Весною 2014 рок незабаром після російської анексії Криму в одному провідному американському університеті з давньою традицією совєтських і постсовєтських досліджень відбувся круглий стіл. В дискусії взяли участь американські, російські та українські експерти, які опинилися під рукою в ситуації, коли події навколо України стрімко розвивалися, а потреба їхнього аналізу була нагальною. Тон розмови задав місцевий політолог з великим авторитетом. […] “Звичайно ж, Україна – це глибоко поділена країна”. Все, що казали далі, вже не мало великого значення і було грою в одні ворота – українські. Ніхто ні з промовців круглого столу, ні з понад сотні гостро зацікавлених слухачів не піддав сумніву тенденційного “опакування” американцем чергової жертви московської аґресії. Росіяни мали всі підстави привітати себе з успіхом, якого досягнули навіть ще не відкривши рота. Адже теза про “глибоку поділеність” України – це варіяція на давню як світ московську фабрикацію про те, що Україна – штучне і “неприродне” утворення, конструкт чи то польсько-австрійської, чи німецької, чи західної змови проти Росії, непорозуміння історії, яке Путін всього лишень виправляє. У такій оптиці Україна – агломерація нічим не сполучених між собою частин, нежиттєздатна і провальна недокраїна, яку слід повернути в її природне російське лоно.
Глибоко поділена Україна, кажете? Невже Україна глибше поділена, як Сполучені Штати Америки, з їхнім уперто незагойним расистським минулим і ціннісною поляризацією між Півднем і Північчю? Я вже не кажу про поляризацію майнову. Невже Україна глибше поділена, як Канада з її давнім протистоянням між Квебеком і рештою країни і фіктивною двомовністю, що ледве діє навіть на рівні державних установ? Невже Україна глибше поділена, як сьогоднішня Іспанія, з її історією баскського тероризму чи каталонського сепаратизму? Невже Україна глибше поділена, як нинішні Велика Британія, Бельгія, Індія, Росія, Китай чи инші багатоетнічні, багатоконфесійні, багатомовні утворення? […]
Тут питання не стільки у факті чи глибині внутрішніх поділів, і навіть не в готовності світу ставати на московську точку зору й повторювати імперську ідеологему про “глибоку поділеність і неприродність” України, готовність бачити скалку в чужому оці й не помічати колоди у власному. Питання в тому, що самі українці надто часто виявляються нездатними на державницьке думання про себе і свій національний проєкт, нездатними всіляко наголошувати на тому, що їх єднає, на відміну від того, що поділяє. Десятиліттями українські соціологи чи історики проводять дослідження за московськими лекалами про поляризовану Україну, опитуючи населення двох таких полюсів – Львова й Донецька, а не, скажімо, трьох чи чотирьох. Такий примітивний і спокусливо простий бінарний підхід тоді поспіль застосовує до України міжнародна преса: мовляв, Україна – це протистояння між україномовним, католицьким й національно свідомим Львовом з околицями й російськомовним, православним, промосковським Донбасом. Все, що посередині, не має значення. Дешево і сердито. А головне – помічно як для не дуже допитливих журналістів, так і кремлівських ідеологів, які кращої допомоги від українських вчених і зичити собі не могли. […]
Кожна без винятку сучасна нація має в надлишку як рис, що об’єднують її, так і тих, що поділяють. Якщо говорити про “штучність” якогось державного утворення, то Російська федерація, ця сучасна колоніяльна імперія, насильницьки зшита з сотень народів, з їхніми дуже відмінними від російської культурами, релігіями, мовами, історичним досвідом, територіями і т. д., була б першою кандидаткою. Однак про цей незаперечний факт чомусь ніхто не говорить навіть у інформаційному просторі України. Водночас теза про “поділеність” і “неприродність” України бомбардує її громадян у різник відмінах прямо і за імплікацією. То нам кажуть, що треба подякувати Богові за втрату Донбасу, бо в ньому мало чи й взагалі нічого українського. У тому ж ключі чуємо, що Крим ніколи не був і не може бути українським. Українці, здавалося б, давно погодилися й не заперечують, як чують, що Одеса – це “рускоговорящий город”, завжди була і лишається, як і Харків, Січеслав – компромісно здекомунізований на Дніпро, Херсон, Миколаїв, Маріюполь, Чернігів і, зрештою, сам престольний Київ. Це теж міста не менш зросійщені й знелюднені від українців, як Донбас і Крим. Їх теж оголосити “неукраїнськими”? Хіба не це кінцевий пункт призначення логіки про неприродність й глибоку поділеність України?
