загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Побачила світ нова книга про митрополита Андрея Шептицького. Цього разу – повна біографія

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Ті, кого цікавлять біографії славетних постатей в українській історії, можуть приготуватися до цікавого читання: побачила світ книга Сергія Германа «VIA Романа. Життя митрополита Андрея Шептицького». Хоча про святоюрського владику написано безліч сторінок, цей текст вирізняється з-поміж інших, сказати б, своєю універсальністю. Вперше отримуємо розповідь про весь життєвий шлях кир Андрея, а не про окремі періоди його біографії. Книжка побачила світ у видавництві «Ярославів вал», над її оформленням працював журналіст IA ZIK, художник Олег Коваленко.

Крім того, маємо перед собою, по суті, коротку історію греко-католицької Церкви і Галичини в контексті загальноукраїнської і світової історії. Автор поставив собі за мету дати читачеві щонайменше «два в одному»: белетризовану біографію митрополита Шептицького на тлі історичних епох. Йдеться про період перебування Галичини під Австро-Угорщиною, Польщею, СРСР та Третього Рейху. Наскільки це вдалося йому з позицій літературної вправності – скажуть критики. Наскільки скрупульозно, коли йдеться про опрацювання джерел – історики. Ми ж можемо лише констатувати, що, попри велику кількість фактологічного матеріалу, написана книга легко, а це – для читача не останнє. Можна припустити, що «VIA Романа» замислювалася автором як популярний виклад складних процесів, що відбувалися протягом півтора століття в колективній свідомості українців Галичини. Як формувалася національна аристократія, яке місце посідала в змаганнях за державність українська католицька Церква? Книжка насичена фактами, щоб не сказати – перенасичена. Аби зрозуміти, про що йдеться, тобто, в якому стилі вона написана, подамо короткий уривок з тексту.

«Цісар Карл І вручав його високопреосвященству Андрею Шептицькому Великий хрест ордену Леопольда. Цю відзнаку австрійські монархи заснували понад сто років тому і нагороджували нею за особливі заслуги перед монархією як військових, так і цивільних діячів. Цісарським указом митрополитові присуджувався орден з військовою стрічкою.

Церемонія відбувалася в кабінеті, в якому до останніх днів свого життя урядував цісар Франц Йосиф. Митрополит бував тут неодноразово. Картини на стінах, меблі – усе залишилося незмінним. Навіть портьєри на високих склепінчастих вікнах висіли ті самі, що і тоді – десять, а то й більше років тому – жовтуватого кольору, підв’язані золотими шнурками з синіми китичками.

Про смерть Франца Йосифа кир Андрей довідався в Суздалі від ченця Якова, який приносив йому їжу. В усьому Спасо-Євфиміївському монастирі брат Яків був єдиним, за винятком вікарія, хто, попри сувору заборону спілкуватися з ув’язненим уніатом, любив з ним погуторити.

– Ваше святейшество, только что из города вернулся наш работник Иван, – пошепки, щоб не почув вартовий біля дверей, повідомив чернець. – Так вот он принес новость, которая, наверное, ваше святейшество огорчит. Говорит Иван, что в городе слышал, будто бы преставился государь-самодержец австрийский, царство ему небесное.

Наступного ранку до келії принесли кілька російських газет, які цю новину підтвердили. Митрополит сказав братові Якову, що сьогодні вже не їстиме, а коли той пішов, надягнув священицькі ризи і довго молився у своїй маленькій капличці за упокій душі цісаря. А ще він молився за Австрію. Смерть Франца Йосифа – кінець епохи останнього з великих правителів династії Габсбурґів. То був зловісний знак настання часів непевних, а може, й геть лихих, наближення потрясінь, що могли призвести до загибелі Австро-Угорщини, а разом з нею – усієї старої Європи. У тій Європі жили десятки більших і менших народів і серед них українці – вірні греко-католицької Церкви. І хай не завжди їм велося добре на своїй землі, але, щойно опинившись у Росії, вони змогли переконатися у різниці між двома імперіями – Габсбурґів та Романових.

Кир Андрей прибув до Шенбруннського палацу трохи завчасу. Був кінець серпня, і з парку до зали крізь напіввідчинені вікна плинули запахи літа, яке наразі не думало відступати. Очікуючи на призначений час аудієнції, митрополит спостерігав, як ад’ютанти, штабні офіцери заходили та виходили з кабінету цісаря, аж поки канцелярист обер-гофмейстера не глянув на великий годинник у глибині кімнати і не наказав охороні, яка стояла на чатах обабіч високих двійчастих дверей, зачинити їх. Рівно за чотири хвилини той таки чиновник оголосив: його величність цісар Карл І – імператор Австрії, король Угорщини, Богемії, Хорватії і Славонії, Галичини і Лодомерії – запрошує екселенцію митрополита графа Андрея Шептицького…

Почепивши Шептицькому орден, цісар відступив на крок і виголосив коротку промову: про відданість митрополита Церкві, цісареві та державі, про вдячність корони за його патріотизм. Потім кельнери внесли таці з келихами білого вина, і на цьому церемонія закінчилася. Відтак цісар запросив гостя на розмову до своїх приватних покоїв.

– Екселенціє, я знаю, що вас зустрічали на Миколаївському двірці тисячі католиків обох обрядів. Мені доповідали про величну маніфестацію, яку влаштували вам у Відні. Серед присутніх були не лише українці, а й австрійці та інші піддані нашої імперії. І я теж бажав би, тепер уже як звичайний католик, ще раз виказати вам слова своєї щирої поваги за вашу незламність християнина, готового заради віри пройти услід за Христом його дорогою страждань. 

– Величносте, ми з вами знаємо, що віра є скарбом, яким Господь обдаровує нас, грішних, не завжди тому, що ми заслужили на таку Його щедрість. Просто Він любить нас, і тому дає нам міцного костура у подорожі стежкою земного життя. Без цієї міцної опори людина є схожою на нещасного, що заблукав у лісі, і не годен відшукати зворотну дорогу.

– Чи вірних у Росії Всевишній обдарував таким самим скарбом?

– Гадаю, що так. Їхня біда не у слабкій вірі, а в тому, що з часів імператора Петра І Церкву перетворили на один з департаментів царської влади. В Росії Церква є схожою на Велику Китайську стіну, якою влада відгородилася від решти християнського світу. Росія боїться зробитися відкритою, бо їй здається, що західна цивілізація поглине її. Вона боїться, що тоді Третій Рим припинить своє існування. Я зустрічався і мав розмови з багатьма діячами Тимчасового уряду. Вони декларують перехід до демократії, свободу віросповідань, але православ’я залишатиметься державною релігією. Такою є природа Росії, і ця обставина вимагає від Апостольського Престолу ставитися до місійної праці на Сході з особливою увагою…».

Далі, якщо у вас виникне таке бажання, прочитаєте самі. Книга буде презентована на Форумі видавців у Львові 14-15 вересня. 

 

Джерело:
До списку новин