Блоги
Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Необхідне Вам лікування співвідносно з Вашою пенсією становить:

91-річна волонтерка: "З фашистського полону йшли пішки через всю Європу"

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

У 1941 році Марії Трохимівні Сосновській було лише 15 років. “Коли фашисти зайшли до нашого села, вони поставили в селі шибеницю. І якщо хтось із місцевих порушить їхній закон, погрожували повісити усю сім’ю, а село спалити. Їм дали наказ вивезти усіх молодих людей і вони почали виганяти примусово на роботу. Забирати, вивозити закритими товарними вагонами, торгувати робочою силою”, – розповіла пані Марія.

Одного дня ворог прийшов і до її будинку. Юною дівчинкою Марію Трохимівну вивезли на примусові роботи до Австрії. “Там мені було дуже важко, хотілося померти. До нас в будинок, де я працювала, ходив один слюсар. Під час революції він був у радянському полоні, тому трішки міг розмовляти російською. І коли я йому сказала, що мені не хочеться жити, він мені сказав так: “Дочка, померти ти завжди встигнеш. Завтра навіть забудеш, що ти тут була. А от вижити і добитися своєї мети , стати на ноги – оце питання”. І от я його слова запам’ятала”.

Після закінчення війни пані Марію, як і всіх полонених, відправили додому. Із Австрії до України їй довелося йти пішки. Дорога тривала усе літо 1945-го.

Зараз, у свій 91 рік, Марія Трохимівна досі згадує слова того слюсаря. Вона – волонтерка, допомагає літнім людям, які самі вже не можуть сходити за покупками. Кожного дня проходить по декілька кілометрів пішки. Минулого тижня, 72 роки після повернення додому, пані Марія разом із представницею німецького фонду в Україні Лесею Харченко знову поїхала до Австрії.

Тож, про це все, про жахи війни, фашистський полон та неймовірну жагу до життя Марія Трохимівна вирішила поділитися і з “Українським інтересом“.

Про “табір смерті”

“Нас, молодих людей, відправляли туди ешелонами. А там уже, хто куди потрапить: хто в концтабір, хто на заводи, хто на шахти. Обирали за здоров’ям. Були такі, кого відправляли в “брак”. І я потрапила в “брак”. Сказали, що я не годна нікуди. А таких бракованих дітей відправляли в “табір смерті”, де з них брали кров для своїх солдат. Потім їх кидали в пічку згорати. Мене Бог спас”, – розповіла пані Марія.

Марію Трохимівну врятувала звичайна прибиральниця. “Вона мітлою мені по ногах махнула, ніби вона злиться, що я там стою. А сама сказала: “Чого ти тут стоїш?”, – тихенько, мовби мете і злиться. “Перейди у інший кут, отой!”. А я на її відповідь кажу: “Мені сказали – додому відправлять, повернуть”. А вона мені: “У табір смерті”. І пішла далі мести”.

“Потім ще людей п’ять забракували. Я їх сама вже тихенько переманила до себе, теж мімікою”.

Про примусове життя в Австрії

Пані Марія розповідає, що спочатку її відправили працювати у місто Санкт-Файт до господарки Марії Мертенхубер, яка мала міні-готель.

“У тієї жінки я кожен день топила шість пічок, прала вручну простирадла. У мене ні сил їх викрутити не було, ні підняти. Робочий день у мене був з шести ранку і до десятої вечора. Хоча сама господиня була доброю, у неї я вціліла”.

Марії Трохимівні вдалося там навіть знайти друзів. “Їй було 11 років, а мені 15. Вона теж потрапила до господині, у якої я працювала. Ми знайшли спільну мову, хоча й розмовляли на різних. Її звати Ізольда Пудік. Вона австрійка. Вона була не примусовою працівницею. Її родина винаймала квартиру у тому будинку, де я жила”.

