Блоги
Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Необхідне Вам лікування співвідносно з Вашою пенсією становить:

Кобзар ХХ століття: як українізовували Україну 100 років тому

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Коли збирав матеріали для цієї статті, не полишало враження, що за ціле століття в Україні, окрім, певна річ, зовнішніх атрибутів, мало що змінилось: попри офіційне здобуття нашою державою незалежності, суспільство й досі поборює ті ж проблеми, які піднімав і долав – хай і лише (з огляду на повноваження) на повітовому рівні, герой цієї публікації. Зокрема, він ще у далекому 1917-му чимало зробив для повноцінного функціонування рідної мови на усіх рівнях – від освіти до держустанов. Тим разючішою є історична несправедливість, через яку про нього нині мало хто чув навіть на його рідних теренах, не кажучи вже про Україну в цілому.

Був бо він не лише організатором та керівником першого зрячого ансамблю бандуристів, автором одного з перших самонавчителів гри на бандурі та першого збірника творів для цього легендарного інструмента. Цей Кобзар ХХ століття словом і ділом боровся за українську Україну – як в умовах царської Росії, так і вже при Совітах. Був організатором антикомуністичної Золотоніської республіки. Кілька разів репресований, а після винесення смертного вироку – ще й підступно вбитий. Людина, варта уваги письменників й кінорежисерів. Але наразі обділена навіть увагою істориків.

… щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима.
Щоб ви розпитали
Мучеників: кого, коли,
За що розпинали?

(Т.Шевченко, «І мертвим, і живим, і ненародженним…»)

Так вже склалася наша історія, що ми, «славних прадідів великих правнуки погані» й нині  знаємо далеко не всіх своїх героїв. Прикро, але навіть Вікіпедія не має певності ні щодо справжніх імені й прізвища, ні щодо дати трагічної загибелі цього українського патріота. Тому про нього у ній міститься одночасно дві статті, в одній з яких його названо Миха́йло (Микола) Олександрович Домонтóвич з уточненням «Справжнє прізвище Злобінцев», «математик, викладач, поет», а рік смерті 1933 – під  питанням, а в іншій – Злобінцев  Михайло Олександрович, «український письменник, кобзар», що «помер на засланні» у 1937 р. . До того ж, віртуальна енциклопедія попереджає, що обидві публікації – лише «Неперевірені версії». Різні дослідники також наполягають, що його справжнє прізвище – Злобинців чи Злобинець. На сцені ж він виступав під псевдо М.Домонтович – прізвищем, яке перебрав од відомого борця за права селян.

Поза сумнівом залишається те, що своє життя він пожертвував задля України. Тож наша мета – не лише розповісти про його буремний шлях, але й максимально скористати тими рецептами розбудови України для українців, які він розробив і намагався втілити за століття до нас.

Бандура як заклик

Отож, як констатує Вікіпедія, «він зробив значний внесок у розвиток бандурного мистецтва, здобув цим собі вічну пам’ять і подяку від усіх бандуристів». Михайло разом із товаришами-студентами створив невеличкий ансамбль бандуристів, що з великим успіхом виступав у Києві в 1906–09 роках. Зокрема, ще влітку 1906 року він записав вірш "Прокидайся батьку, годі тобі спати" та ремарку до нього у книзі відвідувачів на Тарасовій горі і підписався своїм сценічним ім'ям "кобзар Домонтович".

У той час інтерес до гри на бандурі зростав, але матеріалів щодо техніки гри не було. Гнат Хоткевич, якого запросили викладати гру на бандурі в Лисенківській школі, 1905 року був змушений виїхати в еміграцію. І.Кучеренко, якого взяли на посаду викладача гри на бандурі, був незрячим, тож не зміг скласти підручника. Відтак у 1913 році в Одесі вийшов перший зошит “Самонавчитель гри на кобзі або бандурі”, який М.Злобинець підготував і видрукував під псевдонімом М.Домонтович. А в 1914 р. вийшла друга частина «Самонавчителя» – перший друкований збірник творів для бандури.

Михайло-Злобинців-08

Здобувши фах вчителя математики, у 1909 р. М. Злобинець повернувся до Золотоноші і з вересня приступив до роботи у тамтешній чоловічій гімназії. У 10-х рр. ХХ ст. він організував та керував міською капелою у складі понад 50 осіб. Для її виступів сам виготовляв бандури, складав думи.

