Українську вивчили б тільки за те, щоб не накликати «русскую вєсну»

Хто і чому розводить істерію довкола поданих до Верховної Ради мовних законопроектів.

Після чергових затяжних «відгулів» депутати відкрили нову парламентську сесію. Увага до неї буде особливо прискіпливою, зважаючи на мовні законопроекти, які були зареєстровані у Верховній Раді наприкінці січня і викликали потужний інформаційний резонанс. Поки нашумілі «чернетки» проходять «дозалову» процедуру, істерія довкола них набирає обертів. Причому підливають олії у «мовний» вогонь не лише запеклі «друзі» всього українського, а й люди, яких важко запідозрити у сепаратистських замашках. Зокрема, і чимало активістів, яким через їхню проукраїнську позицію довелося виїхати з Криму чи Донбасу. Одні критики розцінюють запропоновані «мовні» законопроекти як насильницьку українізацію. Інші знову кивають на «ущємлєніє общепонятного»: мовляв, запропонована мовна політика спрямована не стільки на захист державної мови, скільки на дискримінацію російської. Схоже, навіть кричуща соціологія про мовну ситуацію в Україні за останні два роки для них не аргумент.

Наче засилля російської навіть у побутовому спілкуванні (у Харкові, для прикладу, російською вдома спілкуються 84% населення, в Одесі — 78%, у Чернігові — 41%, у Києві — 32%), всього 30% україномовного ефіру у прайм-таймі основних телеканалів і така ж мізерна частка (від загального тиражу преси) газет українською — це не українські реалії на третьому році війни з російським агресором.

Про аргументи за та проти мовних законопроектів і прогнози, чим може обернутися для України нерозрубаний мовний вузол, у розмові — з політичним експертом Андрієм Юсовим і харківським журналістом Володимиром Чистиліним.

Андрій ЮСОВ: «Таке явище, як російськомовний українець, не з’явилося природним, еволюційним шляхом. Це наслідок імперської політики»

— Які шанси на те, що мовну проблему вкотре не заговорять у парламенті, а нарешті візьмуться за її адекватне вирішення? 

— Хоч і з величезним запізненням, але зрушення у цьому важливому питанні намітилися. Проведена величезна робота експертами, громадськими активістами. На жаль, результатом дискусій і старань став не один консолідований законопроект, а три. Але є сподівання, що все ж буде досягнуто компромісу на базі громадського законопроекту про державну мову. Саме про державну мову, бо закон про неї має бути окремий, а не упереміш з положеннями про захист мов націо­нальних меншин.

— Наскільки іншою була б мовна ситуація в Україні, якби рішенню про скасування ганебного закону Ківалова-Колесніченка, яке ВР ухвалила у лютому 2014-го, все ж дали хід? 

— Мали б кращу ситуацію щодо захисту як державної мови, так і своїх національних інтересів. Щодо застережень, які озвучували на той час, то усім очевидно: ні просування мовного закону, ні будь-які інші політичні чи культурні дії тоді вже нової української влади не могли б зупинити російську агресію, яка готувалася заздалегідь. Національні інтереси, нацбезпеку, культуру, мову, інформаційний простір потрібно захищати одразу. Ми ж згаяли багато часу.

— Чим керувався Олександр Турчинов (на той час — голова Верховної Ради і в. о. президента), не підписавши скасування закону Ківалова-Колесніченка?

— Тоді керівництво держави було у складній ситуації. Не розуміли, які виклики перед ними стоять, хотіли за будь-яку ціну задобрити агресора. Оскільки перша інформаційна атака була щодо мовного питання, дали слабину. Якби сьогодні спитати Турчинова, чи повторив би ці свої дії, думаю, його відповідь була б негативною.

Сьогодні ж, як це не парадоксально звучить, захисту в Україні потребує українська мова. Якщо у Західній і Центральній Україні це не так болісно відчувається, то на півдні і сході представники україномовного населення, особливо у великих містах, почуваються як темноношкірі під час апартеїду у ПАР. Неможливо викликати таксі українською мовою, влаштуватися на роботу, віддати дитину в україномовний садочок.

— Які ваші аргументи для тих, хто трактує закладені у мовних законопроектах пропозиції як надто радикальні, говорить про насильницьку українізацію?

