Блоги
Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Необхідне Вам лікування співвідносно з Вашою пенсією становить:

Сповідь Діда Війни

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Я – Дід війни. То мене політики нарекли свого часу Дитиною війни, але ж мені уже сімдесят чотири… А бабі моїй – сімдесят три. Пару років тому в нас забрали льготи. ДІТЕЙ ВІЙНИ. Тепер-от хочуть підсадити на с у б с и д і ю…

Ні, ми не жебраки, яким потрібна допомога у злиднях. Ми пережили війну – в дитинстві.  Переживем і цю напасть!

Працюючи усе своє життя, ми придбали такий-сякий д о с т а т о к. Дачу цегляну збудували – ще у вісімдесяті, яку нещодавно спробували продати. Безрезультатно! Через «море», Київське водосховище, від нашого дачного селища – Чорнобиль… І хоча у нас відносно чисто, «круті» сюди не навідуються. А прості покупці спроможні купити нерухомість лише за безцінь.

…Навесні вісімдесят шостого ми як раз відпочивали на дачі. Двадцять шостого була чудова погода, сонячна і тепла. Повівав легенький вітерець – з півдня. Наша родина, пам’ятаю, обідала на подвір’ї, біля будиночку. Хіба могли ми тоді знати, що за кілька десятків кілометрів уже палахкотіла Зоря Полинь?! Почався новий відлік Часу: до і після…

Так, ми ще не знали, як драпали тодішні компартійні очільнички наші – на вантажівках, з радіоактивними меблями та килимами. Своїх дітей вони уже встигли на той момент вивезти. Про це ми дізналися лише після повернення до Києва. Ніякої офіційної інформації – лише чутки. Розмови бабусь під «парадними», миття підлоги, змінне взуття.

І – «велопробіг під каштанами». З рясним травневим дощем. І – «демонстрація трудящих». На Хрещатику та по телевізору. Всі – щасливі, радісні…  Усі – радянські.

Повертаючись до новітнього часу, скажу: то за що ж я маю, панове можновладці, сплачувати податки?.. За свій напіврозвалений сарай? За квадратні метри, зведені більш ніж тридцять років тому? За машину, придбану ще в радянські часи? За гараж – на відгородженому шматку болота, засипаному ледь не власноруч?

От і все. Яка там субсидія, кажете? Мізерна, копійчана…

Виявляється, її видають не на всю площу, на якій проживає родина, а лише на певну її частину. Моя баба жаліється: забрали пенсію... Бо ж ми твердо вирішили: платити за квартиру. А коли так, то як раз бабиної пенсії і вистачить, особливо взимку – в опалювальний сезон. Жити будемо лише на мою пенсію – удвох. Зате – нехай тільки сунуться до нас. Охоронятиму своє майно – разом із сараєм дачним – з «двостволкою». Зареєстрованою, між іншим. Нехай спробують порахувати, скільки я їм винен!

«Дітям війни» свого часу видавали посвідчення, в метро могли їздити безкоштовно. Тепер – аби  п о д о в ж и т и оте посвідчення – потрібно вистояти у довжелезній черзі. Через те, що  б а н к  л о п н у в. Там, де вони були зареєстровані.

Подейкують люди, пограбували той банк, що наше місто обслуговував. Заощадження простих громадян поцупили. Закрили рахунки підприємств комунальної власності – з багатотисячними активами.

Тож я нині став Дідом війни. Я – на фронті. Хоч і мовчазливому, але – на ФРОНТІ. Не потрібно, панове, перетворювати мене на жебрака. Я – достойна людина. Нехай про те пам’ятають сьогоднішні можновладці. У них, кажете, мільйони долярів під матрасами?..

А наді мною – мій Рід. Мої предки, які усе те бачать. Ви, турботливі наші, зібралися драпати звідси? До Європи?

Е, ні… Зупиніться, поки не пізно. Бо ж будете оті свої годинники швейцарські у пеклі ковтати! У смолі варитися – разом з ланцюжками золотими та каблучками діамантовими... Нагадають вам чорти у с е – і льготи наші,  ісубсидії, од яких ми готові відмовитися. Аби не чорнити ними душу, не загиджувати її стоянням багатогодинним по  чергах. Ви – раби отих своїх нечесних статків. Ми – вільні. Ви продалися нечистому і тепер трясетеся над горами антикваріату, раритетів усіляких… Ми ж – спимо спокійно. У нас немає ані золотих унітазів, ані батонів позолочених!

А вас панна Історія – рано чи пізно – в ті унітази спустить… у вигляді лайна. Попливете відтак до Європи… НА ЧУЖИНУ.

Ми ж, господарі славні, нащадки отців та дідів наших, жили на цій землі десятки, сотні років – і далі житимемо. І підемо звідси – ДОСТОЙНО. У призначений Всевишнім час.

І будемо з небес за всім, що тут коїться, спостерігати. Як потрібно буде, то й по руках дамо – усім ордам татаро-монгольським наступним!

Чом же не боїтеся ви тієї Волі, панове? Згадайте хоча б своїх синів, дочок. Онуків і правнуків. Не накликайте на голови їхні кару Божу – за сподіяні вами гріхи. Будьте Людьми – хоча б в останню мить свого земного існування… І – пам’ятайте:

СЛОВО моє – міцне.

ТВЕРДЕ, мов криця.

Гостре, мов сталь.

Влучне, мов стріла.

Бо СЛОВО – то ЗБРОЯ.

І я – Дід війни. Мені – сімдесят чотири!

