загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Депортація і повернення на батьківщину однієї кримськотатарської сім'ї: історія очевидця

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

18 травня, у День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу, історія очевидця подій - кримського татарина Енвера Абібуллаєва, який був депортований разом із сім'єю і двічі повертався на батьківщину.

Становище сім'ї до депортації

Енвер Абібуллаєв народився 15 березня 1939 року в селі Ай-Серез (у 1945 році було перейменоване у Межиріччя - ред.) Судакського району Кримської АРСР.

На момент виселення в сім'ї Енвера Абібуллаєва, крім нього самого, було сім людей: дід Осман Аджибекір 1862 року народження, мати Аджер Абібуллаєва 1910 року народження, дві сестри (старша Рехане і молодша Айше) та троє старших братів (Ахмет, Мустафа і Сервер).

Сім'я жила у власному будинку, у неї були виноградники, фруктові дерева, корова, близько десяти овець та кіз, 10-15 курей.

Незадовго до висилки батька Енвера Абібуллаєва мобілізували у трудову армію разом з іншими чоловіками села нібито для відновлення завданих війною руйнувань. Однак пізніше сім'я дізналася, що їх примушували працювати на вугільних шахтах разом із військовополоненими.

Енвер Абібуллаєв також розповів, що його дядько по матері, який працював директором школи у сусідньому з Ай-Сейрезом селі Ворон, був мобілізований у Червону Армію.

"Взяти найнеобхідніші речі і швидко зібратися"

18 травня 1944 року, рано вранці, коли було ще темно, до будинку увірвалися двоє військових офіцерів. Разом з ними була родичка сім'ї Абібуллаєвих, яка знала російську мову. Вона переклала, що сім'ю разом з усіма іншими кримськими татарами виселяють.

"Вони попередили: "Взяти найнеобхідніші речі і швидко зібратися". Ми всі п'ятеро дітей, спали під спільною ковдрою, мати – окремо з молодшою сестричкою. Про виселення було оголошено усно, ніякого офіційного документа не читали", - розповів очевидець.

Енвер Абібуллаєв також розповів, що їм не повідомили про те, що у постанові про виселення кримських татар їм дозволялося взяти свої особисті речі, одяг, побутовий інвентар, посуд і продовольство у кількості до 500 кг на сім'ю.

Біля сільського цвинтаря стояли американські вантажівки-"студебекери", на кожну з яких посадили по вісім-дев'ять сімей і повезли на Феодосійську залізничну станцію. До станції із сім'ями кримських татар їхав солдат з автоматом.

На залізничній станції депортованих посадили у перероблені вагони для перевезення худоби - для більшої місткості у вагонах зробили нари зі свіжих дощок.

15 днів дороги: трупи людей виносили на стоянках

У вагоні сім'я розташувалася на полиці біля віконця.

"Мати на ходу ешелону через це віконце на руках повністю висовувала назовні сестричку замість туалету. Згодом, до самої смерті, сестричка, згадуючи про це, здригалася від страху", - розповів Енвер Абібуллаєв.

Щоб дорослі могли ходити в туалет, у центрі вагона зробили огорожу з мішковини. Оскільки у вагоні було дуже багато людей, деякі жінки соромилися туди ходити і ходили на стоянках під ешелони.

Кадри депортації кримських татар / Фото cidct.org.ua

У вагонах не було ніяких умов для приготування їжі. Тісто жінки готували на стоянках і намагалися спекти на сковороді, поспіхом зробивши з каменів вогнище. Причому скільки часу буде стояти поїзд, не оголошували - у будь-який момент солдати, які його супроводжували, могли скомандувати повертатися у вагони, і жінкам доводилося бігти, схопивши гарячу сковороду з недопеченим тістом, і допікати його вже на наступній стоянці.

Загалом, ніякої організації харчування для депортованих кримських татар передбачено не було, не було також санітарного і медичного обслуговування.

"По дорозі, звісно, були захворювання людей, були і смерті. Трупи людей на стоянках виносили і залишали без поховання", - згадує очевидець.

У цілому, дорога тривала 15 днів - 3 червня сім'я Абібуллаєвих разом з іншими кримськими татарами прибула на станцію Асака міста Ленінськ (від 1991 року місту повернули назву Асака) Андижанської області Узбекистану.

