Блоги
Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Необхідне Вам лікування співвідносно з Вашою пенсією становить:

Валентина Бердник-Сокоринська: На оберіг намотуються бажання

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати
Народне українське мистецтво важко уявити без ляльки-мотанки. Ці обереги знову стали популярні і в Україні,  їх залюбки дарують друзям за кордоном. Мотанки відомої майстрині Валентини Бердник-Сокоринської наразі зберігаються в Українському музеї та в Українському інституті Америки в Нью-Йорку, в представництві України в ООН, а нещодавно поселилися і в Раді Європи. За останні 15 років, відколи пані Валентина почала займатися мотанкарством, вона створила тисячі ляльок. І всі вони різні, та ще й кожна — з «характером»... 

«Завжди працювала для нього, разом із ним»

— Пані Валентино, чому захоплюєтеся мотанкарством?

— Я мріяла стати модельєром-художником. І мене, сільську дівчину, не розуміли і насміхалися, мовляв, де Валя Сокоринська таке слово почула: «модельєр». Я хотіла перевернути світ моди і ствердити, що існує українська мода, українська сукня, і вона унікальна, неповторна і цікава для світу. 

Приїхавши до Києва, в лютому 1971-го я познайомилася з Олесем Бердником. Моя «мода» пішла на другий план, я почала жити його життям, його філософією, і він дав мені поштовх до нового напрямку творчості. Потім Олеся виключили зі Спілки письменників, довелось зазнати переслідувань. І Пермські табори внесли свої корективи.

Коли Олесь відійшов у інший світ, я відчула, що опинилася у вакуумі — завжди працювала для нього, разом із ним, і раптом вже цього немає... Виникло відчуття — невже моє життя закінчилось? Я перебувала у стані внутрішнього пошуку. І от одного разу уві сні побачила мотанки — вони йшли на мене рядами, ніби військо. Коли я не знаю, як вирішити якусь проблему, завжди дивлюся навкруги — намагаюся «читати» знаки. Пригадала, як мені подобалися ці ляльки в дитинстві — їх робили моя баба й мама. Якось Олесь, уже після свого відходу, уві сні, сказав мені: «Ти прожила достойно моє життя, а тепер — живи своє». Переді мною немов постало нове життя. Це було тринадцять років тому, про мотанку тоді говорили хіба що науковці.

Потім я згадала розмову з мамою про ляльки, що валялись у нас на горищі. То якраз і були мотанки. Але в радянські часи у людей були зовсім інші інтереси, інший одяг, ляльки. Дід iз бабцею по маминій лінії були майстрами народного костюму. З клаптів тканини, які залишалися від корсеток, кожухів, вони робили ляльки-мотанки.

— У чому, на вашу думку, полягає духовна функція ляльки, її сакральний зміст?

— Мотанка передається по жіночій лінії, від роду до роду і є хатнім оберегом, це духовний зв’язок поколінь. Ця традиція в Україні збереглася і розвивається безперервно. Коли робиш мотанку, на неї «намотуються» бажання, думки майстра.  

— То справді ляльки-мотанки мають таку силу, яку їм приписують?

— Мотанка — це дійсно оберіг. Інколи ці ляльки робили для дітей, аби ті бавилися, але зараз частіше мотанку сприймають як оберіг дому та родини. Коли жінка починає робити мотанку, вона сконцентровує свою увагу на цій роботі та відповідно налаштовується. Тож лялька просто не може не нести позитивної енергетики! 

— Які молитви використовуєте при виготовленні ляльки?

— У кожного майстра є свої сакральні молитви, тому це моя таємниця.

— Цікаво, чому лялька-мотанка має бути «безликою»?

— Вважалося, що лялька-мотанка повинна бути безлика, а та, яка служить берегинею, — з хрестом замість обличчя. За традицією, в таких ляльок не було обличчя. Його замінював хрест, викладений із кольорових ниток або стрічок, у якому горизонтальна лінія символізувала жіноче начало, а вертикальна — чоловіче, продовження роду. Вважалося, що, маючи обличчя, лялька може «вкрасти» душу в свого власника, тому їх і робили «безликими». 

Її ляльки живуть в Америці і Канаді

— Правда, що ваші ляльки-мотанки вже дісталися Ради Європи?