… і праця для інвалідів війни

Як на мене, цікавим є досвід М.Домонтовича у соціальній реабілітації ветеранів війни. Вже у статусі гласного, у листопаді 1916 року М.Злобинець на сесії повітового земського зібрання запропонував проект створення у Золотоноші притулку-музичної школи для героїв-інвалідів Першої світової війни, в т.ч. для сліпих та безногих. І брався навчати їх грі на народних інструментах: бандурі, кобзі, лірі, цимбалах, мандоліні. «Навчати беруся на стільки, що вони зможуть потім виступати не тільки в якості сільських музикантів на весіллях і вечірках, але і в майбутніх народних домах, виконуючи танці, історичні думи та інші музичні речі». На його думку, це допомогло б інвалідам війни заробляти собі та своїм сім’ям на шматок хліба.

Земське зібрання підтримало ідею, вирішивши організувати таку школу, а «витрати на утримання притулку здійснювати із 30-тисячного кредиту на викликані війною потреби».

Невгамовний поборник українськості

Та все ж найяскравішою була діяльність М. Злобинця в ролі гласного (у нинішньому розумінні – депутата, – Ю.Н.) місцевого повітового земського зібрання, надто ж  напередодні та під час революційних подій 1917-1920 років.

1913 року 30-річного М. Злобинця вперше обирають гласним Золотоніського повітового земського зібрання. У 1915 році «шкільна комісія», до якої його обрали, зайнялася вдосконаленням мереж початкових шкіл та вищих навчальних училищ, школами грамоти, програмами будівництва шкіл і народних будинків, бібліотек-читалень. Крім того, комісія розглянула питання про відміну утисків української мови, поповнення і зміни асортименту підручників та навчальних посібників для народних шкіл, скликання з’їзду народних учителів та окремі пункти доповіді членів комісії Злобинця і Демченка про стан початкової народної освіти в повіті. Про останню розповімо детальніше, бо вона мала великий розголос у всій Полтавській губернії, розповідає один із небагатьох дослідників діяльності нашого героя Віктор Козоріз.

«З 10 учнів, напевне, знайдеться 3-4, а іноді й значно більше, які на запитання про їх національності або зовсім нічого не відповідають, або дають такі відповіді: «Християнин» або «Хрестянин», «Православний», «Козак», «міщанин», «Петро Цюра», «Золотоношської волості» і т.д. , – писали у своєму звіті Злобинець і Демченко. – Якщо Ви запитаєте такого майбутнього громадянина своєї вітчизни, часто зовсім не дурного і жвавого хлопчика, чи не німець він бува, він з обуренням замотає заперечливо головою або ж моментально категорично заявить «Ні» чи «Ні, я не німець!». Так же відразу твердо і рішуче він скаже своє «Ні» й на запитання, чи не турок він бува, чи не француз? Значить, хлопчик душею усвідомлює свою окремішність щодо інших народів і разом з цим навіть не може назвати того народу, членом якого інстинктивно себе усвідомлює! Чи не жах це? Чи можливе таке явище де-небудь у Франції або Англії?».

Особливу увагу звернули на те, що дуже часто учні не розуміють найпростіших книжних слів, фраз і мовних зворотів, які були чужі не тільки для їхнього розуміння, але й для вуха. Головною ж причиною, на думку доповідачів, було те, що все викладання у школах ведеться російською мовою, а вчителям забороняють пояснювати незрозуміле рідною мовою. Відтак доповідачі резюмували: потрібно ширше використовувати рідну для учнів мову, яка «не є мовою мужицькою, котрої треба соромитися і уникати, а навпаки є мовою рідної матері, необхідною і незамінною підмогою для засвоєння шкільної науки».

У відповідній постанові земського зібрання підтримало доповідь «від першої і до останньої букви». Вирішили, зокрема «просити Губернську Училищну Раду… порушити перед Урядом клопотання, де була б указана бажаність і необхідність для вчителів земських шкіл пояснювати учням незрозумілі місця книги материнською мовою учнів і необхідність знання учителями цієї мови».

Певна річ, за своїм змістом і навіть духом постанова зібрання суперечила офіційній ідеології та політиці царського уряду, який не визнавав право української нації на самовизначення й забороняв українське друковане слово. Тому не дивно, що губернське Присутствіє відмінило 9 з 10 пунктів цієї постанови. Але доповідь та спричинені нею постанови повітового земського зібрання привернули увагу широкої громадськості й преси, породивши справжній рух за українізацію і лібералізацію народної освіти. Це знайшло своє відображення і в постановах Полтавського губернського земського зібрання, яке визнало необхідність того, щоб у підручниках були наведені вірші й уривки із творів народних письменників, і звернулося до Міністерства народної освіти з клопотанням про відміну заборони вчителям пояснювати дітям незрозумілі фрази і слова українською

17 березня в Києві постала Центральна Рада, що очолила рух за самостійність. У результаті виборів М.Злобинець увійшов до складу оновленої Учбової ради та до постійної ревізійної комісії земського зібрання. На травневому засіданні земського зібрання його обирають головуючим, відтак ухвалено низку дуже важливих і принципових рішень, зокрема щодо українізації системи народної освіти у повіті, відкриття в Золотоноші україномовних курсів для вчителів народних шкіл (такі курси були визнані обов’язковими), гімназій, вечірніх та недільних класів для дорослих тощо.

