Кожний народ має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і стали скарбом його культури. Звичаї, як і рідна мова, є тим найміцнішим елементом, що об'єднує окремих людей в один народ. Передача тих звичаїв з роду в рід, з покоління в покоління творять національну традицію, освячену віками, свою самобутню духову культуру. m-ukraine.com
Існує повір'я, що той, хто забуває звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі і ніде не зможе знайти собі притулку, бо він загублений для свого народу. Друге українське повір'я каже, що від тих батьків, що не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками. Вовкулака — це завжди понура, завжди чимось невдоволена одиниця, яка з людьми не вітається і добрих звичаїв людських не знає і, звичайно, до церкви не ходить. Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається: "Чи ти рано до схід-сонця Богу не молилась? Чи ти діточок непевних звичаю не вчила?". Отже наш національний геній вважає, що не вчити дітей своїх звичаїв — це такий же великий гріх, як гріх не молитися Богу... А гетьман Іван Мазепа сказав: "Своє забудеш — твій корінь всохне"!
Велика своїми просторами Україна, населена людністю, що перебувала в різних історичних, природних, економічних і політичних обставинах. Але прадідівські звичаї та виплекана століттями рідна мо-ва, з багатством її різних говірок, були тими своєрідними цінностями, що своєю силою перемагали всі шкідливі впливи-намагання, які працювали і працюють на руйнування єдності та на знищення нашої стародавньої, самобутньої духовної культури.
З народних звичаїв творилося звичаєве право, як неписані закони, що їх свято дотримувався наш народ. Ярослав Мудрий, спи-савши їх в "Руську Правду", створив з них, 900 літ тому, вже писані закони. Військо Запорізьке також правилось 200 років старими козацькими традиціями, без писаних законів, на базі освячених рідних звичаїв, як основних складових елементів української культури — традиції.
Українська духова культура творилася ще за давніх сивих часів дохристиянського періоду і ті староукраїнські традиції увійшли в плоть і кров наших предків, і хоч пізніше набрали християнської символіки, але залишилися назавжди самобутніми. Ми ж і тепер не уявляємо собі Великодня без паски. А це ж хліб святий, що є ознакою добробуту давньо-хліборобської української нації, нації, що любить працю на землі і тому осілої на своєму власному споконвічному терені. Тому паска є у нас найголовнішою частиною комплекту поживи, призначеної для Великоднього посвячення, що його звичайно й називаємо — "посвячення паски".
Тоді як у москвинів, народу, що жив з випасу худоби, народу кочовобродячого, що шукав поживи своїм стадам, а потім і для себе, на рахунок чужої власності, головним предметом для посвячення є "барашек", то є ягнятко.
Наші великодні звичаї носять християнський характер, хоч і мають сліди давніх часів. Бо ж наші пращури ще жили ближче до природи і бачили та спостерігали Божу силу в природних явищах.
Уже сама назва "Велик-День" вказує на те, що нарід святкує цей день, що є великим, довгим днем, бо ж подію Христового Воскресіння в наших обрядах святкується урочисто, починаючи вночі, а потім і в день свята з гагілками. В передхристиянські часи — це було свято сонця, коли день по веснянім рівноденні ставав уже довшим за ніч.
Тому не уявляємо собі Великодня без писанки (окрема тема). Яйце ж це символ життя, що колись було символом народження сонця.
Тут постараємось, хоч коротко, пригадати наші давні церковні обряди та народні звичаї, пристосовані до сонячного радісного свята Воскресіння Христового.
В останню перед Великим постом "прощальну" або "прощену" неділю, по першій молитві Св. Єфрема Сірина, сам священик перший у церкві просить у своїх прихожан прощення гріхів. Цей дуже зворушливий обряд він виконує з доземними поклонами, навіть навколішки. Так само просять прощення, один в одного, і всі люди, а відповідь на те однаково традиційна: "Хай Господь простить!". Той самий звичай просити прощення перед близькими відбуває кожний перед сповіддю.
В перший "жилавий" понеділок Великого посту їдять гіркі рослини: хрін, редьку, часник, цибулю, пампушки з часником та цибулею, цілком пісні, як у кого, то і без олії. В той же день їдять спеціяльну страву "шулики" — сухі коржі "опрісноки" з маковим мо-локом. При цьому горілкою чи вином "прополоскується" вуста від усякої вчорашньої скоромини. По обіді йдуть до церкви "на поклони", щоб вислухати прегарний формою та глибокий змістом канон Св. Андрія Критського.
