Новації уряду жваво обговорюють на місцях. Розмов про необхідність переходу від бюджетного субсидіювання компаній, що надають послуги з пільгового перевезення пасажирів, до монетизації цих пільг завжди було багато, тож рішення уряду про втілення цих планів у життя сприйнято неоднозначно. З одного боку, це начебто на руку транспортникам. Адже тепер ніхто не може їхати, не заплативши за проїзд. Тішаться й пенсіонери: серед людей гуляє думка, що тепер кожен отримає додатково 120 гривень на місяць. Хоча насправді ніхто офіційно ще не підтвердив таку цифру.
Де взяти живі гроші
А от місцева влада вкрай стурбована: відтепер саме місцеві бюджети мають виплачувати живі кошти пільговикам за проїзд, хоч такої новації тут не ініціювали і не давали своєї згоди на її впровадження. Адже бюджети населених пунктів і територіальних громад давно сформовані і таких витрат у них не передбачено. Тож де тепер взяти гроші?
Раніше державна пільга хоч і в іншій формі, але значною мірою оплачувалась із казни на місцях, проте тепер це навантаження помітно зростає. Приміром, за словами хмельницького міського голови Олександра Симчишина, на відшкодування витрат за пільгових пасажирів в обласному центрі на нинішній рік передбачалося 59 мільйонів гривень для комунального підприємства «Електротранс» та ще 5 мільйонів — для приватних перевізників. Тепер ця сума має зрости майже вдвічі.
Однак ніхто не може точно сказати, які розрахунки точніші й скільки реально «наїздили» пільговики. Адже в обох випадках цифри визначали якщо не на око, то доволі умовно. І якщо раніше транспортники постійно скаржилися на те, що їм недоплачують за виконану роботу, і тому приватні перевізники просто відмовлялися брати «зайвих» пільговиків, то тепер фінансовий акцент зроблено на пасажирів.
Здавалося б, цілком правильне рішення. Однак проголошений урядом норматив про те, що відшкодуванню підлягає тридцять поїздок на місяць, викликає ще більшу дискусію. За таких розрахунків у Хмельницькому витрати казни мають збільшитися до 104 мільйонів гривень на рік. Як пояснюють у міській раді, ця сума становить четверту частину бюджету розвитку. Тож, витративши її на безплатні квитки, місто змушене буде відмовитися від інших важливих проектів — ремонту доріг, надання пільгового житла чи спорудження важливих соціальних об’єктів. Як і на чию користь зробити такий вибір? А є населені пункти й зі значно скромнішими бюджетами, і нововведення означає, що вони можуть взагалі залишитися без бюджету розвитку.
Із тролейбусним талоном до села не доїдеш
— Як мають запрацювати нові правила, коли в них порушено принцип територіальності? — намагається знайти відповідь на численні запитання міський голова Славути Василь Сидор. — Скажімо, сільський пенсіонер проїхався у міському тролейбусі — хто має за це платити? Адже для відшкодування потрібен документ. Тож відповідно до нового механізму пільговик повинен взяти талончик, завірити його у керівника комунального підприємства одного населеного пункту, потім передати у відповідну службу в себе в районі і лише після цього отримати компенсацію... Така система перевезень й оплати не запрацює.
І якщо поїздки міських пасажирів ще якось можна обліковувати, то як бути з сільськими, де і поїздки не такі регулярні, і вартість міжміського квитка значно більша, ніж у тролейбусі чи трамваї. Чи отримуватимуть гроші всі, чи тільки ті, хто їздив? А коли так, то чи не виникне бажання «наздогнати» сусіда у транспортних подорожах навіть у того, хто раніше нікуди не їздив...
Питань залишається багато. Від чисто арифметичних — чому за основу береться саме така кількість поїздок, до фінансово-політичних — хто буде винним врешті-решт, коли система не запрацює. Однак відповідати на них доведеться вже не урядовцям, а місцевим керманичам, бо всю відповідальність перекладено на них.