— Не тільки. Мої ляльки «живуть» у багатьох музейних і приватних колекціях по всьому світі,  в Українському музеї та в Українському інституті Америки в Нью-Йорку, в українських центрах Литви та Канади, в представництві України в ООН. А в 2013 році мені замовили спеціальну колекцію для Ради Європи — чотири ляльки, які символізували різні історичні періоди, від Трипільської доби до Козацької держави. Також журнал Vogue кілька разів замовляв мені ляльки для своїх партнерів на Тиждень високої моди в Мілані. Ось так мої творіння стали відоміші за мене у світі моди (Сміється).

— Тож ваші красуні оселилися і за кордоном. А скільки у вас вдома?

— Зараз зо три десятки... А взагалі, я зробила тисячі ляльок. Називаю мотанки живими, адже кожна лялька — це окрема істота, яка живе своїм життям, вселяється до чийогось дому... Я так і кажу про своїх ляльок: «вона живе в Австралії», «вона живе в Америці», «вона живе у селі».

— Яка ваша улюблена лялька-мотанка?

—  Та, яка від початку повністю зроблена самотужки. Я люблю робити нитку на кужелі, а потім iз тої нитки виготовляти тканину. А з тої натуральної тканини вже мотаю ляльку. Такі мотанки виходять найгарніші, виставкові, вони мають надзвичайну енергію. Найулюбленіша лялька називається «Моя мама». Я не випускаю її з дому та нікому не дозволяю чіпати її руками. Ця лялька — пам’ять про мою маму.

— Яка вам найближча по духу лялька-мотанка?

— Це рідкісна лялька, так звана «Спіраль Вічності». У неї спіральне обличчя. Тканина намотується за сонцем. Вже зараз учені прийшли до висновку, що спіраль — це схематичний образ власне самої еволюції Всесвіту, динамічний аспект буття, який відображає водночас плинність і вічність. Тому така лялька — це своєрідний посил на майбутнє. Хоча можна мотати і проти сонця, тоді ми заглянемо у минуле. Скажімо, хтось хоче попросити пробачення чи домовитися зі своєю  проблемою. Але цю мотанку потім потрібно спалити. 

— Сьогодні можна побачити безліч ляльок і у різному вбранні. Чи відіграє воно якусь певну роль?

— Кожен майстер підбирає вбрання та кольори за своїми уподобаннями та враховуючи символічне призначення ляльки. Наприклад, якщо лялька робиться на добробут та здоров’я родини — для одягу підбираються червоні та зелені відтінки, для успіху у фінансових справах — зелені та золотисті, для щастя у коханні чи подружньому житті — червоні, рожеві, помаранчеві кольори, для успіху в творчості — блакитні. І, звісно, велику силу має вишивка, особливо, якщо це вишивка старовинна, яка несе в собі древню символіку і позитивну енергію багатьох поколінь. 

«Це моя професія»

— Пані Валентино, а як ваші рідні сприймають ваше захоплення?

— Це не «захоплення». Це моя професія, сприйнята від предків. І на даному етапі життя це навіть мій Шлях. Тому, звісно, мої діти, донька Громовиця та син Радан, підтримують мене і пишаються. Крім того, Громовиця як письменниця і культуролог досліджує  розвиток української ляльки-мотанки і її зв’язок з іншими культурними традиціями. 

— Які цікаві імена. Чому назвали своїх дітей такими незвичними іменами?

— Це герої романів Олеся Бердника. У 1971 році Олесь написав роман «Зоряний Корсар» і там є героїня Громовиця. А коли народилася донька, ми вирішили її так назвати. А Радан — це герой його роману «Вогнесміх». Він народився якраз у той час, коли роман писався, тому так і сталося...

— Пані Валентино, оскільки заговорили про ваше приватне життя, то хочу запитати: ви одягаєтеся у незвичний одяг. Сукня, корсетка теж несуть якийсь оберіг?

— Просто люблю етнічний одяг. І завжди любила. Ще в молодості, до знайомства з Бердником, бувало, покладу книжки в яскравий кольоровий платок, зав’яжу вузлом — і  йду Києвом у бібліотеку або на заняття... 

Джерело:
До списку новин