загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Де закінчується психічна норма та як зрозуміти, що ви ще в здоровому глузді

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Перед тим як почати розмову про «ненормальність», варто розібратися в тому, що таке психіатрична норма і як вона визначається. Люди, погано знайомі з психіатрією, розмірковуючи на цю тему, ризикують впасти в дві крайності.

Перша: вірити, ніби психічний розлад – це коли чують голоси і бачать чортів, а страхи і депресії – це так, дрібниці, всього лише «нерви». Так вважає більшість з тих, хто готовий спілкуватися з психіатром тільки тоді, коли вже не залишиться сил встати з ліжка, а в голові почнуть звучати інопланетні голоси (хоча, чесно кажучи, на етапі інопланетних голосів людина зазвичай вже не в змозі критично оцінювати свою адекватність і до психіатра звертаються її близькі або сусіди). Подібним уявленням у нас, на жаль, сприяє і історична пам’ять про радянську каральну психіатрію – облік до сих пір сприймається як вирок.

Друга крайність: вважати, що у ексцентричної людини напевно не все в порядку з головою. Дивна і зухвала поведінка часто спонукає оточуючих ставити аматорські діагнози, а іноді і просту незгоду з «єдиною правильною» думкою категоричної людини може привести останню до думки, що навколо одні психопати і шизофреніки.

Частенько дістається людям мистецтва. Не існує переконливих доказів того, що епатажна поведінка Сальвадора Далі була пов’язана з психічною хворобою. Він міг вимагати пригнати в готель череду кіз і стріляти по ним холостими патронами або скакати на швабрі голяка перед іменитим гостем у власному особняку – але, з огляду на неймовірний комерційний успіх Далі, це, швидше за все, були цілком свідомі дії – прийоми, покликані зміцнити його репутацію непередбачуваного генія. Незважаючи на те, що ряд досліджень підтверджує зв’язок між креативністю і деякими психічними розладами, далеко не у всіх талановитих людей такі захворювання є.

З огляду на, що, за статистикою Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), в середньому 27% людей в світі хоча б раз в житті страждали від психічного розладу, ймовірність того, що хтось із ваших знайомих знаходиться в їх числі, дуже велика – і не факт, що ви зумієте інтуїтивно вгадати, хто саме. Ви можете відзначати у своїх товаришів якісь дивні речі або особливості темпераменту, проблеми з кар’єрою або особистим життям, але часто це цілком адекватні, приємні і розумні люди, і вони ніяк не асоціюються з гамівними сорочками і тому подібними речами, які ми звикли пов’язувати з психіатрією. Але якщо вони виглядають «як всі», то що з ними не так? І як зрозуміти, хто здоровий, а хто ні? Звичайно, було б дуже зручно мати чітку і універсальну шкалу нормальності, наприклад, імені Нерона чи ще якогось відомого божевільного. В ідеалі для цієї шкали ще повинен бути зручний інструмент – скажімо, термометр. Людина потримала у роті – і відразу зрозуміло, чи все у неї все добре з психічним здоров’ям, і чи не варто відправити її в спеціальну клініку або хоча б на прийом до психотерапевта. Але в реальному житті все, на жаль, дещо складніше.

По-перше, наша психіка не статична, навіть здорова людина постійно перебуває в різних станах: вона то сфокусована, то відволікається, то оптимістично налаштована, то впадає у відчай, то терпляча, то дратівлива. Тому норма – це перш за все динамічний баланс, а не якась абсолютна відмітка.

Якщо відійти від статистичної норми, можна прийти до парадоксальних висновків навіть відносно звичних для нас емоційних станів. Ще Платон писав, що любов – «серйозне психічне захворювання». Сучасні наукові дослідження показують, що античний філософ був не так уже й далекий від правди, тільки тут мова скоріше йде не про любов, а про закоханість, особливо нещасну: «метелики в животі» викликають справжній нейрохімічний шторм в нашому мозку, помітно впливають на здатність концентруватися і розсудливо міркувати і при іншому збігу обставин розвиваються в хворобливу аддикцію. Вчені з Пізанського університету з’ясували, що при сильній закоханості деякі відділи мозку активізуються так само, як і при обсесивно-компульсивному розладі.

Подібного роду міркування можуть завести дуже далеко, в кінці кінців, щастя – це теж швидше аномалія. Багатьом здається, що постійна задоволеність життям – нормальний і бажаний стан справ. Але чи такий це типовий стан для психіки, як ми звикли думати? Професор Річард Бенталл з університету Ліверпуля в 1992 році опублікував провокаційну статтю, в якій стверджував, що щастя варто віднести до розряду психічних розладів під назвою «великий афективний розлад приємного типу».

Професор послідовно доводить, що щастя – статистично нетиповий стан з рядом певних симптомів, асоціюється зі спектром когнітивних порушень і взагалі пов’язаний з ненормальним функціонуванням центральної нервової системи. Так що єдиний аргумент проти включення щастя в діагностичні довідники – на нього ніхто не скаржиться. «Але з наукової точки зору це нерелевантні критерії», – робить висновок Бенталл.