Щоб не дрімали ні «заєць», ні влада
Навряд чи нові правила можна назвати зовсім безглуздими. Якщо не ставати на бік будь-якої зі сторін, то раціональні зерна можна знайти. Насамперед у тому, що урядовці дуже мудро зняли із себе відповідальність за проблему, розв’язати яку не вдавалося десятиліттями. Адже тепер і гроші в держбюджеті для компенсації шукати не потрібно, і соціальної відповідальності перед сотнями тисяч транспортних пільговиків немає. Нехай в усьому розбираються місцеві керманичі. Але міські, селищні та сільські голови резонно запитують: чому ми?
— Якби пільгу надавали місцеві органи самоврядування, то вони і мали би платити, — переконаний міський голова Старокостянтинова Микола Мельничук. — А якщо це зробила держава, то на ній і повинна лежати фінансова відповідальність. Скажімо, весь бюджет розвитку нашого міста становить 18 мільйонів гривень. І при цьому ми попередньо підрахували, що на монетизацію транспортних пільг доведеться витратити практично таку ж суму. То як після цього жити і розвиватися місту?
На місцях і раніше доводилося вишукувати всілякі резерви, аби знімати транспортно-пільгове напруження. Перевізники постійно скаржилися, що відшкодування проводять не повністю, тому часто доводилося шукати компромісні варіанти. Скажімо, встановлювали окремі дні й навіть години для проїзду пільговиків, виділяли певні маршрути і рейси... І при цьому влада все одно була винна, бо формально порушувала закон про безплатний проїзд.
Тепер знову вся відповідальність на ній, бо хто, коли і на чому їздитиме безплатно, та ще й за чий рахунок — усі ці питання уряд делікатно переніс на розсуд місцевої влади. Можливо, це було б і не так погано, бо такі зміни не дають дрімати очільникам міст і сіл і підштовхують до пошуку нових фінансових резервів. Але як відшукати те, чого немає?
Чия пільга «пільговіша»?
Не маю точної статистики, та будь-хто, кому доводилося бувати за кордоном, може підтвердити: навряд чи знайдеться ще одна така країна, де діє настільки масштабна система пільг, зокрема і транспортних. Усім давно зрозуміло: вона не просто віджила своє, а й стала серйозним гальмом на шляху розвитку самої транспортної системи. Як би це не звучало, та від неї давно варто відмовитися. Натомість спостерігається зовсім інша картина. Так, лише у Хмельницькому налічується 64 тисячі пасажирів, які мають проголошене державою право їздити безплатно. Держава вже не може нести на собі цей фінансовий тягар, але... додає до списку дедалі нові категорії. І тепер це дуже поганий тон, коли водій маршрутки відмовляється везти пільговика з одним статусом, але вже майже ніхто не помічає, коли в салон не пускають «вчорашніх» героїв. Тож мимоволі складається враження, що одні пільговики «важливіші» і «вагоміші» за інших. А в результаті водію маршрутки доводиться обирати між 90-річним учасником війни і хлопцем-атовцем. І на догоду моді — робити вибір на користь останнього.
Монетизація має скасувати таку несправедливість. Та чи справді це так? Чому нікого не обурює те, що держава й надалі продовжує розплачуватися з героями, пенсіонерами і просто заслуженими людьми тролейбусними талончиками? Та ще й намагається зробити це так, щоб не докласти до цього ані гривні.
Голови міст, які входять до складу Хмельницького регіонального відділення Асоціації міст України, висловили свою думку: місцева влада готова платити за пільги. Але тільки за ті, які сама і надає. Якщо ж їх надає держава, котра фінансово неспроможна забезпечити їх виконання, то може бути два виходи. Або формувати бюджет, котрий може утримувати пільговиків, або просто відмовитися від них. Зробити перше поки що не вдається. Друге — дуже не хочеться.
Ірина КОЗАК
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