— Тут швидше треба говорити не про українізацію, а про дерусифікацію. Оскільки Україна є національною державою, а мова — один з головних чинників націо­нальної ідентичності, логічно у продов­ження декомунізації позбавити Україну імперської спадщини й у мовному питанні. Адже таке явище, як російськомовний українець, не з’явилося природним, еволюційним шляхом. Це наслідок імперської політики, перебування України у статусі колонії. Позбавляємося цього статусу. Болісно і повільно, але краще, ніж наші сусіди-білоруси чи навіть незалежна Ірландія, які фактично втратили рідну мову.

— Істерія тих, кого називають «ватниками», зрозуміла. Викликає запитання реакція людей, які нібито патріо­ти у своїх діях, але при цьому у штики сприймають подані мовні ініціативи. 

— Є певна категорія начебто і проукраїнських активістів, але з розряду «противсіхів». Можливо, дехто чогось не зрозумів, хтось взявся оцінювати законопроекти, які навіть не читав. Зрештою, має бути змістовна дискусія: окремі супе­речливі моменти можна і треба обговорювати, щось — виправляти. Але щодо основоположних принципів захисту державної мови, то у справжніх патріотів України, незалежно від того, російськомовні вони чи україномовні, тут не може бути заперечень і сумнівів. Коли кажуть, що зараз не час для ухвалення мовного закону, не та ситуація, це, щонайменше, дивує. Вже давно час! Тривожна червона лампочка захисту національних інтересів, державної мови, горить останні 25 років. Ми чули згадані вище аргументи проти у дискусії щодо радіоквот. Ось уже три місяці український радіопростір прекрасно функціо­нує з квотами, розвивається український музичний ринок, і ніяких нарікань. Ті, хто за 25 років, будучи викладачами університетів, журналістами, юристами, держслужбовцями, не вивчили української мови, нарешті повинні будуть це зробити. Знати державну мову своєї держави — це нормально.

— Чи не буде саботажу з боку чиновників, які вперто демонструють зневагу до державної мови, не бажаючи переходити на неї у спілкуванні на держслужбі? Яскравий приклад — міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, якому навіть «мовні» рішення судів не указ.

— Спроби саботувати будуть. Але для громадськості з’явиться потужний інструмент захисту своїх прав. У цій ситуа­ції той же міністр Аваков змушений буде заговорити українською, як і всі інші чиновники, депутати, особи, які приймають українське громадянство.

Навіть у разі ухвалення запропонованого закону про державну мову Україна у мовному плані залишатиметься чи не найліберальнішою країною в Європі. До мовного законодавства Франції, Чехії чи Польщі нам ще далеко.

— Якщо закон про державну мову все ж не ухвалять найближчим часом, якими будуть наслідки?

— Тоді справді матимемо загострення мовного питання. Бо те, що сьогодні пропонується вирішити мирно, через законодавче поле, знову стане предметом політичних спекуляцій, можливо, навіть вуличних акцій. Умовно кажучи — «мовного майдану» і вуличного протистояння.

— Можемо отримати чергового «Шатуна» — мовного? 

— На жаль, так. Буде величезна кількість політиків, які з питаннями війни на сході, високих тарифів знову використовуватимуть для спекуляцій мовне питання. Я б не хотів, щоб ми знову стали свідками мовних гасел на партійних прапорах. Сьогодні найкращий момент зупинити використання мовного питання популістами. Ухваливши закон про державну мову, нинішня Верховна Рада, можливо, зробить найкраще з того, що могла б зробити. Це може бути історичним кроком.

Володимир ЧИСТИЛІН: «Не може бути так, що завтра усі прокинуться, ходитимуть строєм і розмовлятимуть українською»

— Як сприйняли мовні законопроекти особисто ви, ваші знайомі, особливо російськомовні? 

— Мовний закон потрібно ухвалювати. Це важливий крок до того, щоб Україна отримала свою справжню Незалежність. Незадоволених, звичайно, багато. І Харків у цьому плані не виняток. Спротив буде, особливо від людей похилого віку, які не можуть чи у переважній більшості не хочуть вчити українську. Але, попри все, треба рухатися вперед.

— Чи змінилося ставлення до української мови у Харкові після Революції гідності, подій у Криму і на Донбасі? Як часто можна почути українську на вулицях, у транспорті, магазинах?

