Аби вгамувати настрої всезростаючого невдоволення українців, влада вирішила не вигадувати велосипед, а скористатися віками перевіреним методом заспокоєння народних мас.
Іншими словами – просто задурити їх, як немовля пустушкою, назвавши жебрацьку подачку підвищенням соціальних стандартів. Так, з 1 травня підвищили розмір мінімальної пенсії, яка із 1247 зросте до 1312 гривень. Не мало, не багато – аж на 65 гривень.
Дарованому коню, скажете, в зуби не зазирають. Але ж пенсія – не подарунок, а соціальна страховка, яка мала б забезпечити людині, що сумлінно пропрацювала трудовий вік, безбідну старість.
Наскільки зросте достаток українських пенсіонерів, які тепер отримуватимуть на 65 гривень більше, можете самі порахувати. Ну, наприклад, перевести цю суму в сім буханок найдешевшого хліба, або ж у десять пачок солі, чи в кілька коробок сірників, яких сповна вистачить, щоб протягнути місяць. Однак навіть таке «щастя» звалиться на голову не кожному, а тільки 5 мільйонам з 12,3 мільйона українських пенсіонерів.
Отож за логікою виходить, що в нас фактично зріс не достаток, а кількість людей, дохід яких наблизився до мінімальної пенсії. Йдеться про 7,3 мільйона українців, пенсії яких залишилися на старому рівні. От вам і підвищення соціальних стандартів, яке на тлі економічного занепаду може лише спровокувати новий виток інфляції.
До слова, торік інфляція, на яку вплинуло передусім підвищення тарифів на комунальні послуги, зросла на 12 відсотків. Хто дасть гарантію, що владна верхівка ще щось не придумала (скажімо, поки що відстрочену абонплату за газ), щоб забрати в людей оцю мізерну подачку?
Кожна подачка з боку держави мимоволі викликає засторогу. Бо ми вже не раз пересвідчувалися, що, даючи людям три копійки, влада потім забирає в них гривню. Отож, за підвищенням пенсій слід чекати нової «пакості». І вона, повірте, рано чи пізно буде. Принаймні, вже до кінця цього року уряд планує затвердити обов’язкове декларування доходів усіх громадян, без винятку.
Головним результатом таких дій стане не встановлення соціальної справедливості, а зменшення соціальної допомоги українцям. Зрештою, про яку справедливість може йти мова, коли влада привчає українців жити на подачках. Замість того, щоб встановити прозорі та економічно обґрунтовані тарифи на енергоносії та комунальні послуги, подбати про розвиток вітчизняної економіки, політично-олігархічна верхівка робить усе для знедолення народу.
З одного боку, влада спрямовує бюджетні гроші (а це здебільшого міжнародні кредити, які нам доведеться віддавати з процентами) на субсидії, що в кінцевому результаті осідають у кишенях газових та інших магнатів. З іншого боку, завищеними тарифами знищує середній клас (адже сьогодні навіть ті, хто вчора вважався цілком самодостатнім, оформляють субсидії), щоб збільшити кількість людей, що залежатимуть від «щедрої руки» можновладців.
Ким бути: жебраком, який сподівається на крихти з олігархічного столу, чи самодостатньою людиною, яка впевнено дивиться у завтрашній день? На це питання кожен повинен знайти свою відповідь.
Анатолій СИДОРУК
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