В п'ятницю увечері відбувається перша пасія. Пасії — це звичай чисто український і в Московщині цілком невідомий. На пасіях читають страсні євангелії.
У піст, коли хто згадує про щось, що має статися по Великодні, то йому годиться сказати: "Як Господь сподобить Великодніх свят діждати".
На пасіях і перший тиждень посту проскурниці й бублейниці продають під церквою проскури, бублики, маківники, цукерки на меду та взагалі всякі пісні солодощі.
На першім тижні посту до суботи зносять до церкви глечики з медом на "поминовення померлих". На глечики кладуть граматки та світять над ними свічки. Той мед лишається аж до Лазаревої неділі.
За передхристиянської доби — це було свято весняного лісу, його відродження після довгого зимового сну. Тепер у нас це Вербна субота, коли на утрені, що відправляється увечері, священик роздає свячену вербу — не зв'язану в пучки, а окремими галузками. По виході з церкви, вірні б'ють легенько один одного тими галузками, приговорюючи: "Не я б'ю, верба б'є! За тиждень Великдень. Не вмирай і Великодня дожидай! От недалечко червоне яєчко!" Вербі бо приписується магічна лікувальна сила і її вживається в народній медицині. Дівчина на виданні садить принесену галузку верби в себе на городі та пильно її поливає. Як верба прийметься, то цього року до дівчини завітають старости.
У Лазареву неділю дозволяється навіть ченцям їсти рибу і випити вина ("точію по красовулі"), як зазначено в деяких церковних книгах, бо, видко, тих "красовуль" уживалося більше, хоч кому доводилось бачити таку давню манастирську "красовулю", то вона вміщала найменше понад один літр.
На Страсній седмиці, в "Чистий четвер", в катедральному соборі єпископ відбуває зворушливий обряд миття ніг дванадцятьом священикам. Тоді ж увечері відбувається читання дванадцяти євангелій про страсті Христові. В сиву давнину — це було свято покійників, що з прийняттям християнства присвячено страстям Господнім. Люди стоять з запаленими свічками. Страсну свічку, запалену в церкві, доносять до своєї хати і, на покуті перед святими образами, на свіжо побіленій стелі, накурюють страсний хрест.
Палення свічок чи то "за здравіє" перед святими образами, чи "за упокой" (напр., на панахидах) є нашим прегарним східним звичаєм, що символізує собою, не тільки жертву Богові, як от пахучий дим ладану, але й горіння сердець любов'ю до Бога... Страсну свічку ста-виться на якийсь час перед іконами, а потім погашену ховається за образи. Коли б довелося кому в хаті вмерти, то йому до рук дають запалену страсну свічку, щоб "умер во Христі і со Христом". Дехто на другий день, у Страсну П'ятницю, відносить свічку, деколи разом з вербою, та ставить над плащаницею. Дехто і страсну свічку, і вербу зберігає за образами.
Та ось ми вже перед урочистою Великодною відправою, що відбувається виключно вночі, щоб "Христос Воскрес" заспівати точно опівночі. Всі виходять з церкви. Парубоцтво брало і виносило хорунги й хрест, а старші чоловіки — образ Воскресіння Христового, Євангелію та артос, а чотири поважні дідусі виносили плащаницю до вівтаря. Сторож уважно оглядав церкву, щоб ніхто не залишився всередині. Коли всі вже вийшли, він замикав двері і самставав на варті — "щоби відьма не взялася рукою за замок". За народним віруванням, всі нечисті сили, відьми, упирі і т. п. втрачають у Великодні свята свою силу.
Коли вперше заспівають "Христос Воскрес", мисливці, що стоять з рушницями надворі, стараються в ту ж хвилину вистрілити: "їхні постріли убивають чорта". На Поділлі та в інших західних облас-тях, парубки на той момент приготовляли "моздір" і також з нього стріляли...
Хто хотів розбагатіти, той ставав у куток, тримаючи в руці срібну монету. На виголос священика "Христос Воскрес" він замість "Воістину Воскрес!" відповідав: "Анталуз маю". Вірили, що від того монета набирає чародійної сили і, де б вона не була, все одно повертається до свого господаря і приводить з собою інші гроші. Так вірили в Уманщині. Замість відповіді "Воістину Воскрес!" можна щось собі задумати і те здійсниться.
