Блоги
Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Необхідне Вам лікування співвідносно з Вашою пенсією становить:

Найстаріша директорка України: "Живу на світі заради свого музею"

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Галина Лаврентіївна Рих – почесний житель міста Березань, що на Київщині, заслужений працівник культури України, засновниця і директорка історико-краєзнавчого музею. Його створенню вона присвятила більшу частину свого життя, а саме 49 років. Завдяки цьому потрапила до Національної книги рекордів. І сьогодні, у свої 95, бабуся з радістю проводить екскурсії і розповідає історію рідного краю.

Охоче Галина Лаврентіївна поспілкувалася й з “Українським інтересом”. Застали її на робочому місці – не зважаючи на поважний вік, у музей приходить кожного дня. Розповісти бабусі є що – за своє життя багато бачила.

“Голодомор у пам’яті назавжди”

Зі смутком в очах згадує дитинство. Народилася 16 березня 1922 року у Березані. У простій сільській родині крім Галини Лаврентіївни було ще двоє дітей – вона була найменша. Мама працювала у колгоспі, батько інвалід. У школу пішла у роки Голодомору.

“Це страшна картина тогочасної дійсності. У містечку нашому після голоду 70% дітей померло, а тільки 30% пішли на навчання. Я про той голод довго замовчувала, а кожен день пам’ятається. На Київщині у 16 районах було 123 випадки людоїдства та трупоїдства. Пам’ятаю, як один чоловік віддав хату за хлібину. А матуся моя сережки у Києві на борошно поміняла. Але того борошна навіть на хлібину не вистачило. Дуже запам’яталося, як прийшов один київський і побив наші жорна. Нас троє дітей, плачемо. Батько без ніг, каже: “Що ж ви робите?” А тому байдуже, каже: “Погибайте!”, – згадує бабуся.

Не дивлячись на всі негаразди, навчатися вона любила. Тому і сама вирішила стати вчителькою. У Переяславі закінчила педагогічний технікум. І як тільки почала працювати – прийшла війна. Пам’ятає роки окупації дуже добре. Згадує, що з початком війни родина отримала від німця 5 га землі.

“Важко нам довелося. Я всю роботу виконувала – і косила, і худобу пасла, і на землі працювала. Та так допрацювалась, що 30 кг важила. А вже після війни почала вчителювати у Березанській школі, далі вступила до Київського педагогічного на історичний факультет. Пам’ятаю, тоді хлібина коштувала 90 рублів, а я стипендії мала лиш 30”, – розповідає бабуся.

“Музей – це моє золотце, це моє здоров’я. Я робила його для людей, для України”

Саме тоді, коли Галина Лаврентіївна почала працювати вчителькою, виник задум створити музей. Зібрала загін учнів і разом почали працювати на факультативі “В країну знань, в глибину віків”. Збирали експонати по місцевих жителях – старі фотографії, прядки, верстати, посуд, одяг, рушники. Мамина вишита сорочка, яку однією з перших бабуся принесла до музею, і досі зберігається. Їй уже понад 100 років. Зараз у музеї окрема кімната автентичного одягу.

Джерело:
До списку новин