Обмовили людожерами

Енвер Абібуллаєв розповідає, що після прибуття на станцію кримським татарам довелося три дні прожити під навісом, хоча ще до приїзду їх розподілили по районах і колгоспах.

"Виявляється, московський суперфашизм, виселяючи, обмовив нас людожерами, тому ніхто не захотів приїхати по нас, ніхто не хотів бути "з'їденим"", - згадує він.

В кінці кінців за ними наважився приїхати 70-річний коваль. Він зважився підійти до насильно переселених татар, лише побачивши, що вони роблять намаз, і зрозумівши, що вони його одновірці.

Після цього він підійшов до найстаршого у групі татар - діда Енвера Абібуллаєва, і вони домовилися. Людей везли до місця призначення вночі.

Шість переселень, голод і робота на бавовняних полях без зарплати

Місцем призначення виявилося управління колгоспу Кизил Карван (Червоний Караван), де кримських татар залишили на нічліг.

Вранці їх розселили. Сім'ю Абібуллаєвих з восьми осіб поселили в одну кімнату будинку місцевого вчителя.

Енвер Абібуллаєв згадує, що цей вчитель і голова колгоспу, киргиз за національністю, були добрими людьми.

Голова колгоспу попередив родину про те, що буде голод, проте незабаром після цього його "прибрали назавжди", а новий голова став змушувати людей працювати безкоштовно.

Крім того, сім'ю переселили в інший будинок - без вікон і дверей.

"Наставала зима, було холодно і голодно. З боку держави ніякої допомоги не було. Щодо пайків були лише чутки. Ми, діти, лежали на рисовій соломі, накрившись самотканим килимом", - розповідає Енвер Абібуллаєв.

Через такі умови життя смертність переселенців почастішала. Серед інших у січні 1945 року помер і дід Енвера Абібуллаєва Осман Аджибекір.

Абібуллаєв також згадував, що від червня 1944 року по травень 1946 року їхню сім'ю переселяли шість разів.

За його словами, пік смертності від голоду, настав влітку 1945 року, коли його сім'я разом із кількома іншими жили у вільних приміщеннях колгоспної кузні.

"Я лежав на веранді, зігрівався на сонці. У цей час сонце сліпуче світило, але мені здавалося, що навколо стоїть напівтемрява і по всьому тілу повзають мурахи – мабуть це був передсмертний симптом. Але мені судилося жити, і я вижив, звісно, завдяки наполегливій боротьбі матері за наше життя", - розповів він.

Причому в ці ж дні у сусідньому приміщенні за одну ніч померли від голоду двоє братів - Сейтмемет, якому було сім років, і Зекер'я, якому було п'ять років.

Енвер Абібуллаєв також розповів, що держава ніяк не допомагала переселеним татарам облаштуватися на новому місці. Деяким сім'ям вдалося отримати позику у 5000 рублів із розстрочкою до семи років, але вони змушені були повернути її у десятикратному розмірі через те, що у 1947 році провели грошову реформу, в ході якої рублі старого випуску обміняли на нові у співвідношенні 10 до одного.

Крім того, мати Енвера Абібуллаєва, а також старша сестра і двоє старших братів весь час проживання в колгоспі від 1944 року до листопада 1946 року працювали на бавовняних полях, але зарплату не отримували.

Повернення батька і нафтопромисел Палванташ

Батько Енвера Абібуллаєва повернувся до сім'ї з примусових робіт на вугільній шахті в Тулі у грудні 1946 року. Він влаштувався на роботу на нафтопромислі Палванташ землекопом вишкомонтажної бригади із зарплатою 700 рублів на місяць за курсом 1947 року (що відповідало 70 рублям за курсом 1961 року).

Хоча нафтопромислу потрібно було багато робочої сили, старих і молодих людей, які не досягли робочого віку, туди не брали. Абібуллаєв згадує, що, щоб прогодуватися, двоє-троє старих, об'єднувалися, робили цеглу із глини й будували тимчасові будівлі для робітників, які нещодавно прибули.

Таке приміщення, площею 3 на 4 метри, крите очеретом і глиною, купив батько Абібуллаєва і переселили туди сім'ю.

