Блоги
Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи підтримуєте Ви медичну реформу в Україні?

Нуйнівська гірка — забуті сексуальні традиції волинського села

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Сьогодні мало хто вже знає про цей дивовижний звичай, якого з давніх-давен дотримувалися парубки та дівчата поліського села Нуйно, що на Камінь-Каширщині. А звичай більш ніж дивний: тамтешня молодь ходила на вечорниці, щоб потім разом… лягати спати. І називалося це «гіркою». Описав його вперше Марко Луцевич у 1913 році в «Літературно-науковому віснику». На початку ХХ століття боротися з «гіркою» намагався навіть місцевий священик, але безрезультатно. Бо дівчина, яка не ходила на «гірку», не могла заміж вийти! visnyk.lutsk.ua

«Ми теє робили, щоб усі знали»

Детальніше розповів про «гірку» у своїй книзі «Амазонки на Поліссі» (видана у 1993 році) професор Львівського університету, сам волинянин, Іван Денисюк. Ось як він її описує: «Хлопці й дівчата збиралися до хати, де немає малих дітей, на нічліг. Дівчата приносили постіль. Лягали парами на спеціально прилаштованих для цього нарах. Якщо знайшлась дитина, зачата на постелі в такій атмосфері «гласності», сміху не було, якщо ж за вуглом – ганьба.

«Ви ходили на «гірку»? – звернулися ми з таким запитанням до однієї бабусі в Нуйно. Вона подивилася на нас, як на прибульців з космосу, які не розуміють елементарних речей. «Ходила! Ну й що з того?! Хіба ж так, як це робить сучасна молодь, – у кущах? Ми теє робили, щоб усі знали». Звичайно, хлопець не покидав дівчини – одружувався з нею. Мабуть, до цього й зобов’язувала гласність.

А як же воно було насправді? Вирішила пошукати в Нуйно ще живих учасників «гірки». Молодші нуйнівці трохи соромляться згадувати про «походеньки» своїх дідів-прадідів. Чого згадувати? Відійшло, загуло з роками – та й по «гірці». Старожили, коли заходила мова про дівування, спочатку теж відмовлялися, хитрувато посміхаючись самими кутиками вуст. Але по хвильці у вицвілих від клятої старості очах світліло від спогадів, і жінки вже не соромилися розповідати про молоді літа… Розшукую на одній з вулиць хату баби Марії Ліцевич. Чепурна поліська хатина потопає у зелені білопінно розквітлого саду. В ній, напевно, виколисано велику ватагу дітей, бо для немалої сімейки такий дім поліщуки колись будували. Заходжу в прибрані сіни, стукаю у двері й на кухні застаю не одну, а двох бабусь: маленька, щупленька на ослінчику – господиня дому баба Мар’я (так на Поліссі ім’я Марія трансформувалося). Навпроти неї, біля печі, примостилася теж Мар’я, але вже Лєснік. Зайшла до куми на посиденьки, бо до роботи вже не годяться, а висидіти цілий день у хаті без діла – треба неабиякі нерви мати. Одній уже 86, другій на кілька літ менше. Почали говорити про молоді роки, про нелегкі випробування, що випали на їхні долі. У кожної своє життя, але біда у всіх була однакова: бідоття, розруха, перші колгоспи, де працювали поліські жінки практично задарма, як раби.

– Тако єк сєду, єк почну згадувати, яке те життє було, моя дитинойко... Сама трох братив молодших мусила на ноги підняти. Батько з фронту не вернувся, а мати в 33 роки від тифу померла, коли мені було шиснадцять тіко літ. Найменший братик мав два з половиною рочки, – згадувала свою бідову юність Марія Антонівна Ліцевич.

Із Божою поміччю і добрих людей малесенькій, як дюймовочка, дівчині вдалося братів у люди вивести. А коли самій 23 роки стукнуло, посватався до неї Пантелій Ліцевич. Узяла його в приймаки у свою хату, бо хлопці її вже тоді порозліталися. Жили у старенькій хатині, потім на свою спромоглися.. Шестеро діток Бог їм дав.

– Яка то жизнь була… Робили в колхозі задарма. До трьох годин ночі в полі були. Бульбу викопаєш, а мусиш ще завезти, здати. І ждеш до ночі, поки до тебе очередь дойде. Або додому привезуть тобі дві хури льону, мусиш його до ладу довести. На печи треба досушити, така курява в хати, що не знаю, як видержували, бо ж в одній комнатці і льон, і діти. Потім його стерти треба, вичесати на ручечку. Було-було… – журиться її кума Марія, поринувши у колгоспні будні. – Але всьо равно веселіше було, як теперика. Бо молоді були.