 

http://h.ua/story/439028/

Діти війни (сповідь-заклик) - відгук на давню публікацію

Коли цей нарис прочитав один і моїх знайомих, також поважного віку, він написав свій відгук, який я вирішила розмістити тут у повному обсязі.

Діти війни (сповідь-заклик)

 «…Так політики нарекли тих, хто в дитинстві пережив злигодні Другої світової війни. І навіть запровадили деякі пільги для таких «дітей», тепер уже пенсіонерів.

 Та незабаром зрозуміли недоречність таких пільг, бо їх мали отримувати як пенсіонери з незначними пенсіями, так і ті, хто отримує вельми вагомі пенсії. Ну, та то вже в минулому… А зараз, коли на Україну пішла війною імперська Росія, аби вогнем і мечем поневолити Україну, знищити її державу, мову, національну самосвідомість, навіть саму назву Україна, а українців виселити  до Сибіру або за полярне коло, в цей час жахливого кровопролиття наше суспільство повинно усвідомити всю серйозність загрози з боку нещадного і жорстокого ворога, який намагається відновити в колишніх межах імперію двоголового орла.

Постала настійна потреба: мобілізувати всі сили суспільства для відбиття збройного нападу Росії, вибороти реальну незалежність України. Руйнування міст і сіл, нищення українського  люду кремлівськими найманцями залишили на теренах України десятки тисяч калік, сиріт і вдів. 

 Це «діти» уже сучасної московитсько-української війни. Вони потребують національно усвідомленої підтримки, як матеріальної, так і моральної, з боку мільйонів громадян України,  які завдячують свою безпеку, затишок своїх домівок мужнім захисникам вітчизни. Я закликаю громадян України зробити все можливе, аби підтримати матеріально калік, сиріт і вдів розв’язаної Кремлем війни – поділіться своїми статками, хоч які незначні вони можуть бути, і подайте руку допомоги тим, хто втратив на війні батька або чоловіка, став інвалідом війни.

 Самовідданість і самопожертва високо шануються як найвищий критерій моральності і духовної мужності. Красномовним підтвердженням цього, зокрема, є такий факт: коли в Манчестері стався теракт, серед перших, хто кинувся на допомогу людям, був бездомний Стівен Джонс. Пізніше він заявив, що не міг залишатися осторонь, коли побачив закривавлених дітей, і «якби втік, то не зміг би далі жити з цим». Довідавшись про це, дехто з британських громадян вирішив допомогти бездомному. Знайшли приміщення для Джонса й оплатили оренду на півроку, забезпечили його їжею й одягом Один із заможних мешканців Манчестера працевлаштував Джонса у своїй компанії, а користувачі соціальних мереж зібрали для нього 85 тисяч доларів.

 В перші дні розбійницького нападу на Україну тисячі добровольців відправились на фронт захищати свою державу, свою людську і національну гідність, незалежність від російського фашизму. Ці добровольці – люди високих моральних стандартів –  не могли залишатись осторонь в час, коли Україна в небезпеці, не могли навіть припустити думки про можливість ухилитись від громадянського  обов’язку і якби ухилились, «втекли», то, як каже згаданий Джонс, не змогли б «далі жити з цим». Такі люди заслуговують на особливу увагу з боку суспільства, на всебічну підтримку їх як урядовими, так і громадськими організаціями.

 Серед добровольців – молоді і старі, люди різних професій і світоглядів, але всіх їх об’єднує одне: зробити все, що від них залежить, аби захистити Україну, її народ, його культурні й духовні надбання, його право бути господарем на власній землі. Тому до лав бійців, що захищають незалежність України, став і співак паризької опери, і бізнесмен з української діаспори, тисячі українок активно допомагають воїнам на передовій. Повідомлялось про колишнього воїна УПА, якому далеко вже за вісімдесят, а він теж добровольцем вирушив на фронт. Україні, як колишній колонії імперії, багато ще треба зробити – роботи, можливо, вистачить ще не на одне покоління, але найважче і найголовніше зараз – вибороти Незалежність, врятувати і зміцнити свою державу, бо поза нею немає надійного майбутнього для українців як  нації, як культурного, духовного й інтелектуального цілого.

 Знаю, між іншим, ще одного добродія поважного віку, так він продав своє обійстя, а виручені кошти передав до фонду підтримки сиріт і інвалідів російсько-української війни, а сам вирушив добровольцем на фронт. Таких прикладів багато.

          Тож і я, громадянин уже поважного віку, душею і помислами разом з тими, хто на передовій, хто ризикує найдорожчим – своїм життям – захищаючи Україну».

 ***

Цей нарис, як і вірш, поданий нижче, увійдуть до моєї нової збірки поезій та публіцистики "Не кидай Батьківщину милу..."

Про Дитину вічну

 В «дітей війни» забрали «л ь г о т и»? –

Нехай… Війна – то для народу.

Собі – мільйони розікрали? –

Нехай… Завжди їм буде мало!

Пекельна драма ця триває…

Всевишній у рабів питає:

«Ніяк не хочете прозріти? –

До сліз кривавих вам терпіти…»

«Дітьми війни» вас поробили

Пани пихаті… Чорне й біле

Вони змішали…» БОЖЕ правий,

На глитаїв знайди управу.

Тебе забули й відреклися…

ДИТИНО вічна, схаменися!

Коріння давнє – то глибини,

Його пізнай – і змиє піну

З душі твоєї Час всевладний,

І вже не будеш безпорадним.

Чекати годі на подачки –

У них – грошей зелених пачки…

Тебе, ДИТИНО, обікрали –

І все одно паскудам МАЛО.

 

 

Джерело:
До списку новин