Нещодавно Кабінет міністрів України ухвалив Постанову "Про деякі питання реалізації статті 54 Закону України "Про вищу освіту" //osvita.ua/vnz/47818/ Прагнучи збагнути позитивний зміст даної постанови, я все ж таки не міг обійти своєю увагою доволі дискусійні моменти. Одразу ж зауважу, що моє бачення може здатися певною мірою однобічним, але я аналізую будь-які події з позиції націобезпекознавства - науки, що вивчає закономірності пізнання становлення, ефективного функціонування та стабільного розвитку національної безпеки як органічної системи. Даною постановою вводиться в дію новий порядок затвердження рішень про присвоєння вчених звань, а також зразки державних документів про присвоєння вчених звань. Зокрема, новий Порядок затвердження рішень про присвоєння вчених звань, що набере чинності з 1 січня 2016 року, визначає механізм затвердження атестаційною колегією МОН рішень про присвоєння вчених звань професора, доцента та старшого дослідника вченими радами вищих навчальних закладів або вченими радами наукових установ. Документом передбачено, що вчені звання професора та доцента присвоюватимуться особам, які професійно провадять науково-педагогічну або творчу мистецьку діяльність. У свою чергу, звання старшого дослідника будуть присвоювати особам, які професійно провадять наукову або науково-технічну діяльність. Встановлено, що вчені звання присвоюватимуть вчені ради, а рішення вчених рад затверджуватиме атестаційна колегія МОН. Вчене звання професора присвоюється працівникам вищих навчальних закладів або наукових установ, які матимуть: 1) науковий ступінь; 2) вчене звання доцента або старшого дослідника; 3) стаж роботи на посадах науково-педагогічних або наукових працівників; 4) сертифікат Загальноєвропейської рекомендації з мовної освіти на рівні не нижчому В2; 5) документи, які підтверджують міжнародний досвід кандидата на отримання звання. У мене виникають запитання щодо деяких пунктів вимог. 1. В умовах становлення громадянського суспільства держава має перетворюватися із апарата примусу в таку організацію, яка надаватиме сервісні послуги громадянам в реалізації їхніх законних прав, свобод та інтересів. Але відповідно до п. 4 таких вимог я бачу зовсім інше - держава утворює нові вимоги, при цьому абсолютно не утруднюючи себе створенням механізму для формування можливостей досягнення цих вимог.
Яке право має держава, щоб вимагати наявність сертифікату Загальноєвропейської рекомендації з мовної освіти на рівні не нижчому В2? Чи вона створила такі умови, щоб доктори наук або кандидати навчалися іноземній мові. Або ж в нашій країні вченим або викладачам платять стільки, що вони можуть собі дозволити самофінансування власної мовної підготовки? В який час доби має відбуватись дана мовна підготовка, якщо викладачі нині загружені не лише викладацькою діяльністю, а й мають багато позааудиторного навантаження. Або ж держава утворила стимули на кшталт того: якщо викладаєш українського у тебе, наприклад, 100 грн за годину, якщо англійською - 200 грн, а китайською - 400 грн. Тобто має ж бути певний баланс, а не так, що уряд заявляє про європейське спрямування, міністерство очолює реформатор з Могилянки, а методи "совковості" як були, так і залишилисяї, оскільки євроейськість знаходить свій однобічний вияв лише в вимогах до професури, а не в європейських умовах роботи української професури. Ця вимога є повним абсурдом і потуранням західним зразкам. Я навчався в США і достеменно можу заявити, що від жодного професора в США не вимагається володіння іноземними мовами. Це рішення можна трактувати лише под одному: умисне знищення науки в Україні. Якщо державні чиновники хворіють на вірус містечковості і малоросійства, якщо вони вважають обов’язковою умовою, щоб вчені України знали декілька мов, то спочатку мають створити відповідні умови, зарплати, організовувати стажування та підвищення кваліфікації за кордоном, а потім висувати вимоги і вимагати їх дотримання. Тим більше в мене є дзеркальне питання: а ті, хто ухвалюватиме рішення про присвоєння вченого звання, а вони володіють мовою відповідно до даної вимоги? Так само і щодо членів кваліфікаційної комісії МОН, що прийматимуть рішення про присудження вчного звання: вони матимуть сертифікат В2? Чи у нас, як завжди, риторичне запитання: а судді хто? За інших умов зберігається "совок": держава виглядає в ролі гнобителя і душителя, а також фактично створює умови для КОРУПЦІЇ. Тому що згодом, напевно будуть визначені ті мовні курси, сертифікати яких будуть визнаватися валідними для МОН. Натомість концепція людиноцентризму і напрям розвитку соціальної держави передбачають інше: роль держави у створенні умов для прогресивного розвитку інтересів конкретної людини, за даного випадку для вчених в опануванні ними іноземних мов. Тому я трактую це як свідоме знищення наукової еліти, а також впровадження корупційних схем в науку України. Знати іноземну мову в сучасному світі безумовно потрібно, я це не спростовую, але держава спочатку має створити умови, стимулювати, заохотити, а вже потім вимагати певний рівень знань і кваліфікацію викладача. 2. Щодо документів, які підтверджують міжнародний досвід кандидата на отримання звання.
