загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

91-річний хмельничанин допомагає військовим своїми руками

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати
91-річний хмельничанин допомагає військовим своїми руками

Григорій Сергійчук не міг стояти осторонь подій, що відбуваються на Сході. Чоловік, який пережив Голодомор, побував у полоні німців та бачив, як гинуть люди, знає справжню ціну свободи. Сьогодні пенсіонер щасливий. Він робить обереги у вигляді невеличких картонних храмів та відправляє їх на Схід. Має три дочки, п’ятеро внуків, шість правнуків, та з нетерпінням чекає праправнуків.

Завітавши в гості до пенсіонера, журналісти «ВСІМ» одразу потрапили до його майстерні. Різного розміру коробки, пластикові пляшки, фарба, клей, олівці…

Григорій Андрійович створенням церков захопився на 87-році життя. Спочатку це була просто цікавість, згодом все переросло у клопітливий процес постійного виготовлення сувенірів. І припинити все йому важко, і чи потрібно?

- Вже більше 150 сувенірів я просто подарував знайомим, сусідам, друзям і не лише. От іду в магазин, то дарую продавчиням, в сберкасі - касиру, заходжу в перукарню і залишаю сувенір на згадку. По місту їх чимало. В військовому шпиталі їх десь 26, є вже мої роботи і в Італії, Німеччині. А ще раніше я ходив за молоком на базарчик біля залізничного вокзалу і дарував їх жіночкам.

З початку АТО Григорій Андрійович вирішив, що допомагатиме військовим. Чи не щодня чоловік відправляв смс-ки допомоги, декілька разів купував ваучери по 1000 гривень з пенсії та вирішив поділитися своїми сувенірами із бійцями. Каже, що це підніме їхній бойовий дух.

- Я подумав, що можу робити так, щоб волонтери деякі роботи продали на благодійних акціях в місті, а ще частину волонтери брали хлопцям як оберіг. Освячували їх в церкві і возили в АТО. За два роки я взагалі сувенірів зробив понад 200 штук.

На кожен сувенір пенсіонер витрачає близько тижня. Все залежить від складності малюнку майбутньої моделі. Зображення церков збирає з різноманітних картинок, вирізок з газет та фотографій. Крім того, намагаючись вдосконалити власні роботи, хмельничанин перемалював майже всі церкви міста. Має у своєму архіві чимало робіт. Жаліється лише, що таку красу архітектури псують торгівельними центрами та кіосками, які розташувалися навкруги.

Рідні Григорія Андрійовича до його захоплення ставляться з розумінням та підтримкою. Адже не кожна людина у такому віці буде піклуватися про інших.

- Добре, що зараз є багато підручних матеріалів, з яких можна виготовляти сувеніри. Знаючи про моє захоплення, сусіди пластмасові пляшки не викидають і відкладають мені. Купую лише фарби, клей та ще якісь необхідні речі. Все інше можна дістати на базарі, наприклад, картон з-під печива чи тортів.

Спостерігаючи за клопіткою роботою майстра, спілкувалися не лише про захоплення, а й про його життя. Як виявилося, у чоловіка було нелегке дитинство.

- Народився я в 1924 році, в останніх числах грудня, на Київщині у селі Скибинці. Але записали мене 7 січня 1925 року, на Різдво. Можливо, тому я і прожив так довго, переживши роки голоду та бараків. Моя мама померла в 30-му році. Нас тоді залишилося четверо дітей. Батько тримав 30 соток городу, сіяв горох, який міняв на пшеницю, і ми так виживали тоді. Пригадую, як батько на ніч замочував горох, а зранку його смажив і ми малі його смакували. Але настали для всіх страшні роки, прийшли лихі люди до хати й забрали все, що у нас було. Батько плакав, чим я дітей годуватиму, але що зробиш? Голод був страшний.

Після років голоду рідні Григорія Андрійовича роз’їхалися. Він і сам з дому втік, за ним старший брат пішов. Він опинився аж в Грузії, там і помер. А менших батько сам завіз в Київ.

- Батько посадив їх на лавку, міліція підійшла і забрала по різних інтернатах при колгоспах. І лише після війни ми троє зібралися в батьківській хаті .

Здобути освіту Григорій Андрійович повністю не зміг, закінчив лише 7 класів і пішов одразу працювати в колгосп. А потім були важкі роки у Німеччині, Франції...

- Я не знаю, як я звідти повернувся. В 42-му році мене та ще десь 90 чоловік з нашого села забрали. Я був на протоці Ла-Манш. Там будували «Атлантичний вал».

Часи «Атлантичного валу» – оборонних споруд, розташованих уздовж морського узбережжя Франції - чоловік пригадує, як найважчі. На важких роботах по будівництву укріплень і обслуговуванню артилерійських батарей німецько-фашистське командування використовувало військовополонених, а також насильно викрадених радянських громадян. Саме з них утворилася група сміливців. Серед них був і Григорій Андрійович. Укріплення робили кирками, лопатами. Техніки не було. Поселили всіх в ангарах.

- Людина на роботу якось ще клигає, а з роботи її ведуть. Ліг подрімати, а на ранок вже немає в живих. Там була навіть спеціальна похоронна команда… Спали в холодних ангарах. Хто дужчий, той вилазив наверх, там було трошки тепліше. Поки було на дворі тепло, то ще куди не йшло, а як почалася осінь, то постійні дощі, мряка, туман. Приходиш у мокрому і одягнений лягаєш, щоб все хоч трохи висохло до ранку на тілі. Нас за людей не вважали взагалі, я чудом там вижив. На сніданок нічого їсти не давали, лише пити якийсь гидотний напій. В обід – баланда. Бувало, що картопля іноді попадалась та вода. Ввечері давали таку ж баланду і кусінчик хліба. Повечерявши, я намагався ще хоч малесенький кусочок залишити на сніданок. Але і його умудрялися вкрасти.

Після таких жахливих умов, поганої їжі, сирості чоловік захворів на поліартрит і не міг нормально ходити. Ті часи пригадує із жахом. Нелюдські умови залишили відбиток на все життя. Після «Атлантичного валу» проходив реабілітацію у Франції. В оздоровчому таборі знаходився майже 3 місяці. Потім Григорія Андрійовича відвезли в Німеччину, де до 45-го року працював на заводі, аж поки його не розбомбили.

- Нас кинули копати окопи від американської сторони. Переводячи нашу колону у інше місце, її обстріляли. Нас кілька хлопців зібралося і ми втекли у ліси. А ж поки не почули, що щось гуде, і ми побачили вже як німці тікали. Їхали американські танки і так звільнили нас…Тих, хто не служив в армії взяли на Донбас працювати у шахти, серед них був і я.

Після повернення додому Григорій Андрійович одружився й згодом переїхав з сім’єю до Хмельницького, де проживав його молодший брат. Затримався у нашому місті на довгих 50 років. Каже, що це найбільша та найкраща частина його життя. Пригадує лише найкраще.

- Маю три дочки, п’ятеро внуків, шість правнуків, вже з нетерпінням чекаю праправнуків. Раніше працював на заводі залізобетонному. Навіть після виходу на пенсію мене не забув колектив, щороку збираємося на свята. Загалом я щасливий, у мене велика та дружня родина, але повністю відчути радість зможу лише тоді, коли в країні настане мир, коли перестануть гинути молоді люди. Тому продовжу допомагати нашим хлопцям, які зараз знаходяться на Сході, щоб хоч трішки наблизити цей очікуваний момент.

До списку новин