Сто років – це багато чи мало? (ДОВГОЖИТЕЛІ)

За приблизними підрахунками протягом останніх років журналісти “Пологівських вістей” побували в одинадцятьох сторічних жителів району. Особисто мені випало спілкуватися десь з п’ятьма. І кожного разу відчувала від цього не втому, а навпаки, прилив бадьорості і досі незнанні, але приємні відчуття. Так було і з Марфою Тимофіївною Приймук, виробленою за життя, сторічною жителькою села Чапаєвки, від якої заряджалася теплом і світлом. polvisti.com

– Це за добре мамине серце Бог віддячив їй роками, а сама вона щастя не пізнала, – розпочала свою розповідь про стареньку маму її єдина донька Ганна Олексівна.

Хоча Марфа Тимофіївна й без доньчиної допомоги могла розповісти про всі свої роки, починаючи з дитинства. Їй ішов дев’ятий рік, коли батько загинув на громадянській війні, а вслід за ним після тяжкої хвороби поспішила й мама.

– Пам’ятаю, – згадувала ювілярка, – як мама вже мертвою лежала на лаві. Я була дуже малою й не розуміла, яке на мене впало горе. Пішла в садок, нарвала квіточок і стала ними уквітчати маму, доки стара жінка не побачила та не відшмагала.

Марфа Тимофіївна й донині вдячна батьковому брату Радивону, котрий не віддав її з братом до притулку, а забрав до себе, хоча в самого було семеро дітей. Якби потрапили до притулку, обох би вже на світі не було. Початок 20-х років то тяжкий був час: лютували громадянська війна, голод. Тоді й по Воскресенці (колишня назва села Чапаєвки) було чимало сиріт, котрі залишились без батька-матері. Збирали їх обідраних, голодних у притулки (один з них був прямо в кінці городу дядька Радивона). А там, казали, нагодують голодних дітей – вони й помруть. “Здай – клопоту позбудешся”, – підказували люди дядьку. Та він не віддав. Худо-бідно підняв обох племінників і відпустив із дому, коли повиростали.

До школи Марфуші ходити не прийшлося, гляділа дядькових дітей. Читати й писати навчилася уже в дорослому віці, в лікнепі, де вчив людей грамоті її майбутній чоловік Олекса. Стрілася з ним у Житомирській області в Люберецькому районі. Там у голодному 1933-му заснували показову комуну. З’їжджалися до неї люди з усієї України. Марфа з братом прибули з Чапаєвки, Олекса з матір’ю – з Вінницької області, де до цього їхня сім’я складалася з семи душ, та голод пережили лише вони удвох. Побравшись, Марфа з Олексою разом з матір’ю жили при комуні. Марфа працювала, де потрібні були жіночі руки – в степу, на фермі. Крім доньки, мав би в неї бути ще і син, але незадовго до його народження її вдарила в живіт корова, хлопчик, народившись передчасно, невдовзі помер. У 1937-му  в подружжя Приймаків народилася донечка Ганночка. На все життя дівчинці запам’ятались два епізоди, в яких виринає обрис батька. Згадує як усі троє вони йшли повз житнє поле. Батьки тримали її за руки, а вона підстрибувала та голосно сміялась. А іншого разу, коли батька брали на війну. Разом з іншими чоловіками із комуни він сидів на підводі, а коні неспішно, понуривши голови, везли їх із села. Дівчинці залишилося у пам’яті, як, передчуваючи біду, побивалася за її батьком бабуся: кричала, падала на землю. Їй так не хотілося відпускати його від себе, адже він тільки-тільки повернувся з фінської війни.

З Великої Вітчизняної батько не повернувся. У 1944 році, коли Житомирщину визволили від ворога, в їхній дім прийшов офіційний лист. У ньому повідомлялося, що Олекса Приймук проявив героїзм та відвагу у боротьбі з ворогом і в одному з боїв пропав безвісти. Після закінчення війни рідні розшукувала його, писала листи в архіви, але пошук не дав результатів.

У 1951 році Марфа разом із свекрухою та донькою переїхала до свого рідного села.

З болем у серці залишала Житомирщину, гарні і рідні серцю місця, дім, який зводила з Олексою. Але так треба було.

– Житомирщина багата лісами, але бідна землею, – розповідала старенька. – У колгоспі працювали  за самі “палички”, а в Чапаєвці люди жили заможно, та й дядько кликав мене сюди.

Дядько Родіон знову дав на деякий час притулок племінниці з її сім’єю, доки та не купила собі хату, без даху, правда, але все-таки власний куток. На новому місці працювала жінка не покладаючи рук. Заробляла трудодні і в степу, і на фермі. Ще й встигала на поденщині. Складала людям плитки. Цьому ремеслу навчилася жінка на Житомирщині. А згодом успадкувала його і донька Ганна. Вона не тільки вдома плитку склала, а й по людях, якщо порахувати – в двадцять убереться.

На відміну від матері Ганна Олексівна успішно закінчила школу, мріяла стати медиком, але через бідність, що супроводжувала їх усе життя, пішла працювати до колгоспу. Єдине її хобі – книжки.

Ще коли народилася, – сміялася жінка, – мені одразу книжку під руку поклали. Я й досі не можу без книжок, через них і зір свій посадила.

А в решті донька повністю успадкувала материну долю. Має трьох дітей – двох синів і доньку, але майже все життя прожила без чоловіка. Давно вже живе поряд з мамою. Ще років зо два Марфа Тимофіївна допомагала доньці на городі, виконувала іншу дрібну роботу – перебирала квасолю, лузала кукурудзу. А останнім часом переважно на заслуженому відпочинку. Худі аж висохлі руки міцно здатні тримати в руках хіба що палицю. Старенька поганенько уже чує, слабенько бачить, проте їсть та ходить сама, без сторонньої допомоги.

Коли після недовгої нашої розмови Марфа Тимофіївна провела нас на шлях і, спинившись, помахала рукою, мені здалося, що її губи шепотіли якусь молитву. Мабуть, так проводжала вона колись свого чоловіка в далеку дорогу, доньку, онуків. З такою ж молитвою, напевне, проводжала і нас, як дорогих гостей, котрі зацікавилися її долею, долею простої сторічної селянки. На душі моїй було так світло і легко-легко, як ніколи.

Здоров’ячка вам, Марфо Тимофіївно, на ті роки, які вам ще відпустить Бог.

Л.СЛАБИШЕВА.

Фото М.ДРЮЧЕНКА.

Марфа Тимофіївна з донькою Ганною.