Матері українських бійців відповіли на зворушливі листи з передової

79-річна Анна Заремба, мати 39-річного Романа, проживає у селищі Стоянів, що на Львівщині. Старенька жінка у заквітчаній хустині зустрічає нас. В Анни Миколаївни —  четверо дітей, тринадцятеро онуків та  правнук. Роман, який тепер перебуває на Сході, —  наймолодший син. Вже одружений, виховує двох дітей.  

"Це велике щастя —  мати таку дитину! —  каже жінка. —  Мій Роман вивчився в школі, відслужив у війську. А після революції вирішив, що буде боронити рідну землю.   Дякую тобі, синочку, що навіть на Сході про мене не забуваєш. Чекаю на тебе живого і здорового. Й усім хлопцям дякую за те, що захищаєте наш мир. Хай Бог вас охороняє! Нехай усі батьки дочекаються своїх дітей".  

Із матір'ю 25-річного Назара Ільницького ми зустрічаємося біля обласної лікарні. Ірина Михайлівна —  медик, лист від сина ми передали їй під час обідньої перерви.   Сім'я Ільницьких живе у селищі Вовків Львівської області. Назар —  старший син, тепер тримає оборону біля Горлівки.  

"Мій Назар —  справжній мрійник, —  розповідає жінка. —  Коли вивчився на юридичному факультеті, йому прийшла повістка. Потім підписав один контракт, далі —  ще один. Я спочатку була проти. Але мій чоловік сказав: "А чим наш син відрізняється від інших? Нехай йде і захищає Україну!"  

Мати 31-річного Юрія Каплети живе у місті Сокалі. У жінки —  двоє синів. Юрій —  старший.  "Він завжди був дуже самостійний, —  розповідає жінка. —  Може і суп зварити, і город засадити. Юрко —  така людина, що віддасть останнє. Дуже добрий.   Коли їхав на Революцію до Києва, я була проти. Повернувся весь побитий: у реанімації я його навіть не впізнала!   Невдовзі він заявив мені, що йде воювати разом зі своїми друзями. Досі на передовій... Телефоную до нього тричі на день. А коли не бере телефон, то вже моєму серцю неспокійно.   Він рідко розповідає мені, що там на фронті. Коли їхав на війну вперше, то казав, що він у Житомирі на полігоні. Але знайомий священик із Сокаля розказав, що мій Юрко у Попасній..."  

Пані Тамара, мати 39-річної Яни Червоної, живе у Кривому Розі. Розповідає, що донька спочатку волонтерила, возила допомогу бійцям.

"А одного разу повернулась зі словами, що більше не може бути просто дотичною до допомоги. Вона або цілковито віддається захисту України, або більше не поважатиме себе", —  каже жінка.   Яна, дружина та мати двох дітей, поїхала на війну. "Дітки дуже сумували за нею, плакали вечорами, —  згадує пані Тамара. —  Та ми їм пояснювали, що мама поїхала захищати їхнє майбутнє. Вона —  наш сімейний герой".   Востаннє Яна брала відпустку в грудні, коли синові Віталію сповнилося вісім років. А на семиріччя доньки Вікторії не змогла приїхати. Просила обійняти донечку за неї...   "Я радію будь-якій звісточці про доню, бо вона мені мало розповідає, —  каже пані Тамара. —  Коли питаю, як там на фронті, відповідає: "Норма". А потім у новинах бачу, що був обстріл. Береже мене, завжди берегла...".  

Марину Валицьку мати чекає із фронту вже чотири роки. "Я її намагалася переконати не йти на війну, —  згадує Любов Іванівна. —  Та де там, вперлась: стільки моїх друзів захищають мене, а я вдома буду картоплю їсти і плисти за потоком?"   Свою Марину пані Любов називає згустком енергії. "Завжди попереду всіх, —  розповідає жінка. — Коли вони на бойових позиціях, ніколи не бере відпустку. Каже: "Я не боязгуз, а воїн. Воїни відпочиватимуть, коли буде мир".