Блоги
Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Необхідне Вам лікування співвідносно з Вашою пенсією становить:

Хтось латає порвані сіті, хтось у глечику носить воду...

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Трудовою завзятістю життя нагадує спокуту...

Колись, кілька років тому, фермери з Підлісного Олександрівського району Вікторія та Миколи Лалаки завзято справлялися з отарою в двісті овець. Мали величезне дворище, забудоване житловими будівлями, хлівами, сінниками... Але порадіти результатам того старанного господарювання не вийшло.

Покусані вівці і згаяні дні

«Із тим стадом сталося лихо, — уже звично, без живого жалю розповідає Вікторія Іванівна. — Скажена лисиця вдерлася в хлів і вкусила якусь овечку, а вже та перекусала решту. Санепідемстанція постановила: всіх тварин, і навіть п’ятьох кішок, знищити. Уявляєте — двісті овець?! У грошах збитків ми не лічили, але скільки згаяних днів, марної роботи!»
Завжди веселий велетень Микола Вікторович швидше зчитує по губах дружини, аніж сприймає на слух, той сум, з яким вона говорить, розчарування, що випало на долю окремої вже немолодої селянської сім’ї, випробуваної раніше солоними вітрами Криму та далекосхідними хуртовинами.
Не вперше ошелешує той факт, що важка праця часом винагороджується... великим розчаруванням, але дивуватися варіаціям «кари небесної» людина, напевне, не перестане ніколи.

Про слух і... металодетектор

Лише два роки тому держава визнала в Миколи Лалака проблеми зі слухом (нині чоловікові 58) і призначила йому пенсію за станом здоров’я в 1400 гривень, хоча не чує він ще відтоді, як повернувся з армії, де служив в артилерійських військах.
А металодетектор подобається Миколі Вікторовичу тим, що відгукується на кожну бляшанку в землі не тільки зумером, а й вібрацією, яка передається рукам. Бо для нього чути, якщо не вухом, то бодай руками — велика радість. А ще — нагода послужити громаді. Поки на Донбасі триває війна, сучасна, він вишукує в полях і лісосмугах «подарунки» війни колишньої. Уже шість знайдених ним снарядів підірвали військові ДСНС і ґречно подякували дивакові з Підлісного. Насправді він хотів би допомогти своїй країні, «воюючи» не лише з німецькими нерозірваними бомбами. Але посилати Лалака на фронт райвійськкомат категорично відмовляється.
«Кажуть: «Ти, дядьку, глухий. Їдь додому», — переказує розмову в комісаріаті Лалак. — А сьогодні в новинах розповіли про загибель іще одного офіцера — мого 1960 року народження. Ви розумієте, у мене таке враження, що та «лисиця» в мій власний курник залізла».

Кому — сапку, кому — биту

Зараз Лалаки вже не зважуються на розведення великого овечого стада — ще дуже болять набиті гулі. І здоров’я вже не те. Насправді активна до невгамовності Вікторія Іванівна не звикла скаржитися на якісь там недуги. Але факти, особливо медичного характеру, ігнорувати не виходить. Приміром, той, що Микола Вікторович, котрому до снаги позмагатися у перетягуванні канату з бичком із власного хліва і виграти спаринг, три роки тому був звалений з ніг трьома «добрими» односельцями. Бо в кожного з них була в руці бита. А ламали боки за те, що худоба Лалаків нібито заходить у чужі городи, а може, й за щось інше — толком не пояснили. Зловмисників, котрі не ховали облич, досі не знайшли — бо треба знати, з ким товаришувати в селі й районі, щоб почуватися недоторканним, і... не знайденим.
«Здоровішим після бит Микола не став», — слушно зауважує дружина.
Лалаки, якби уміли розмовляти тією «мовою», що нині ходить у «ділових колах» сільської еліти (дякувати Богу, не всюди), зуміли б себе захистити. І в цьому разі, і в ситуаціях, коли їх нахабно, без попередження труять препаратами, від яких не лише шкідники зернових гинуть. Але де їм узяти тієї злості, коли Бог наділив іншим характером?!

І так, у роботі, без упину

Нині Лалаки тримають шість дійних корів, дві телички. Ну, і бичків — для фотосесій, жартують. А ще — три десятки в’єтнамських поросят, стільки ж індиків, вівці (тепер усього десять!), обробляють 25 сотих городу...
«Дітям же треба купувати за щось морозиво... — каже господиня. — Тож косимо, годуємо, чистимо, сапаємо... І так без упину. Навіть до сестри не можу з’їздити, бо господарство не покинеш».
Ой, не просте це життя! Своєю трудовою завзятістю воно нагадує спокуту. Але я точно знаю: тут щось інше. Адже десь живуть рибалки, котрі з дня в день усе життя латають порвані в морі сіті. А хтось роками, доки тримають ноги, у глечику на голові носить за кілька кілометрів воду і вирощує посеред пустелі квітник... Не все в житті вимірюється рентабельністю й очевидною вигодою. Але Людину в її справах можна розпізнати всюди.

Олег ШВЕРНЕНКО.
Фото Івана КОРЗУНА

 

До списку новин