Як раніше святкували Новий рік? Чим прикрашали ялинку? Що давали колядникам? "Українська правда. Життя" зібрала новорічні спогади 4 мешканців геріатричного центру: колишнього в’язня, оперного співака, героя війни і бабусі-"соціалістичної республіки".
ФРОНТОВИК ДІД ІВАН
– Бачите, маю книжку про мистецтво ХХ століття? Я сам селянин, за нею 140 км до Києва їздив. Дуже люблю книги. У мене вдома їх було 1200! – розповідає дідусь Іван.
І додає, ніби ненароком:
– Я, до речі, фронтовик. Нагороджений орденами, медалями. З "Кобзарем" пройшов війну, він був у мене в рюкзаку постійно. Хто не любить Кобзаря, не любить Україну.
Українські традиції і християнська віра для дідуся Івана – святі. Він з дитинства ходив колядувати.
– Тоді бідність була, коржики нам давали з пшеничної муки. Спускаємося санками з гірки, підійдемо до хати: "Щедрий вечір, дайте вареник…".
Виходила сусідка, давала коржики. Діти знову з гірки спускалися і колядували.
– Все було по-селянському, по-простому, але хорошо. О, я вам зараз заколядую:
Ой на річці, на сідниці, пече баба паляниці
Прийшла свиня та й упхнула
Баба носом посовгнула!
Виносьте ковбасу, бо я хату розтрясу!
Без пампухів і вареників свята не обходилися.
У хаті стояла ялинка, прикрашена цукерками і восковими свічками. Їх запалювали, а старші люди стежили за безпекою.
Про подарунки на свята дід Іван з дитинства не мріяв – бо пережив Голодомор.
А в 41-му пішов на війну. Був кулеметником. На війні свята ніяк не відзначали.
– Шрапнелеві суп і каша, як ми казали, і все. Зранку 200 г. хліба, на обід – 300, на вечерю 200.
Коли повернувся з фронту, Різдво теж повноцінно не святкував – при Радянському Союзі релігійні свята були заборонені.
У рідному селі Василиха на Київщині стояв дерев’яний храм. Голові сільради наказали його зруйнувати.
– Пригнали з Білої Церкви два танки, очепили тросом і зруйнували церкву. Різдво в ті часи святкували обов’язково, але так, щоб ніхто не знав. По селі ходили колядувати пізно ввечері або вночі.
Розмову перериває Снігуронька, яка заходить привітати дідуся зі святами і принести солодощі:
– Можна я вас обійму? – нахиляється до ветерана.
– Ви не гидуєте? – питає дідусь.
– Та ні, ви що! – сміється юна Снігуронька, міцно і довго обіймаючи старенького. – Зі святами!
– Дякую, що зайшли, – прощається з волонтерами дід Іван. – Я, знаєте, як був молодий, то дуже любив дівчат. Був не такий, як зараз, поганющий, – сміючись, морщиться. – І дівчата мене, спасибі, любили.
Дідусеві Іванові – 95.
ОПЕРНИЙ СПІВАК ІГНАТІЙ КОНДРАТІЙОВИЧ
– У мене день народження 27 грудня, а тут не дозволяють випити. А яке день народження без алкоголю? – практично з порога заявляє одноліток діда Івана Ігнатій Кондратійович.
З дитинства він жив у Сибірі на полустанку – крихітній залізничній станції. Там працював батько.
Жодних новорічних свят чи ранків у школі не було.
– Нас так не балували, – пригадує.
Святкували родиною, вдома стояла ялинка. Каталися на санках з високої гори.
– Шоколад вам дарували на свята? – питаємо.
– Шоколад? Такого не було.
– А що готували? Може, олів’є?
– У Сибіру навіть таких слів не знали, – сміється. – Як і Діда Мороза.
Вивчився на оперного співака. Згодом переїхав до України. Працював у трьох різних філармоніях.
Але музику довелося покинути – потрібен був дах над головою, а заводи при Радянському Союзі давали гуртожитки.
Там роками і працював – спочатку на заводі у Харківській області, потім – у Білій Церкві.
Свята у гуртожитку описує одним реченням:
– На Новий рік випиваєш, скільки хочеш, – сміється.
Ігнатій Кондратійович ніколи – навіть у дитинстві – не загадував бажання на Новий рік.
– Я в це не вірю, – каже.
– А в що вірите?
– Вірю в ідеали соціалізму і комунізму. Я маю книгу Дзерджинського. Вона цікавіша, ніж усі інші.
Дідусь ніколи не святкував Різдва. Колядки чув уже тут – коли волонтери приходили.
Вони і подарунки приносять. Ігнатій Кондратійович показує подарунок на Новий рік – крихітного шоколадного діда Мороза. З’їсть його аж на початку 2018-го.
– Чому? – дивуємося.
– Хай стоїть до Нового року.
Це єдина святкова деталь у кімнаті колишнього оперного співака.
Жодних планів на свята чоловік не мав і не має. Мовляв, щоб особливо ставитися до свят, потрібно мати плани, як їх провести. У нього їх нема.
– Я чекаю, коли сніг розтане, щоб піти гуляти в поле. Я на природі краще себе почуваю, ніж серед людей.
У полі дідусь співає…
"РЕСПУБЛІКА" МАРІЯ
81-річна бабуся Марія Нового року вдома не святкувала, тільки у школі в селі Лісовичі на Київщині. Вдома відзначали Старий Новий рік – 14 січня.