“Тоді, на війні, ми не вибирали собі друзів по національності. Ким би ти не був – чи то бельгієць, чи росіянин, чи італієць. У нас була одна мета – закінчити війну і повернутися додому. Жителі Санкт-Файту багатьох із нас врятували. За допомогу людям з Радянського Союзу їм загрожували розстріляти всю сім’ю. Проте багато хто з них все одно нам допомагав: то одягом, то хлібом. Хоча самі жили також на карточках, бідно і важко”, – розповіла Марія Трохимівна.

Після двох років роботи у Мертенхубер, її, молоду дівчину, перевели на фабрику з обробки льону. Там вона пропрацювала ще декілька місяців, поки у кінці 1944 року не почалися бомбардування. Тоді фабрику закрили і пані Марію знову перевели у Санкт-Файт. Там вона була вже до кінця війни.

Про закінчення війни і повернення додому

“Про те, що війна закінчилася, я знала раніше. До нас в будинок ходили підпільники. Вони мені підключали Москву. І я вже чула, тільки їм перекласти не могла. Я могла їм сказати тільки: “Гітлєр капут”. А раз “Гітлєр капут”, значить війна закінчилась. Більше німецькою я сказати нічого не могла”.

“Нас звільнили партизани Броза Тіто. Вони закрили місцевий кінотеатр, звезли туди одяг, їжу і оголосили: “Приходьте, одягайтесь та їжте». Ми брали по дві пари взуття. Бо якщо порветься одне, то ходити ні в чому буде. Адже додому ми йшли пішки через всю Європу, колоною в 200 чоловік. Військові, яких звільнили, вели колону. У дорозі харчів нам ніхто не давав. Ми йшли через Австрію, Будапешт, Угорщину, Румунію, Молдову… аж до Мукачево. Йшли ціле літо”, – розповідає Марія Трохимівна.

Вона пригадує, як ночувала під листями винограду, вишні, черешні. Потім їла ці ягоди, бо більше нічого було.

“Коли прийшли у Запоріжжя, місто було заражене коростою. Голод, холод і злидні. Села спалені, все знищено. Таких як я, які повернулися, через те, що область була заражена інфекцією, послали на чотиримісячні курси медсестер. Після курсів ми один одному по уколу зробили – це вся наша практика була – і почали працювати медсестрами”.

Про своє післявоєнне життя

“Коли я повернулася після війни, мені йшов дев’ятнадцятий рік. Наша хата була спалена. Дах згорів, а стеля не впала. У хаті можна було жити, але треба було ж поставити дах. Я пішла в посадку, нарізала гілля, зв’язала, цвяхів не було… Мама подавала мені солому, гілки і я покрила дах”.

“У мене взагалі життя не таке, як у всіх зараз. До війни я закінчила сім класів. Це вся моя освіта і на сьогодні”, – сміється пані Марія.

Спочатку вона працювала в Запоріжжі медсестрою, потім потрапила до військової частини в Казахстані. Працювала там спочатку в кіоску. “До Казахстану я приїхала, щоб провідати свого брата. Там мені роботу і запропонували. Спершу я навіть не знала як правильно рахівниці покласти. Це був початок мого навчання”.

Потім Марія Трохимівна працювала в офіцерській їдальні. “Там же потрібно на бутерброди до чаю масло порізати. Ріжу, а воно за ножом тягнеться. Не могла ж я таке покласти на тарілку, воно було з усіх сторін коряве. Мені й підказали: “А ти мокни ніж у гарячу воду і ріж. Буде нормально”. Ото наука у мене була”.

“Пізніше дали мені ще й третю точку – магазин, де можна було купити все, що завгодно. Отак і доводилося ставати на ноги”.

Про поїздку до Австрії

До Австрії 91-річну Марію Сосновську запросив бургомістр міста Санкт-Файт. “Цьогоріч весною ми записали відеозвернення, де Марія Трохимівна дякувала жителям містечка. Після того, як представники місцевої влади побачили це відео, вони захотіли щось зробити для пані Марії. Адже за весь період після війни жодна людина не зверталася з таким бажанням подякувати, щось хороше сказати”, – розповіла представниця німецького фонду Леся Харченко, яка супроводжувала Марію Трохимівну.

Джерело:
До списку новин