А Які ці документи? Що вони можуть підтверджувати і як встановити критерії вірогідності цього підтвердження, хто буде контролювати цей процес верифікації? Театр абсурду – не інакше. Також для присвоєння звання професора необхідно мати опубліковані наукові праці у виданнях, що включені до міжнародних наукометричних баз, а також мати досвід підготовки докторів філософії або кандидатів наук. Але питання про науковометричні бази також маю свої особливості: оскільки цитованість того чи іншого автора. а також рівень бази можуть не співпадати із науковим рівнем статті. 3. А скажіть мені, будь ласка, шановні чиновники: а Ви створили умови для того, щоб українські вчені мали змогу публікуватися в цих журналах? Наприклад, публікація в Американських фахових журналах є майже неможливою. Оскільки перед опублікуванням статтю мають рекомендувати знані у певній галузі місцеві американські вчені. Якщо ж говорити про наукові видання Західної Європи, то попадання туди є теж проблематичним, оскільки особливо стосовно гуманітарних наук, напрями актуальних досліжень в Україні і в Європі не збігаються. Більше того, чому всі замовчують той факт, що для опублікування статті потрібно сплачувати чималі кошти? Для розуміння, я просто наведу приклад: публікування в фаховому юридичному журналі "Право України", навіть коли ще долар був по 8 грн коштувало більше 2000 гривень! Тепер можете уявити, скільки потрібно платити, щоб надрукуватися у справжніх іноземених маститих наукових журналах. Тепер у мене формується закономірне запитання: Хто з учених може собі дозволити стільки платити за публікації в цих журналах? А також ще один нюанс: який досвід вивчили укладачі цього документу, внаслідок якого фактично відбувається науковий геноцид? Чи можемо ми порівняти середню зарплату доцента в Україні на рівні максимум 6 тисяч гривень із заробітною платнею в ВНЗ США - біля 150 тисяч доларів на рік? Як ви думаєте у кого можливостей для розвитку більше... Так Українська держава замість того, щоб організовувати викладачам підвищення кваліфікації у найкращих ВНЗ світу, виділяти кошти на фундаментальні дослідження, проведення справжніх наукових конференцій (не для відмивання коштів через роздачу дорогих ручок та папочок або збірок тез конференцій із наперед завищеним тиражем, який насправді не відповідає дійсності тощо) з метою формування наукового підґрунтя для реалізції державної політики у певній сфері - створює нові умови для пригноблення професорства, знищення жаги до науки передусім у молоді. У системному вимірі відбувається спрямування України до річища недоумків, які в найближчому майбутньому можуть перетворитися на керовану біомасу. 4. Наступний пункт для обговорення, це кількість праць і кількість учнів, тривалість стажу (п. 2 вимог)? Таке враження, що документ писала особа, дуже далека не лише від науки, а й від юридичної техніки, оскільки порушені елементарні правила нормотворчості. 5. Цікавим для обговорення слугує і пункт номер 5 стосовно необхідності мати документи, які підтверджують міжнародний досвід кандидата на отримання звання. У мене запитання: а чи може авіаквиток зі Шрі Ланки бути доказом міжнародного досвіду, або фото з пляжу на Мальдівах чи яхти? Навіть побіжне застосування для аналізу даного документу методів правничої герменевтики уможливлює резюмувати: примітивність тексту документа сприяє його фрівольному трактуванню, а відтак і зловживанню. Аналогічні зауваження стосуються і присвоєння вченого звання доцента або старшого дослідника.
Варіаційні обчислення передбачають множину відповідей, через що варіативність у тлумаченні окремих положень даного нормативного акта не відповідає дійсності, оскільки в праві мають бути чітко виписані процедури і механізми регулювання суспільних відносин. У мене виникає запитання: а чи здатна дана постанова, або інші нормативні документи у даній сфері створити умови для того, щоб плекати власних Нобелевських і Абелевських лауреатів, наприклад таких, як Джон Форбс Нэш? Або інше риторичне запитання: за тих умов і такого ставлення до науки з боку керівництва держави чи можна в Україні виростити власного Ейнштейна? Засудження - це розкіш лише для пасивних спостерігачів, до яких я себе не включаю. Окремі висновки даного нормативного акта акумульовано можна викласти в такій інтерпретації. Дана постанова: - за своєю суттю є корупціогенною; - не створює умови для підвищення ефективності суспільних відносин у сфері розвитку науки; - неправильно визначає мовленнєві принципи і несвоєчасно вводить терміни вступу в дію жорстких умов щодо мовних сертифіктів; - буяє не юридичними формулюваннями, які не можуть бути адекватно і однозначно інтерпретовані правозастосовучами; - формує умови для суттєвого ускладнення отримання нового вченого звання; - формує умови для від'їзду за кордон талановитої та обдарованої молоді. Відповідно я вважаю, що дана постанова не відповідає національним інтересам і становить загрозу національній безпеці в науково-технологічній сфері. Боротьба ЗА уми – справа сильних та могутніх держав. На жаль в Україні і донині відбувається боротьба ПРОТИ умів.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