Зрозуміло, професор не мав на увазі, що щасливих людей треба примусово відправляти в психлікарні і давати пігулки, щоб трохи спустити на землю. Його публікацію не варто сприймати як керівництво до дії, але в ній закладена дуже важлива думка: ми не можемо дати визначення психічному розладу, не оцінюючи те, як він впливає на якість життя. Чи не будь-яке відхилення від статистичних показників можна вважати дисфункцією, що вимагає лікування, – нам потрібно відштовхуватися від того, чи завдає воно якоїсь шкоди людині або тим, хто її оточує.

 

Крім того, норма – поняття філософське, і воно тісно пов’язане з правилами і звичаями соціуму. У різні історичні епохи, в різних культурах і умовах змінювалося уявлення про правильне сприйняття світу і схвалювалися різні моделі поведінки. Готовність середньовічного самурая розпороти собі живіт після зробленої помилки навряд чи буде зрозуміла навіть завзятому перфекціоністові, а гомосексуалізм, зараз розладом не вважається, хоча ще в минулому столітті це лікували в клініках. Видовище, після якого сучасна людина може запросто отримати посттравматичний синдром, могло б здатися нудним для глядачів гладіаторських боїв.

Чим вимірювати?

Навіть якщо абстрагуватися від філософського аспекту, одна з найбільш уразливих сторін науки про душевне здоров’я – точність діагностики. Психіатричний градусник поки так і не винайшли, і до сих пір діагноз, пов’язаний з психікою, ставиться на підставі «свідчень» самого пацієнта, його близьких і очевидців «ненормальної» поведінки. А такі описи дуже суб’єктивні і дають великий простір для інтерпретації. І часом хворих від здорових не можуть відрізнити не тільки прості люди, а й самі психіатри.

У 1973 році американський психолог Девід Розенхан провів незвичайний експеримент, який і до цього дня надихає адептів антипсихіатрії. Розенхан і сім його колег (всі вони відрізнялися відмінним душевним здоров’ям) поставили перед собою завдання: потрапити до психіатричних лікарень, симулюючи слухові галюцинації, а потім вибратися звідти, довівши власну нормальність.

Про всяк випадок кожен з псевдохворих підтримував зв’язок з юристом, який зміг би витягти його, якби справа набула дуже серйозних обертів. Симулювати слід за правилами: треба було поскаржитися лікарю, що чуєш голос, що повторює слова «порожній» і «плюх», а у всьому іншому вести себе як завжди. На щастя, рятувальна операція з боку юриста не знадобилася, але повернутися на волю виявилося не так-то легко: всім учасникам експерименту поставили серйозні діагнози (в основному шизофренію), напхали їх медикаментами та утримували в стаціонарі в середньому 19 днів (а в окремих випадках – до 50). Що цікаво, іншим пацієнтам куди краще вдалося знайти симулянтів – справедливі підозри висловили близько третини з них.

Але найсмішніше почалося далі – після того як психолог оголосив про результати свого експерименту. Персонал однієї відомої, сучасної і добре обладнаної клініки заявив, що у них-то жоден симулянт НЕ проскочить, і, щоб перевірити їхню пильність, Розенхан пообіцяв протягом трьох місяців відправити в лікарню одного або декількох таких лже-хворих. В результаті лікарня гордо відрапортувала експериментатору про 42 удавальника, але, на досаду лікарів, Розенхан зізнався, що на справді нікого туди так і не послав. Так що під підозру потрапили ні в чому не винні пацієнти.

Об’єктивності заради, варто визнати, що багато важливих досліджень в психіатричній науці були проведені після 1973 року. Відносно нещодавно – в 2008-му – наукова програма BBC Horizon затіяла схожий експеримент, який теж часто згадують супротивники психіатрії. Десять чоловік, п’ятеро з яких страждали психічними розладами, постали перед комісією з трьох психіатрів, яким потрібно було виявити цих хворих і визначити їх діагноз.

Експерти вгадали діагноз у двох, поставили неправильний третього (хоча тут ще питання, хто все-таки помилявся – вони або його попередній доктор?) І двох здорових прийняли за людей з хворою психікою. Правда, варто враховувати два аспекти: по-перше, пацієнтів, зрозуміло, підбирали так, щоб заплутати «слідство»; а по-друге, вони не проходили бесіду з лікарями в традиційному форматі, а виконували різні завдання, які повинні були виявити психічні проблеми. Поставити діагноз по тому, як людина вигадує і втілює виступ в жанрі стендап, дещо складніше, ніж у випадку використання формалізованого опитувальника з чітким списком симптомів.

