Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.
У ХІХ-ХХ століттях в Україні, хоч і були чіткі традиції щодо створення сім‘ї, які базувались більше на пошуку вигідного партнера, та водночас тоді вирували справжні любовні пристрасті.
Про це йдеться у фільмі «Українські ловеласи».
В українських традиціях ХІХ-ХХ століть сім‘ю розглядали як певну соціально-економічну одиницю. Найперше, у шлюбі усе вирішував майновий стан і посаг, а вже потім – почуття самої пари.
«Навіть, якщо дівчина була потворною і відверто калічною, однак із добрим посагом, то мала більше шансів, що її засватає хороший господар. Селяни казали: «Добрі воли і гнилу корову повезуть», – розповідає кандидат історичних наук Оксана Кісь.
Судячи із газетних оголошень про пошук пари, які на той час були дуже популярними, чоловіки намагались знайти собі дружину із хорошим посагом. Жінки ж прагнули зв‘язати долю із «студентами університету, медиками або правниками» – тими, хто мав перспективне майбутнє. У ті часи шлюб вважали життєво необхідним.
«Оголошення «митромоніальні», як тоді називали, або ж в дужках ще писали «женячка», коштували найдорожче. Наприклад, якщо за оповіщення про пошук роботи платили 10 грошей, то за ці – по 20 грошей за слово», – наголошує вчений секретар Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові Софія Легін.
Та поза шпальтами газети завести знайомство мали право лише чоловіки, а на танці чи світські вечори дівчата не могли приходити без супроводу.
«Молода дівчина,у жодному разі не могла сама іти на бал. Вона мусіла іти в складі батьків, родини. Батько не конче був при цьому, але мати обов‘язково пильнувала, із ким і як донька танцює, як поводиться кавалер. Для жінок, які наглядали за молодими дівчатами, навіть придумали прізвисько «бабозвір» або «баба канапова», – розповідає директор Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки каже Іван Сварник.
Та якщо у місті від заручин до весілля проходили роки, то у деяких селах молодят могли пошлюбити за лічені години після знайомства.
«Батьки привозили дочок, дуже причепурених, гарно вбраних. Виставляли вздовж мосту, де вони стояли зі своїми мамами, а парубки ходили туди-сюди і придивлялися до тих дівчат. Котра була вподобана, розпитували про те та інше і, часом, в межах тієї ярмарки укладали шлюб», – зазначає Оксана Кісь.
Здавалося б, за таких жорстких правил усі амурні історії мали б бути прісними і нецікавими. Однак, насправді, все ж навіть тоді вирували любовні пристрасті. Часто щирі почуття або ж банальні зради закінчувалися справжніми трагедіями.
«Якщо бабусі будуть говорити, що «в наш час такого не було», все це неправда. Тоді і билися, і штрикали один одного ножем, і самогубством закінчували. До того ж, ставалось це, буквально, через якісь банальні образи – дівчина посварилася зі своїм коханим чи коханий її вдарив. Були й подвійні самогубства, коли люди не могли бути разом через певні обставини. Я читала про такий трафунок, коли дівчина мала вийти заміж за одного чоловіка, та кохала його старшого брата, у якого вже була сім‘я. І це почуття було взаємним, тож вони виїхали за Львів і обоє отруїлися у машині», – розповідає Софія Легін.
Та якщо до чоловічого адюльтеру ставилися із розумінням, то жіночу зраду суворо засуджували.
«Жінок вважали зрадницями, якщо вони мали якийсь зв‘язок на стороні, а чоловіків – за умови, якщо у нього була не просто жінка на стороні, але і діти», – зазначає Оксана Кісь.
Та, як би там не було, подружню зраду не вважали серйозним приводом для розірвання шлюбу.
«Церковне розірвання шлюбу було надскладною процедурою, до того ж, і коштовною. Та, фактично, подружжя не могло розійтися найперше через те, що їх об’єднувало спільне господарство», – наголошує Оксана Кісь.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