Хто вмер в часі трьох днів Великодня, то душа його піде просто в рай, яким би він великим грішником не був. Таку магічну силу словам "Христос Воскрес" приписували народні вірування. Ця чисто християнська віра в Божу ласку була дуже поширена серед наших народних мас. З того ж приводу запорізькі козаки видумали такий великодний напівсатиричний вірш: "Всі гуляють, прославляють Воскресшого Бога, бо вже тая всім до рая отверта дорога"...
По Великодній літургії відбувається свячення пасок, звичайно навколо церкви. Українським звичаєм святять такі наїдки й напитки: паску; крашанки; сир; молоко; ковбасу; хоч малий кусник сала, а хто має, то смажене порося, як теж, як символ домашньої осілої господарки, а не скотарства, — сіль, горілку й ніж. Тут цікаво зазначити, що нарід освячує ніж для різання святої страви, а може, і як старовинне знаряддя своєї праці, або, як символічне знаряддя зброї в обороні проти ворогів, замість меча княжої доби та козацької сестри улюбленої — шаблюки.
В Україні існували дуже докладні звичаї при печенні пасок різних родів: жовтих, білих і чорних, а всього до 40 сортів. Але описувати ті звичаї тут не маємо часу й місця.
В Слобожанщині був звичай, що як прийдуть з церкви зі свяченим, то відразу мастили натщесерце свяченим салом губи, ніс і об-личчя, "щоб уліті не боліло й не тріскалось від вітру й сонця".
В інших місцевостях, перед тим, як сісти за стіл розговлятись, вся родина вмивалась. Мати наливає в череп'яну миску холодної во-ди і на дно кладе три червоні крашанки. Першою вмивається дівчина, потім хлопці і мати, а останнім — батько. Після кожної особи воду міняють, але крашанки лишаються ті самі. їх потім вибирає дівчина, щоб краща була... Найстаріша форма обряду розговіння була на Поділлі, Волині й Галичині. Господар обходив тричі навколо столу з мискою, наповненою свяченим. Ставши обличчям до святих об-разів, він розрізує на тарілці кілька свячених яєць і кінчиком ножа або ложкою підносить частинки яйця кожному до рота, ніби причащаючи і промовляє: "Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого празника Воскресіння Христового в щастіі здоров'ї!" На Полтавщині був звичай ставити на великодний стіл тарілку, на якій могилкою насипана земля з зеленою "травичкою". (Для цього, два тижні до свят, засівали цю землю вівсом або іншим зерном). Навколо цієї могилки клали стільки червоних крашанок, скільки в цій хаті померло рідних. Отже, це символічна могилка, яка стоїть на столі поруч з паскою цілий тиждень. Сама ж зелень нагадує пробуджену на весні природу.
Під час розговін не забувають "промочити горло", але упиватися не можна, бо, "як уп'єшся на розговінах, то цілий рік будеш ходити немов у півсні, так тебе Бог покарає".
На другий день Великодніх свят буває "Обливаний понеділок". Тоді парубки, зустрівшись з дівчатами, обливають, по можливості, несподівано, водою. За це дівчата обдаровують їх крашанками, а у вівторок можуть віддати тим же, то є обливати хлопців, а то зненацька, не жаліючи ні святочного убрання— так, точно так, як хлопці з ними поступали. Давні вірування в очищуючу силу вогню й води залишились в народному побуті і до наших часів. Коли на весні дівчина й хлопець будуть облиті водою, — будуть улітку дощі, буде урожай, а облиті будуть чисті, здорові, сильні, розумні, а дівчата одружаться з вимріяними хлопцями, а хлопець — зі "своєю" дівчиною... У першу по Великодні неділю Хомину відбуваються"проводи" з хресним ходом на могилки христосуватись зі своїми помершимн та на добру пам'ять по них давати милостиню бідним.
Під тяжкою рукою ворога, москвина, замовкли дзвони України. Наша Батьківщина, слізьми й кров'ю полита, не може вільно святкувати Великодніх свят. Не дзвонять передзвонами веселі дзвони. Важкий камінь неволі лежить на грудях України. Але ми віримо, що той камінь буде скинений найміцнішою рукою святої Правди і, як Христос Воскрес, так з Його святої волі Воскресне й Україна!
За матеріялами часопису „Українське Козацтво”, рік ХІХ, травень-серпень 1983 рік, ч.2(69), подав директор Інституту Українського Вільного Козацтва ім.Антона Кущинського – адвокат д-р Олександр Панченко, квітень, 2009 року Божого, м.Лохвиця
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