Серед діячів повітового земства М.Злобинець був найпалкішим і найпослідовнішим прихильником українізації, в якій він бачив порятунок української нації і її силу. І це була не просто його громадянська позиція, а глибоке духовне переконання, вистраждана мрія, яку він намагався повсякденно втілювати в життя. Цій мрії були підпорядковані і його творча діяльність, і громадська робота, і служба на адміністративних посадах.

Михайло-Злобинців-03-1024x768

Михайло-Злобинців-05-1024x768

 

У липні 1917 року за пропозицією повітового учительського з’їзду М.Злобинця  призначено комісаром народної освіти в Золотоніському повіті (так він став першим повітовим освітнім комісаром на Полтавщині). З цієї нагоди він нагадав, що «Золотоніське повітове земство… одностайно постановило, що в Україні треба вести науку в школах по українському. А для цього треба, щоб учителі самі знали сю мову добре».

Проте всі добрі наміри представників земства та освітнього комісара наштовхувалися на низку об’єктивних перепон: у школах не вистачало вчителів і українських підручників, а окремі установи свідомо саботували рішення Центральної Ради. М.Злобинець інформував Секретаріат освіти про те, що зі 130 народних шкіл повіту лише 33 мали в достатній кількості букварі, читанки та арифметики (останній у двох частинах уклав особисто) українською мовою. У 34 школах не було жодного такого підручника, а із 65 колишніх церковнопарафіяльних шкіл вони були відсутні в 51-й. Та навіть за таких умов «в усіх початкових школах повіту в першій і другій групах навчання проводилось українською мовою».

Жертва диктатури

Наприкінці грудня 1918 року влада в Золотоніському повіті перейшла до більшовиків. Колишній Полтавський губернський комісар народної освіти В. Андрієвський писав: "Люди переказують з певних, ніби достовірних джерел, ніби організувалася Золотоніська республіка, що повстанці проти "братської влади" захопили Гребінку й порядкують на власний смак і копил, а на чолі стоїть людина мені відома – мій університетський товариш Михайло Злобинець… То я знаю, що "республіка" та певно українська і певно антикомуністична".

У січні 1919 року М.Злобинець несподівано був призначений комісаром освітніх справ повіту… Але на зміну національному романтизму, яким на початку своєї діяльності захоплювалися окремі українські більшовики, прийшов період диктатури пролетаріату. Однією із жертв цієї кривавої диктатури став і М.Злобинець, якого восени 1920 року заарештували, звинувативши у контрреволюційній діяльності. І засудили до 10 років концтаборів. Утім, після касаційної скарги несподівано звільнили з-під варти і відпустили.

Проте у березні 1928 р. М.Злобинця знову заарештували і звинуватили в антирадянській діяльності. 18 травня постановою особливої наради при колегії ОДПУ його позбавили волі строком на 3 роки з перебуванням у концтаборі на о. Соловки. Після відбуття першого терміну ув’язнення М.Злобинця виселили на 3 роки до Північного краю, а 22 грудня 1933 р. рішенням трійки ОДПУ Північного краю удруге(!) звинуватили за тією ж статтею,  і вдруге ж позбавили волі строком до 5 років.

20 вересня 1937 р. рішенням трійки НКВС Північного краю 53-річного М.Злобинця засудили до найвищої міри покарання – розстрілу. Утім, до офіційної страти він все одно не дожив… Працюючи в Соловецькому таборі в культосвіті, п.Михайло одного разу не втримався, і поділився спогадами про Україну. Стукач відразу доніс. І Злобинця "пустили з гірки": він загинув при падінні, а тіло пошматували собаки. Така кара називалася "спробою втечі"…

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року «Про додаткові заходи з відновлення справедливості стосовно жертв репресій у період 30−40-х та на початку 50-х років» і за рішенням прокуратури Черкаської області від 12 червня 1989 року М.Злобинця реабілітували.

Проте повної його реабілітації, а відтак, і повного відновлення справедливості, так і не відбулося. Адже навіть пересічні мешканці міста Золотоноші та району ще й досі дуже мало знають про славетного земляка і про його діяльність. Про це свідчить хоча б той факт, що на приміщенні колишньої Золотоніської чоловічої гімназії, де тривалий час працював М.Злобинець (нині Будинок дитячої та юнацької творчості), немає навіть пам’ятної дошки на його честь. Як і на приміщенні колишнього Золотоніського повітового земства (нині  будинку районної ради).

Юрій Никорак

 

Джерело:
До списку новин