У документальному фільмі «Спадок нації» – історія українців через призму їхніх вишитих сорочок.
У цьому фільмі немає відомих артистів та політиків, лише історії тих українців, для яких вишита сорочка стала скарбом. Девіз фільму — “Вишити, щоб вижити”. У кадрі – десятки героїв з різних куточків України та з-за кордону. Тих, хто вишивав на засланні, і тих, хто робить це зараз на далеких континентах, успадкувавши родинну традицію. А ще – про вишиванки з Донбасу і про сучасних жінок, які вишивають сорочки чоловікам та синам, які воюють на сході країни. “Спадок нації” покажуть українцям навесні: спочатку у кінотеатрах, згодом – на телеекранах.
Автори документальної стрічки – чернівчани Леся Воронюк (сценарист) та Олександр Ткачук (режисер). Разом із друзями десять років тому вони започаткували у Чернівцях свято “День вишиванки”, яке розрослося по різних містах. До ювілею свята вирішили зняти про вишиті сорочки фільм.
— Часто люди одягають вишиванки тому, що це гарно, модно, але мало хто замислюється, який це глибокий символ, — розповідає Леся Воронюк. — Коли почали роботу на фільмом (з нами працює етнограф Олексій Доля), були здивовані, що за всі роки незалежності України не було знято жодного повноцінного фільму про українські вишиті сорочки. Зіткнулися з тим, що в Інтернеті роблять хибні акценти щодо вишиванок. У фільмі є історія про Ольгу Ільків, зв’язкову головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Її відправили у заслання на 11 років. Там вона таємно вишивала, голку робила з рибної кістки. Інша історія – сучасна. Коли з окупованого Луганська виїжджали члени товариства “Просвіта”, то брали зі собою вишиті сорочки. Одягали вишиванки на себе, під светр. Коли ми запитували їх, навіщо так було ризикувати життям, відповідали: “Це те, з чим не могли розлучитися. І це — свідчення нашої позиції”. Багато матеріалу є за кордоном. Завдяки колегам з діаспори дізнались про чотирьох сестер з родини Галабурдів, нині мешкають у Бельгії, Німеччині та Австралії. Їхніх батьків німці вивезли на примусові роботи до Німеччини. Їхній мамі тоді було лише 12 років. Як вона зберегла традицію вишивання у такому віці і передала донькам – загадка. Всі вони досі вишивають…
— У 1933-му голоду на Буковині не було. Голодомор був у 1947 році. Дві бабусі із Кельменецького району розповіли нам, що у той час в Івано-Франківську вишиті сорочки можна було виміняти на їжу. У Львові зняли реконструкцію про сокальські сорочки. Коли людей відправляли на заслання у Сибір, не дозволяли брати зі собою вишиванки. То люди їх ховали у дубових скринях і закопували у землю. У 90-х роках сорочки відкопували їхні діти чи онуки. І що цікаво: вони збереглися в ідеальному стані.
Олександр та Леся зізнаються: точно не лічили, скільки вишитих сорочок знято у фільмі. Тисяча, а може, і більше. Кожен герой розповідає у фільмі про себе через призму вишиванок.
— Часто чуємо “магічна сила вишиванки”, — продовжує Леся. – Під час зйомок мала можливіть приміряти немало вишиванок. Коли одягаєш сорочку, одразу відчувається, що вона несе в собі. Наприклад, у гуцульській сорочці жінка почувається сильною. Полтавська сорочка – ніжна, у ній жінка – матір, господиня. Якийсь особливий настрій передає буковинська мамаївська сорочка. Великі квіти, вишиті бісером, заворожують. Виявляється, це не витвір народної творчості. Орнамент мамаївської сорочки намалював художник із Мамаївців Іван Тащук.
Бюждет фільму оцінюють у 620 тисяч гривень. На поїздки Україною автори витратили власні кошти. Також допомагали і меценати.
Наталія Фещук
Фото з архіву Лесі Воронюк
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