У ті часи продукти харчування розподілялися за картками, а картки на дітей давали лише якщо були їхні метрики. Дітям сім'ї Абибуллаєвих довелося одержати нові документи, у яких їхній вік був вказаний неправильно, оскільки їхні старі метрики залишилися у Криму.

"У лікарні нам виміряли зріст і на вагах визначили масу. За цим двом даним встановлювали вік – я виявився народженим у 1942 році", - згадує Енвер Абібуллаєв.

У цілому, 95% робітників нафтопромислу складали кримські татари.

У 1949 році Енвер пішов у школу з навчанням виключно російською мовою. Закінчивши її через 10 років, він не став вступати до ВНЗ через складні матеріальні умови, але у 1960 році вступив до Ташкентського училища зв'язку № 4 за спеціальністю "кіномеханік". Після училища він працював кіномеханіком і на півставки завідуючим клубом.

Листи в ЦК КПРС

Енвер Абібуллаєв розповів, що кримські татари довго вірили, що їх депортація була помилкою, і писали листи із проханням вирішити це питання у ЦК КПРС.

Спочатку ці листи намагалися відправити по пошті, але їх не пересилали за вказівкою влади. Пізніше кримські татари збирали гроші на дорогу і відправляли до Москви з такими листами представників від кожної області.

"У 1971 році індивідуальні листи громадян Андижанської області доставляти у ЦК КПРС довелося мені", - згадує Енвер Абібуллаєв.

Однак численні звернення так і не були задоволені. Після цього люди вирішили повертатися на батьківщину своїми силами.

Перша спроба повернутися в Крим у кінці 1970-х

Енвер Абібуллаєв розповів, що його сім'я вперше спробувала повернутися до Криму у жовтні 1977 року. Будинок у селі Бахчі-Елі вдалося знайти лише через рік - у 1978 році. Проте відразу після цього сім'я зіткнулася із протидією влади.

"Щойно ми оселилися в цьому будинку, щотижня нас стала відвідувати міліція і, погрожуючи, вимагати, щоб ми його звільнили. Куплені нами будинки не оформляли і в них не прописували", - розповів Абібуллаєв.

Навесні 1979 року делегація із 300 кримських татар вирушила до Москви, щоб домагатися прописки та оформлення будинків, але вимоги цієї делегації проігнорували. Тоді на знак протесту представники кримських татар оголосили голодування на 1,5 доби. В кінці голодування їх заарештували і розвезли по всім міліцейським відділенням у Москві, а наступного дня посадили у спеціально приготовані вагони і відправили у супроводі міліції в Узбекистан.

Повернутися до сім'ї Енверу Абибуллаєву вдалося лише через місяць.

"У цей час колгосп уже засіяв нашу придворову ділянку вівсом, відключив електрику, взагалі, влада намагалися створити нестерпні умови. Часто відвідувала міліція і погрожувала, щоб ми покинули Крим", - розповів він.

У липні до них додому прийшов начальник обласної міліції із представником бєлгородської міліції і став погрожувати "викинути з дому" сім'ю.

Після цього Енвер Абібуллаєв вирушив шукати житло ближче до Криму і купив будинок у станиці Вишестеблієвській Темрюкського району Краснодарського краю. Проте вже під час переїзду в Темрюк прийшла вказівка не прописувати в районі кримських татар.

У підсумку до зими 1979 року сім'я переїхала у станицю Солдатська Прохладненского району Кабардино-Балкарської автономної республіки, а у березні 1980 року повернулася в Узбекистан.

Будівництво будинку в Узбекистані і друге повернення до Криму

В Узбекистані сім'я вирішила побудувати собі житло у дворі будинку батька, але зробити це вдалося лише через вісім років. І майже відразу після зведення будинку його вирішили продати, щоб знову повернутися у Крим.

"Насилу продали будинок за 140000 руб. – це був період гіперінфляції. Коли ми вже вдруге повернулися до Криму, за ці гроші можна було купити лише холодильник Саратов", - розповів Енвер Абібуллаєв.

Причому заплатити за виїзд з Узбекистану довелося за завищеними цінами.

"На даний час ми із сім'єю проживаємо у придбаному з труднощами старому аварійному татарському будинку, відібраному у 1944 році радянським урядом у наших співвітчизників", - підбив підсумок багаторічним спробам повернутися на батьківщину Абібуллаєв.

Ельведин Чубаров

 

Джерело:
До списку новин