155 років тому Тарас Шевченко відійшов у вічність

155 років тому відійшов у вічність духовний провідник українців, великий поет, художник, мислитель Тарас Григорович Шевченко. Його серце перестало битися 10 березня 1861 року, після його 47-го дня народження.

В останні роки Шевченко хворів ревматизмом, пороком серця, поліартритом і цирозом печінки – ці хвороби, з часом, ускладнилися водянкою. З осені 1860 року самопочуття Тараса Григоровича почало погіршуватися. 23 листопада, зустрівшись у М. М. Лазаревского з доктором Барі, Шевченко особливо скаржився на біль у грудях. Доктор, вислухавши груди, радив Шевченку поберегтися. Відтоді здоров’я його погіршувалося з дня на день. Січень і лютий Шевченко просидів майже безвихідно в кімнаті, зрідка тільки відвідуючи деяких знайомих.

26 лютого (10 березня) 1861 року Шевченко помер від водянки.

Майже всю ніч з 9 на 10 березня Шевченко сидів у ліжку, спершись на нього руками: сильний біль у грудях не давав йому лягти. Він то запалював, то гасив свічку, але до людей, які були внизу (Саєнка та Єфимова) не звертався, не хотів їх турбувати. О п’ятій годині ранку він попросив чаю, Єфимов поставив самовар, і Саєнко поніс йому склянку чаю з вершками.

«Прибери ж ти тепер тут, – сказав Тарас Григорович, – а я зійду вниз».

Він ніби відчув себе краще і хотів попрацювати. Художник рвався до улюбленої праці, спішив узятися до незакінченої гравюри – портрета Ф.А. Бруні. Він став почав спіскатись по гвинтових сходах у майстерню, але раптом охнув і впав. Серце перестало битися...

Викликаний М.М. Лазаревським лікар Едуард Барі констатував раптову смерть через хронічну хворобу – органічний розлад печінки та серця і водяну хворобу.

Тіло Шевченка після короткої панахиди було перенесено в академічну церкву. Квартира його була опечатана поліцією.

Увечері друзі зібралися в квартирі М.М. Лазаревського, щоб порадитись, як увічнити пам’ять Шевченка. Вирішено було перевезти його прах в Україну, встановити йому пам’ятник, заснувати школу його імені, видати твори і біографію та виконати ряд інших меморіальних заходів.

У Києві звістка про смерть митця викликала неймовірну реакцію. Особливо завирувала учнівська молодь. Одразу ж вирішено було відслужити панахиду, але в жодній церкві духовенство на це не згоджувалось. Врешті лише в Троїцькій церкві було дозволено її відслужити, тільки під наглядом поліції.

На кошти друзів 1 (13 березня) Шевченка було поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.

Після того, як п’ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу в квітні того ж року, перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

26 квітня (8 травня) 1861 року домовину викопали, перенесли через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу й залізницею перевезли до Москви.

Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Випрягши коней із воза, студенти Університету Святого Володимира провезли труну Ланцюговим мостом і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати його в Києві. Та Григорій Честахівський обстоював думку про поховання в Каневі, бо Шевченко ще за життя мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».

8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» останки Кобзаря перевезено з Києва до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

«Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», – згадував Григорій Честахівський. Туди ж перенесли дерев’яний хрест і встановили на могилі.