Ялинку у школі прикрашали бубликами, цукерками, саморобними гірляндами, розмальованими олівцями. Були й звичайні новорічні іграшки, які прикрашають сучасні ялинки.
– А одягалися як! Маски всякі вирізали: і зайчики, і лисички. Пам’ятаю, ми як виступали, нас було 16 республік. Я була грузинською, – сміється бабуся. – Вчила вірша: "Я – грузинська соціалістична республіка. Там ростуть банани, апельсини"…
Вдома в бабці Марії шанували різдвяні свята. Змалку вона ходила колядувати, коляду збирали у полотняні сумки.
Потім залазили з братами і сестрами на піч і розбирали гостинці: були там цукерки, печиво, горіхи, пиріжки.
– Пиріжки були з квасолею, вишнями, сливами, і з солодким цукровим буряком. Цукровий буряк тушили з сливами і вишнями у печі. Воно як повидло – смачне таке. З творогом пекли, і з маком, з усім на світі!
На Святвечір у хаті все було: і жаркоє, і холодець, і як порося заколють, то й свинина, і ковбаси. Пиріжків, паляниць напікали білих (!) таких, хороших.
На покуті стояв дідух з колосків жита та пшениці зі свого поля. Дідух в’язала мама.
Діти хотіли кататися на санках, але їх у них не було. Тому хапали великого стільця, на якому мама коноплю чесала.
– Ми все зі стільця повикидаємо, гуртом витягнемо його з сараю, сідаємо і з гори! Батько як вискочить з хати, як насварить! Сховає стільця. А ми знову витягли, – усміхається бабця.
Коли вона підросла, почала ходити до інших людей дітей няньчити. А в 1955 році поїхала працювати на Донбасі. Там відпрацювала 42 роки.
– Ми шпали тягали, ремонтірували залізну дорогу. Робили таке, що до нас то тільки тюремщики робили. Заставляли нас траншеї рить. Ми з нормами не встигали, нам гроші маленькі платили.
Новорічні свята і Різдво на Донбасі проводили не з родиною, а з сусідами і друзями.
– Як друзі приходили, то ми разом наготовлювали, сядемо, понаїдаємось, та й співаємо, – пригадує бабуся.
Дітей у неї немає. Після смерті чоловіка повернулася у рідні краї. Спочатку жила у сестри, але потім купила маленьку хатинку і переїхала туди, бо "у сестри сім’я", не хотіла заважати.
Жила сама, поки не зірвала спину і не спухли ноги. Тоді попросила сестру кудись її прилаштувати. Так і опинилася тут.
– Тут подарки приносять… Колись концерт якийсь приїжджає, директор заказує. А так – ми ж старики. Та й таке.
– Ага, – підхоплює сусідка бабці Марії – Аня.
– Скільки вам, пані Аню? – питаємо.
– Мені вже скоро на той світ треба, але я ще не хочу, – сміється старенька, доїдаючи яблуко.
КОЛИШНІЙ В’ЯЗЕНЬ І ПИСЬМЕННИК
– У Діда Мороза вірили? – питаємо 62-річного Олександра, який зосереджено сидить перед ноутбуком.
– Ні, я з дитинства був розумним хлопчиком, – відповідає.
– А Миколаю листи писали?
– Я з дитинства знав, що такий святий помер 1,5 тисячі років тому. Кому писати? – сміється.
Дитинство Олександра було щасливим: ялинка, запах мандаринів, які у ті часи були диковинкою.
На Новий рік йому подарували дитячу залізничну дорогу за 10 рублів – тоді це були великі гроші.
– Бабуся мене дуже любила. Думала, я її реінкарнація. Я дуже любив диких птахів, тому бабуся подарувала мені на Новий рік беркута, – пригадує чоловік.
Птаха жила вдома, в київській квартирі. А коли виросла – тато хлопця відніс її в будинок піонерів.
– Я жив у центрі міста, на Кірова, 9, тепер вулиця Грушевського. Стоячи на балконі, бачив усіх видатних людей того часу: Де Голля, Хрущова, Кастро, Гагаріна...
Все в житті йшло добре: Олександр вивчився, став кандидатом економічних наук, навіть працював в Антимонопольному комітеті.
Аж поки, розповідає, не знайшов труп.
– Той, хто знайшов труп – автоматично стає першим підозрюваним. Цю інструкцію мені показав згодом міліціонер, – пригадує. – Сказав, що так як в міліції в основному дебіли, шукати підозрюваного №2 ніхто не буде. Мені дали 10 років за те, що я знайшов труп і як дурак зателефонував у міліцію, щоб про це сказати.
Новий рік Олександр зустрів у Лук’янівському СІЗО.
– Всі нажрались разом з прапорщиком, – згадує.
За його розповіддю, в’язні купили у прапорщика 2 л горілки.
Сиділи, випивали, аж раптом у камеру ввалився черговий прапорщик, який був п’яним. Попросив налити і пригостити кількома квашеними огірками, які стояли на столі. В’язні пригостили його ще й хлібом з ковбасою.
З СІЗО Олександра перевели у Черкаську в’язницю. Відсидів майже 8 років.
Вийшов – осів у Богуславі, займався правозахисною діяльністю і навіть написав про своє ув’язнення книжку.
А потім пережив інсульт, ще й зламав шийку стегна. Тому опинився тут.
– Я відчуваю смуток щодо Нового року, бо мені виповниться в 2018-му 63. Це дуже багато, а я себе відчуваю молодим та енергійним, – розповідає.
Попиваючи чорний чай, він дописує свою наступну книжку.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
