Блоги
Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Необхідне Вам лікування співвідносно з Вашою пенсією становить:

Історія тернополянки, яка прожила до ста без жодної пігулки

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

У це мало віриться, проте столітня мешканка Нової Брикулі, що на Теребовлянщині, Михайлина ПІДКОВА запевняє: Нічим за життя не хворіла, до лікарів не зверталася, жодного укола чи навіть таблетки не прийняла, про артеріальний тиск нічого сказати не може, бо ніколи його не вимірювала, ані голова, ані серце в неї не болить.

Дивно. Тим паче, що за плечима в Михайлини Михайлівни нелегке життя. Ще й півроку не мала, як помер батько. Маму, котра виростила, крім неї, ще двоє дітей, втратила в юності. Вийшла заміж, але щастя подружнього не зазнала. Чоловік Володимир помер майже тридцять років тому. Дітей у них не було. І це єдине, за чим шкодує нині ювілярка.

У роки Другої світової Михайлину вивезли на примусові роботи до Німеччини. Тоді, каже, найбільше бідувала, бо важко працювала на воєнному заводі, та й голодувала. Повернувшись до рідного села, жінка все життя не менш важко працювала в колгоспі: і на фермі, й у полі, і куди посилали.

— Робота ходила за мною і просила: «Роби мене», — жартує старенька, — а я їй: «Не переживай, я ті не лишу, робото моя, всю перероблю». І робила по-чорному. З маленької дитини дуже любила город — він мені був найважніший. Посаджу цибулю, посапаю файно, щоб ні травинки… Я сі тим тішила. І тепер тішуся, що ви всі до мене завітали. Дай вам, Боже, здоров’ячка… Як дадуть мені ще марок, то справлю великий баль і всіх вас покличу!

Марок бабусі вже, звісно, не дадуть, але «баль» із нагоди сторіччя справили ювілярці сусіди, адже її прийшли привітати односельці, представники сільської влади, гості з райцентру. Бабуся припрошувала всіх до столу, пригублювала чарку й сипала жартами: «Дай, Боже, вам усім, а я сама з’їм», «Стійте, дівчата, — навстоячки більше з’їсте»…

— Ми щороку справляємо бабці день народження і день ангела, вона це дуже любить, — розповідає сусідка Леся Водовіз. — Домовляємося між собою на вулиці, хто що готує, все приносимо докупи — і стіл готовий. Посидимо, посвяткуємо…

— Не всі таку родину мають, як я сусідів, — хвалиться Михайлина Михайлівна. — Навідують, їсти мені носять. Живу, Богу дякувати, не горюю, хліба не купую…

— Це правда, — підтверджує Леся Степанівна. — Бабця не їсть хліба з магазину. Я печу й приношу їй.

А колись, пригадують сусіди, бабуся Михайлина пекла найсмачніший хліб на кутку й обов’язково клала його ще теплим під перину. Якось покликала сусідських хлопчиків, пригостила. То вони потім довго розповідали в селі, який смачний хліб спекла баба Михайлина під периною.

— І ще би’м си спекла й зварила, а мені не позволєют, — каже бабуся. — Я все життє люб’ю варити, хліб печи, так таким все життє цікавлюся.

…Можливо, один із секретів довголіття цієї жінки в любові до життя. І до праці — чи на город, чи до печі — вона йшла з любов’ю. Любила дітей і всіх сусідських горнула до себе, балувала чимось смачненьким. У селі розповідають, що, отримавши з Німеччини кругленьку суму марок, просто роздала їх людям, залишившись доживати віку в старенькій хатинці без газу.

А ще Михайлина Підкова все життя складала вірші. Вночі придумувала, а вранці йшла до сусіда й диктувала йому, бо ж сама неграмотна. У неділю приносила вірші до церкви й роздавала дітям, аби ті вивчили до того чи іншого свята. Стільки радості було, як вони декламували їх чи то з нагоди освячення віночків, чи на Спаса… І пісні Михайлина Підкова складала, і сама співала їх, виспівуючи і свою втому, і жалі за нездійсненним, і все, що могло завадити їй отримувати від життя радість.

Та одна з найбільших мрій ювілярки все ж здійснилася — і вона віддала цьому багато років і зусиль. Колись, переповідає, в селі не було церкви, тому люди ходили на відправи до Дарахова. А Михайлині Михайлівні аж снилося, як то селяни у своєму храмі молитимуться, як священик по хатах буде ходити, водичкою свяченою кропити… Довго добивалися цього й добилися — в Новій Брикулі побудували і відкрили церкву. І вся Хмелівка, і Стара Брикуля почали її відвідувати…

І Михайлина Михайлівна дуже любила ходити до храму. Нині вже не може, але якщо її завезти, то службу ще вистоїть. Хоча й соромиться, що на неї всі зглядатися будуть. Бог для старенької — понад усе. Її віра настільки глибока й міцна, як мало в кого. Бабуся переконана, що отримала від Господа довгий вік у дарунок за молитву й піст. Поки, каже, була молодіша, то постила суворо. А перед Великоднем навіть голодувала.

— Її Бог любить за щирість і доброту, — переконана Леся Степанівна. — То така людина, що все іншим роздасть — собі нічого не залишить. Навіть коли хтось цукерки їй принесе — відразу розпаковує і пригощає.

— Таких, як бабця, більше нема, — погоджується соціальна працівниця Марія Снятовська, котра вже шість років доглядає стареньку. — Дуже добра, невибаглива, любить порядок. Я навідую її двічі на тиждень: раніше на городі допомагала (у 95 Михайлина Михайлівна ще всю картоплю сама викопала. — Авт.), а тепер води принесу, приберу, хату поліплю і побілю. Часом треба з магазину щось привезти, за світло заплатити…

Але найбільша потреба бабці Михайлини — у спілкуванні. Хоче, аби біля неї постійно хтось був. Та вже ті сусіди, котрі дітьми щодня навідувалися до неї, мають своїх дітей і внуків, свої клопоти, великі господарки… Вона це розуміє. А на запитання, як дожити до ста, відповідає:

— Просити цього в Бога. Бо без Бога — ні до порога. А ще ні таблетки й ні укола, то будеш здорова, — і час від часу вкотре вплітає в розмову свою вдячність Всевишньому: — Я так тішуся, що мене Господь на світі тримає. Така’м рада сама собі, що не вмію оповісти. Таке в мене веселе життє!

…За роки праці в газеті я вперше зустріла столітню людину, котрій не набридло жити. Для котрої півтори тисячі пенсії — пристойні гроші. Котра, не зазнавши материнського щастя, вважає, що її Господь за життя нічим ніколи не покарав. Котра і в такому поважному віці переживає, щоби мати гарний вигляд на фото…

Живіть довго й собі на радість, бабусю Михайлино! Якщо Господь тримає Вас на світі, то Ви ще не до кінця виконали свою місію в ньому. Місію сіяти між людьми добро і любов.

Лілія Костишин

 

Джерело:
До списку новин