Лляний рушник із вишитими солов'ями зберігає 50-річна Оксана Воронко з Рівного. Його виткала її баба Оксана Павлик. Жила в містечку Гоща неподалік обласного центру. gazeta.ua
– На Поліссі дівчата ткали рушники на придане з 13 років, – розповідає Оксана Григорівна. – Зазвичай вишивали на них півнів – символи нового щасливого дня. Їх вважали захистом від злих сил. У моїй родині жінки виходили заміж рано. Тому баба свій рушник мала вже в 12. Любилася з хлопцем – їх по вуличному називали "солов'ями". От і зашифрувала узор на рушнику – пара солов'їв біля дерева-оберега.
Поліщуки ткали рушники з льону чи конопель. Полотна не вибілювали. Грошей на різнобарвні нитки бракувало – обходилися двома-трьома кольорами. Дерев'яний ткацький верстат був найпростіший – на раму натягували нитки основи. Візерунок закладали вручну – ткаля пальцями вплітала кольорові нитки. Гребенями чесали їх,
аби щільно прилягали одна до одної. Щоб виткати рушник завдовжки 2 м із нескладним візерунком, треба було працювати безперервно більш як 30 год.
1936 року Оксана Павлик вийшла заміж за Романа Цівбука. З початком Другої світової війни його забрали на фронт. Жінка лишилася з донькою й батьками чоловіка. Харчів бракувало. На їжу міняли одяг та інструменти. Врешті-решт віддали й весільного рушника – за 2 кг борошна. Роман повернувся 1944-го, мав легке поранення. Переїхали жити до Рівного. Після війни Марія Цівбук – донька баби Оксани й мати Оксани Григорівни – поїхала в село й забрала рушник назад за дві буханки хліба.
– Коли мама виходила заміж, стелила під ноги цей самий рушник. Потім і я з ним вінчалася, – каже Оксана Воронко. – В усіх жінок із нашої родини – щаслива доля. Жили в парі до смерті. Маю двох неодружених синів. Коли прийде час – передам їм наш оберіг.
Автор: текст і фото: Ольга ШВЕД
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