«Стилько байстрюків, як теперика, не було»

– А ви ще «гірку» застали чи вже не було її? – питаю.

– Ще була. А вам вже розказали? – Та я давно чула про нуйнівську «гірку»… – То збиралися хлопці, дівчата, було весело. Не так, як тепер, хто в клуб пушов, хто нє, – взялася пояснювати Марія Лєснік.

– Хоч тоді «гірка» була, але стилько байстрюків, як теперика, не було! – рішуче підтримала куму бабця Мар’я. – Мо’, четверо на ціле село набереться. І абортув не було, і животив. А тепер нема дівки, щоб не йшла з животом замуж. Ну, може, не кожна, але багато. І «гірки» немає. І в моїй хати збиралися. Сама тоді жила, бо брати мої пороз’їжджалися, тож місця хватало. Приходили дівчєта до мене прясти, вишивати, плести, мені веселіше було. Потим хлопци прийдуть. Сидєть, сміються, розказують. А потим спати лягаємо. Як пороззуваються, хто в постолях, хто в гумовцях, а багатші у хромових чоботях, онучі порозвішують – ой мамцю! Питали мене не раз: «І що таке ваша «гірка»? Ти лягаєш з парубком і спиш з ним?» Ти пробач мені, дитино. Але що то було б, якби дівчина з кожним парубком спала? Прийшов хлопець, напримєр, а він нияк тобі не пудходить, не нравиться. Рано встану, а він там спить, а вона по-генчому, до стини повернута, але будьто ночували разом. Считається, що «гірка». Яка то «гірка», якщо ти лягаєш коло мене, а ти мені не тре?

– Де ж ви поміщалися всі?

– За піччю приміст був. Ще з дощок полаті робили попид стіною, якусь лавку поставимо, сінники покладемо – от і постіль. Подушки дівчєта з собою брали, рядна накриватися.

– Ей, подушок не було. То вже потім стали, – уточняє кума. – З вати робили подушки.

– І що, на кожному кутку була така хата, де молодь ночувала?

– Збиралися і через хату, й через дві. Де діток не було, де місце було – там і збиралися. Чи то літо, чи зима – «гірка» була завше.

– А батьки до того нормально ставилися? Не сварили вас?

– Чого? Вони теж на «гірку» ходили.

– А чому називалася «гірка»? Від «Гірко!», що кричали молодятам на весіллі?

– Господь єго знає. То ще наши матери знали. Моя мати казала, що вони ходили на нич. Так і казали: «Іду на нич».

– То правда, якщо хлопець не ходив на «гірку», то дівчата заміж за нього йти не хотіли? Ваш чоловік теж ходив?

– Ходив. Бо якщо ти таке чучело, що не маєш пудходу до дівки або не маєш язика, то кому ти тре? Всякі були. Були й такі, яких не приймали на «гірці», виганяли. То вони візьмуть дівчатам полаті розсунуть. А підеш на танці, то марша тобі заграють і виганяють з танців, що з ним не хотіла вчора лягти чи щось не те сказала. Нащо ти мені, якщо ти мені не пудходиш, йолки-палки?! Поліно класти коло себе? – сміється Марія Антонівна. – Всяке було. Як гидкуватий парубок траплявся, то й не хотіли коло нього лягати. А вночі не завжди розберешся, хто стукає і проситься ночувати. По голосах вгадували. Часом всунеться один непотрібний, то через нього всю компанію не пускали. А йому хоч кричи – силою коло тебе ляже. Бо, як на «гірку» не пустили, це ж позор. Якось прокидаємося, а геть не той лежить, що впускала! Він теж переляканий, волосся стирчить у різні боки, чоботи в руки – і втікати!

Відійшла «гірка» тільки в п’ятдесятих роках. Доклалася до цього вже радянська міліція, яка постійно викликала селян до сільради на профілактичні бесіди. Боялася тогочасна влада, що на «гірці» збиратимуться антирадянські, а ще, не доведи Боже, націоналістичні елементи. Нуйнівці вважають, що відмерла вона сама собою, коли чоловіки почали виїжджати із села на сезонні заробітки.

– Попорозганєли ту «гірку». Але вона так легко розійшлася. Я й сама не пойму, єк вона так хутко розсунулася? – досі дивується Марія Антонівна. – Щось ходили-ходили, лякали-лякали, але вона без начальства, сама розсунулася. Життє на генче повернуло, і розлилася «гірка», як вода. Була гірка, а стала долина…

Ніна РОМАНЮК, Волинська область  

 

Джерело:
До списку новин