У будь-якому випадку, з огляду на те, що багатьом складно чітко описати свої внутрішні відчуття, а психіатрам не чуже ніщо людське, у тому числі і суб’єктивність, хотілося б мати в розпорядженні надійні методи діагностики. Розвиток нейробіології і спроби створити докладний атлас людського мозку дають надію на те, що в майбутньому з’являться більш об’єктивні критерії нормальної роботи психіки. Вже зараз в деяких дослідженнях використовуються дані, отримані при проведенні електроенцефалографії (ЕЕГ) або магнітно-резонансної томографії (МРТ), – і, хоча ця методика сприяє появі нових перспективних гіпотез, вона поки не може застосовуватися широко. Навіть найсучасніші технічні засоби діагностики здатні помічати відхилення тільки в разі тяжких або хронічних хвороб – ураження мозку в «легких» випадках зазвичай не виходять за рамки похибки.

До того ж два схожих по симптомам пацієнти можуть страждати різними захворюваннями (наприклад, дисфункція в роботі префронтальної кори – області мозку, що відповідає за самоконтроль і раціональну поведінку, – супроводжує більшість відомих розладів). А ще одна і та сама хвороба може часто бути причиною або наслідком іншої. Так, іноді когнітивні порушення розвиваються в результаті депресії, а деякі види деменції іноді викликають депресію. Ми, звичайно, далеко просунулися в розумінні мозку за останній час, але поки що психіатрія залишається однією з найбільш туманних областей медицини.

Значить, все відносно?

І все ж розмитість критеріїв і відсутність об’єктивності в оцінці не означає, що уявлення про норму може бовтатися по волі вітрів і течій, як вітрильний кораблик. Навіть якщо ми не можемо сказати точно, що таке абсолютно здорова психіка, прикмети явного нездоров’я не викликають сумнівів у більшості фахівців. Німецький психолог Еріх Фромм визначав норму як «продуктивність, невідчужуваність від суспільства, зв’язок через емоції із зовнішнім світом, осягнення об’єктивної реальності своїм інтелектом, усвідомлення власної неповторності і зв’язку з ближнім». Тут же знову виникає непросте питання вимірювання цих показників, але давайте спробуємо детальніше розібрати це визначення. Якщо піти від зворотного, ми можемо сказати, що ненормальний стан – це:

  • • Непродуктивність розумових зусиль: можна до посиніння сперечатися про критерії ефективності на робочих місцях, але, коли герой Джека Ніколсона в «Сяйві» старанно пише роман, а потім з’ясовується, що весь текст складається з однієї фрази «All work and no play makes Jack a dull boy », у нас не виникає і тіні сумніву, що у хлопця великі проблеми;
  • • Відчуження від суспільства: навіть якщо інтровертів бісить нескінченне повторення тези про те, що людина – істота соціальна, з точки зору психології, антропології та навіть нейробіології дане твердження справедливо, це не означає, що варто косо дивитися на всіх тих, хто більше любить походи до бібліотеки, ніж дискотеки або протестує проти певних правил свого соціуму, але явна нездатність (не плутати з небажанням) ужитися з будь-яким оточенням говорить про дисфункції;
  • • Неадекватна емоційна реакція на навколишній світ: знову-таки, нюанси залежать від темпераменту – холерики можуть вважати флегматиків «овочами», а флегматики холериків – «скаженими», але, якщо людина продовжує незворушно читати книгу в палаючій кімнаті або встромляє ніж в око іншому за прохання передати сіль, навряд чи справа тільки в незвичайних індивідуальних якостях;
  • • Розрив з об’єктивною реальністю: як вважав англійський філософ Джон Берклі, вся реальність знаходиться лише в свідомості того, хто її сприймає; в перекладі на мову попкультури «Найголовніше, Нео, зрозуміти, що ложки не існує», але при всій чарівності суб’єктивного ідеалізму, твердження про те, що ви вмієте літати або що вашу 80-річну бабусю завербувало ЦРУ, все-таки цілком піддається верифікації , і реальність буває дуже жорстока з тими, хто втрачає з нею зв’язок;
  • • Нездатність усвідомити власну неповторність: звучить надто загально і поетично, але по суті тут мова йде про межі особистості. Складно вести повноцінне життя, якщо не одрізняєш власні думки, почуття і бажання від думок, почуттів і бажань інших людей, – і мова тут не тільки про шизофренію, часто ці межі розмиваються і без супутніх божевільних ідей, наприклад при розладах особистості;
  • • Нездатність підтримувати близькі стосунки: нав’язуваний суспільством стереотип «Якщо ти не можеш знайти собі пару, ти точно лузер» викликає у багатьох цілком справедливе роздратування, але для людської психіки природно відчувати потребу в прихильності хоч до когось або чогось, будь то сім’я, друзі, робота, хобі, кохана людина або морська свинка. Розлад прихильності – порушення природного психологічного механізму.

Не можна не визнати, що критерії Фромма засновані на здоровому глузді. Ми бачимо, що всі перераховані вище стани не просто абстрактно «неправильні» – вони заважають людині жити повноцінним життям і заподіюють страждання або їй, або оточуючим.

Поняття норми невіддільне від якості життя. Тому психіатри працюють за принципом «Немає скарг – немає діагнозу»: якщо людина задоволена собою і не заважає іншим (об’єктивно), її способи самовираження – її особиста справа.

 

Джерело:
До списку новин