Кожен, хто достатньо добре знає світову історію, теж мусить знати, що штучні держави, зібрані із різних етносів, є нормою, а “природні” – фікцією. Навіть найбільш моноетнічна, мономовна, моноконфесійна держава при пильнішому розгляді виявить низку розламів. Як це не парадоксально звучить, але для держави чи нації (у західній традиції обидва слова часто вживають як синоніми) важливий не стільки факт її “штучности”, скільки фікція її єдности. […]
Що стосується Криму чи Донбасу, то питання не про те, чому вони такі чужі й “неукраїнські” сьогодні. Питання в тому, яким дивом Донбас і Крим виявляють незаперечні ознаки приналежности до українського культурного материка після довгих років безперервного, масованого, брутального зросійщення. З якої незбагенної причини нібито неукраїнський Донбас міг народити таких світочів, як Василь Стус, Олекса Тихий, Микола Руденко, Іван та Надія Світличні, Іван Дзюба та багато инших, без яких годі уявити собі Україну? Крим і Донбас є українськими у цілому ряді незаперечних сенсів.
По-перше, це складові визнаної міжнародним правом, низкою угод території суверенної України. Відторгнення на користь держави-аґресора руйнує всю безпекову архітектуру повоєнної Европи і створює небезпечний прецедент, за яким тоді можна ставити під сумнів належність инших територій до їхніх теперішніх країн. Це особливо небезпечний прецедент для самої України. За такою поразницькою логікою, якщо Крим і Донбас сьогодні якийсь “патріот” оголошує неукраїнськими, то завтра инший скаже те саме про Закарпаття, Буковину чи Бесарабію.
По-друге, історія Криму і Донбасу, те, хто і як довго населяв їх, до яких попередніх утворень вони колись належали, не має більшого значення, ніж минуле російського Калінінґраду (колишнього Кенінґсбергу) чи всієї Карелії з Кубанню, французьких провінцій Альзас-Лорен (колишнього Ельзасу з Лотаринґією), острова Корсики, італійського Південного Тиролю і т. д. без кінця.
По-третє, Крим і Донбас, а також инші землі: Одеса, Миколаїв, Херсон, Харків і т. д., що вважаються “неукраїнськими”, бо там всі, мовляв, говорять російською, в дійсності населяли й населяють нині сотні тисяч, що не тільки бачать себе етнічними українцями, але й вважають українську мову рідною. Инша справа, що у незалежній Україні цих людей роками зводили до “мовчазної більшости”, невидимої і німої. Атмосфера постійного й інституціоналізованого насильства, яка панує в незалежній Україні, призводить до того, що українці воліють або мовчати, або висловлюватися на публіці російською, бо так безпечніше. Бо в такий спосіб їх не дискримінуватимуть на праці, в сфері обслуговування й освіти, в судах. Бо в такий спосіб їх не трактуватимуть як провінційних дебілів, недоумків, що викликають огиду, чи в кращому випадку – жаль. […]
Твердження про нібито віковічну “російськість” півдня й сходу України – це московська фабрикація, імперський міт, що його самі українці глибоко засвоїли, замість того, щоб викрити й відкинути його раз і назавжди. […]
Замість того, щоби зрікатися Криму чи Донбасу як неукраїнських, треба нарешті запустити державницьку гуманітарну політику. Треба дати шанс невидимим і кинутим напризволяще українцям в окупованих і ще не окупованих землях розігнутися на повний зріст, вийти зі стану політичної неконсеквентности. Треба забезпечити Україні національну культуру, шкільництво, науку і розваги, позбавлені руйнівної присутности московської ідеології, треба покласти край політиці мовної шизофренії як руйнівної і русифікаторської, а натомість наситити всі царини життя країни українською мовою у всьому її функціонально-стилістичному розмаїтті.
Ті, хто закликає відмовитися від Криму чи/і Донбасу як неукраїнських, насправді закликають капітулювати перед московським аґресором, навіть не давши йому справжнього бою. […]
Ми вже звикли до написів на зразок “Крим – це Україна”, “Донбас – це Україна”, “Маріюполь – це Україна”, “Одеса – це Україна”. Вони закономірно з’являються там, де реальних ознак українства не почути й не побачити. Кожен з них видає бажане за дійсне – мовляв, не вір очам своїм, бо це Україна, все ще Україна. Подібні написи виглядали б дивно в кожній иншій суверенній країні, але не в Україні, тотально окупованій російщиною. Сьогодні вже є гостра потреба в таких написах у Харкові, Чернігові, Дніпрі і самому Києві. Настав час замість написів дати українській незалежності справжнього власного змісту, який казатиме сам за себе.
Повну версію тексту читайте на zbruc.eu
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
