не образа, не гнів – любов, В душу щедро вона світила Оновила їх знову і знов У мою увірвалася мову, Щоб сказати в тривожну мить: – Ненаглядна, злюща, чудова, Я без тебе не можу жить.

Люся-Малюся страшенно ревнувала, боялася лишитися самотою, але це була Ніна Черняк, поетеса, яку Симоненко величав «принцеса Діана Рене». Вона приносила свої поезії Василеві. Вона вагітною покинула свого чоловіка. Вона відмовила Василеві, коли він прийшов свататися, але бачилися вони в Києві у Івана Драча.

Та тільки серце, серце ненавмисне Пекучим болем душу мені стисне І відчаєм її наповнить вщерть І шепче хтось (можливо, совість власна): Не йди туди, дорога то нещасна, То не життя, то смерть!

Його вже очікували на цій дорозі. Влітку 1962 р. Василь провів земляка на вокзалі в Черкасах. У буфеті обслуга відмовилася продати йому пачку цигарок, бо за кілька хвилин мала бути перерва. Симоненко обурився. Враз знайшлися міліціонери, з радістю вивчили редакційне посвідчення. Коли його знайшли в лінійному відділенні Сміли (за 30 км), він був увесь у синцях: били професійно, до саркоми. У ніч з 12-го на 13-е грудня 1963 на 28-му році Василь Симоненко упав зорею на Чумацький шлях.