"Справжнє зло в старості – це не немічність тіла, а байдужість душі", – колись сказав французький письменник Андре Моруа. Журналістка, ветеранка, науковець, пані Ольга Козирєва під цим ладна теж підписатися.
Дивлячись на цю жінку, здається, що старість – це більше, ніж сивина, зморшки, погіршення пам’яті, бідність, немічність, залежність від інших. Сяяння її очей відволікає увагу від фізичних прикмет старіння. Її погляд освіжають нафарбовані повіки, на яких яскраво переливаються блакитно-фіолетові та зелені кольори. Вона ніжно поправляє завите волосся, що красиво підкреслює овал її обличчя. М’який блиск каменів на браслеті, каблучці, намисті замасковує ознаки зів’ялої шкіри. Все впливає на уяву таким чином, що складно здогадатися, скільки їй років.
Зрештою, цифри перестають бути важливими, адже пані Ольга любить свою старість, хіба що не полюбляє, коли її фотографують крупним планом, бо тоді видно всі зморшки.
"Навіть ті, яких в мене немає", – каже жінка.
Пані Ольга не відчуває свого віку й засмучується, коли люди говорять про смерть.
"Думати про смерть – це притягувати її до себе. Потрібно думати про позитивне. Люди отруюють власне життя постійним незадоволенням", – переконана вона.
Дійсно, в київському натовпі часто зустрічаються сумні, приречені, позбавлені сенсу життя обличчя. Врешті-решт на такому тлі особистість, яка просто посміхається, йдучи по вулиці, сприймається контрастно, викликає подив, та лише зрідка отримує посмішку у відповідь.
Пані Ольга переконана, що люди старіють повільніше, якщо в них є поважна причина радіти життю, приміром, ходити на танці, якомога більше спілкуватися. Вона відмовляється визнавати, що чарівність юності зникла, і всіляко намагається зменшити прогалину між молодістю та старістю, адже чарівність не прив’язана до віку.
Жінка ретельно підбирає свій гардероб, образ довершує макіяжем та аксесуарами.
"Я люблю бути яскравою!", – проголошує вона.
Пані Ольга народилася в Сталінграді, а з 1960 року мешкає в Києві. Закінчила Київський медичний інститут, кандидат медичних наук. Має 52 наукові роботи, два авторських посвідчення на винаходи (у співавторстві).
Її доробок складає близько 550 статей, більше 650 авторських світлин.
Нині вона член Національної спілки журналістів України. Активно пише есеї про ветеранів, розшукує дітей Сталінградської битви, яку пережила особисто. З цього приводу стала героїнею німецького документального фільму, їздила на передпоказ до Берліну.
Їй і досі важко переповідати про той період, бо це як рана, що нібито загоїлася, а потім зненацька кровоточить. Книгу "В кромешном аду Сталинграда" пані Ольга видала у 2012 році за власний кошт і позики, сподіваючись, що ця книга нікого не залишить байдужим.
Щоб викласти все на папері, вона дочекалася допоки вщухне біль, адже такі переживання потрібно пригадувати заспокоївшись. Ми пили чай в уквітчаній та сонячній кухні, вона ввімкнула радіо, й у відповідь на моє запитання про розпорядок дня, затанцювала: "Ось що я роблю, я танцюю".
Пані Ольга із захватом пригадує свою кар’єру міманси (міманс – мімічний ансамбль групи акторів та музикантів масовки, котрі виконували мімічні ролі). Так в Одеському оперному театрі вона зіграла в низці постановок: Кармен, Ріголетто, Пер Ґюнт, Голубий Дунай.
Найбільшою винагородою для неї була можливість відвідувати будь-які опери, балети, вистави, спілкуватися з зірками та жити з ними закулісним життям. На свій перший невеличкий гонорар вона купила театральний бінокль, і тоді спостерігала за дійством не як актриса, а як глядачка.
Ця жінка не втратила здатність дивувати: вечорами вона розважається редагуванням фотозображень та зробила серію трешових колажів із готовими заготовками. Ще 19-річною дівчиною вона займалася повітряними видами спорту: парашутизмом, повітроплаванням. На її рахунку 34 стрибки та безліч мертвих петель.
Пані Ольга – ветеран війни і праці. Має військове звання – старший лейтенант. Нагороджена "Почесним знаком за сприяння благодійної діяльності", почесною статуеткою "Українська мадонна", орденом за "За людяність і милосердя", нагородами Головного управління розвідки МО України, Фонду ветеранів військової розвідки.
Письменниця показала безліч фотографій, бережно і хронологічно розташованих в альбомах. Як свято вона ставиться до спогадів: знаючи, що папір недовговічний, відсканувала всі світлини.
У цей момент їй пригадалося, як після повістки про мобілізацію всі діти з комунальної квартири символічно сфотографувалися зі своїми татами: "Ніхто не очікував благополуччя від війни, а в лиху годину така фотокартка зігрівала б душу".
Колись, безстрашною молодою дівчиною, пані Ольга підкорила небо, нині вона мудра управителька власного життя.
А ще – активна життєлюбка, яка щоразу, йдучи на танці, запрошує сусідок, котрі сидять на лавочці біля під’їзду.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