— Щодо мовної ситуації у Харкові, то масової українізації, яка була тут у 20-30-х роках минулого століття, коли Харків був столицею Украї­ни, не відбулося. Вина держави, яка нічого у цьому плані не робила, і місцевої влади, яка, по суті, не змінилася. Місцевої україномовної преси немає. Майже немає українських книгарень, бібліотек. Те, що україномовне, — це такі собі острівці патріотизму, свого роду діаспора. На вулицях, ринках, у транспорті україн­ської майже не чути. Хоча, коли починаєш говорити українською, то у багатьох випадках відповідають українською.

Якийсь процес іде (побільшало україномовних мистецьких заходів, громадських акцій), але повільно. Не вистачає матеріальних ресурсів, політичної волі. Немає підтримки бізнесу, який так чи інакше орієнтований на Росію. Це теж відчувається: бізнес на рівні місцевих олігархів у нас не є україномовним й україноцентричним.

— Поділяєте аргументи тих, хто каже, що зараз не час піднімати мовне питання, бо війна, скрутне економічне становище, люди, мовляв, і так доведені до відчаю, а тут ще й мовна інспекція пресуватиме? 

— Не лише у Харкові, а й в Україні загалом мовне питання сьогодні не на першорядному місці. Люди переймаються тим, що їм не вистачає на прожиття зарплат, пенсій. Мова не є трендовою темою. А жорсткі методи щодо мовної політики відлякують. У тому ж Харкові не може бути так, що завтра усі прокинуться і розмовлятимуть українською. Зрештою, у багатьох немає мотивації переходити на українську. Якщо у твоєму будинку всі сусіди розмовляють російською, у транспорті, магазині говорять російською, коли українська викликає здивування, людина не хоче бути білою вороною. Можуть навіть сказати щось образливе. У Харкові таке досі трапляється. Треба мати мужність, дорости до того, щоб, незважаючи на спротив, обстоювати свою принципову позицію. Знаю чимало людей, які після подій 2013−2014 років принципово перейшли на українську.

Щодо умов для вивчення мови, не завадило б запровадити доступні курси. Немає просвітницької роботи, заохочення. Якщо, для прикладу, книга українською коштуватиме значно дешевше, то людина купить її. Те ж саме із викладанням у вишах, школах — стимулювати треба через гаманець. Це могло б спрацювати. Плюс — культурна політика: українські бібліотеки, мистецькі акції. Заохочувати молодь. Щоб розмовляти українською було модно. У певних колах це вже відчувається. Люди інтелектуального рівня переходять на українську, а, умовно кажучи, плебс говорить російською.

— Але достатньо тих, хто, навпаки, вважає українську мовою холопів, селюків. 

— Такий стереотип десятиліттями нав’язувався. Моя мама — з Полтавщини, у сім’ї спілкувалися виключно українською. Коли ж молодою дівчиною приїхала до Харкова, її затюкали, і вона перейшла на російську. Відтоді говорить російською. Для неї мовне питання — травма юнацтва. І це непоодинокі випадки.

Якщо люди збираються, скажімо, у компанії, говорять мовою більшості — російською, хоча у принципі могли б говорити українською. Багато людей і перейшли б на українську, але не роблять цього, бо соромляться, оскільки погано нею розмовляють. За радянських часів, після війни, з 200 шкіл у Харкові українських було лише дві.

Для багатьох навіть немає де попрактикуватися у спілкуванні українською. Можна, звичайно, казати, що це відмазка. Але водночас це — і реалії.

— Мовним стимулом для тих же харків’ян мало б стати усвідомлення, що завтра з гаслом «Защітім русскоязичноє насєлєніє Харьковщіни» «защітнікі» можуть вдатися до повторення того, що зробили у Криму і на Донбасі.

— Такий сценарій був, але тоді Харків відстояли. Не можна сказати, що харків’яни не усвідомлюють ситуації. Харків — за 40 кілометрів від Росії, поряд із зоною АТО. Авдіївка — за 200 кілометрів. Харківські волонтери їздять у зону АТО, наші хлопці воюють на передовій. Багато саме після цих подій відчули себе українцями і не хочуть, аби на Харківщині сталося те, що відбувається на Донбасі. Але з прив’язкою до мовного питання аргументи звучать різні. Одні вважають, що захист державної мови і захист України — це нероздільні речі. Інші кажуть: «На фронті точно не стоїть питання, якою мовою ти говориш».

Звісно, оберігати мову потрібно. Стратегічно це правильно. Питання у тому, наскільки радикально це треба робити. Багато людей не сприймають жорсткої мовної політики. Якщо ж робити кроки поступово, виважено, думаю, за кілька років ситуацію можна переламати.

Інна Пукіш-Юнко