“Коли мене не стане”. Листи пoмеpлого тата

Смepть завжди несподівана. Навіть невиліковно хворі сподіваються, що вони помруть не сьогодні. Може бути через тиждень. Але точно не зараз і не сьогодні.

Смерть мого батька була ще більш несподіваною. Він пішов у віці 27 років, як і кілька відомих музикантів з «Клубу 27». Він був молодий, дуже молодий. Мій батько не був ні музикантом, ні відомою людиною. Рак не вибирає своїх жертв.

Він пішов, коли мені було 8 років – і я був уже досить дорослим, щоб сумувати за ним все життя. Якби він помер раніше, у мене не залишилося б спогадів про батька і я не відчував би ніякого болю, але тоді по суті у мене не було б тата. І все-таки я пам’ятав його, і тому у мене був батько.

Якби був живий, він міг би підбадьорювати мене жартами. Міг би цілувати мене в лоб, перш ніж я засну. Змушував би мене вболівати за ту ж футбольну команду, за яку вболівав він сам, і пояснював би деякі речі куди краще мами.

Він ніколи не говорив мені, що  скоро помре. Навіть коли він лежав на лікарняному ліжку з трубками по всьому тілу, він не сказав ні слова. Мій батько будував плани на наступний рік, хоча він знав, що його не буде поруч вже в наступному місяці. У наступному році ми поїдемо рибалити, подорожувати, відвідаємо місця, в яких ніколи не були. Наступний рік буде чудовим. Ось про що ми мріяли.

Одного разу моя мама несподівано забрала мене зі школи, і ми поїхали в лікарню. Лікар повідомив сумну новину з усією делікатністю, на яку тільки був здатний. Мама плакала, адже у неї все ще залишалася крихітна надія. Я був у шоці. Що це означає? Хіба це не було черговою хворобою, яку лікарі легко можуть вилікувати? Я відчував себе зрадженим. Я кричав від гніву, поки не зрозумів, що батька вже немає поруч. І я теж розплакався.

Тут дещо сталося. З коробкою під пахвою до мене підійшла медсестра. Ця коробка була заповнена запечатаними конвертами з якимись позначками замість адреси. Потім медсестра вручила мені один-єдиний лист з коробки.

«Твій батько попросив мене передати тобі цю коробку. Він провів цілий тиждень, поки писав їх, і хотів би, щоб ти прочитав зараз перший лист. Будь сильним.”

На конверті був напис «Коли мене не стане». Я відкрив його.

“Сину!Якщо ти це читаєш, значить я мертвий. Мені шкода. Я знав, що помру.Я не хотів тобі казати, що станеться, я не хотів, щоб ти плакав. Я так вирішив. Думаю,  людина, яка збирається померти, має право діяти трохи егоїстичніше.Мені ще багато чому треба тебе навчити. Зрештою, ти ні чорта не знаєш. Так що я написав тобі ці листи. Не відкривай їх до потрібного моменту, добре? Це наша угода.

Я люблю тебе. Подбай про маму. Тепер ти чоловік в будинку.

Люблю, тато.

P.S. Я не написав листів для мами. Вона і так отримала мою машину.”

Той короткий лист, який я ледве міг розібрати, заспокоїв мене, змусив посміхнутися. Ось таку цікаву річ придумав мій батько.

Ця коробка стала найважливішою в світі для мене. Я сказав мамі, щоб вона не відкривала її. Листи були моїми, і ніхто інший не міг їх прочитати. Я вивчив напам’ять усі назви конвертів, які мені ще тільки належало відкрити. Але потрібен час, щоб ці моменти настали. І я забув про листи.

Сім років потому, після того, як ми переїхали на нове місце, я й гадки не мав, куди поділася коробка. У мене просто вилетіло з голови, де вона може бути та й я не дуже-то і шукав її.
Мама так і не вийшла знову заміж.

Я не знаю чому, але мені хотілося б вірити, що мій батько був любов’ю всього її життя. У той час у неї був хлопець, який нічого не вартий. Я думав, що вона принижує себе, зустрічаючись з ним. Він не поважав її. Вона заслужила когось набагато кращого, ніж хлопець, з яким вона познайомилася в барі.

Я до сих пір пам’ятаю ляпас, отриманий  після того, як я вимовив слово «бар». Я визнаю, що я це заслужив. Коли моя шкіра все ще горіла від ляпаса, я згадав, коробку з листами, а точніше конкретний лист, з називою «Коли у вас з мамою відбудеться найграндіозніша сварка».

Я обшукав свою спальню і знайшов коробку всередині валізи,що лежалау верхній частині гардероба. Я подивився конверти, і зрозумів, що забув відкрити конверт з написом «Коли у тебе буде перший поцілунок». Я ненавидів себе за це і вирішив відкрити його потім. Зрештою я знайшов те, що шукав.

“Тепер вибачся перед нею.Я не знаю, чому ви посварилися і я не знаю, хто правий. Але я знаю твою маму. Просто вибачся, і це буде найкраще. Вона твоя мати, вона любить тебе більше, ніж що-небудь в цьому світі. Чи знаєш ти, що вона народжувала природним шляхом, тому що хтось сказав їй, що так буде краще для тебе? Ти коли-небудь бачив, як жінка народжує? Або тобі потрібно ще більший доказ любові?
Вибачся. Вона простить тебе.
Люблю, тато.”

Мій батько не був великим письменником, він був простим банківським клерком. Але його слова мали великий вплив на мене. Це були слова, які несли велику мудрість. Я кинувся в кімнату матері і відкрив двері. Я плакав, коли вона повернулася, щоб подивитися мені в очі. Пам’ятаю, я йшов до неї, тримаючи листа, написаного міїм батьком. Вона обняла мене, і ми обидвоє стояли в тиші.

Мій батько йшов за мною через все моє життя. Він був зі мною, навіть не дивлячись на те, що давно помер. Його слова зробили те, чого більше ніхто не міг зробити: вони надавали мені сил, щоб подолати незліченні складності в моєму житті. Він завжди вмів змусити мене посміхнутися, коли все навколо виглядало похмурим, допомагав очистити розум в моменти злості.

Лист «Коли ти одружуєшся» дуже схвилював мене. Але не так сильно, як лист «Коли ти станеш батьком».

“Тепер ти зрозумієш, що таке справжня любов, синку. Ти зрозумієш, як сильно любиш її, але справжня любов – це те, що ти відчуєш до цього маленького створінню поруч з тобою. Я не знаю, хлопчик це чи дівчинка. Але … отримуй задоволення. Зараз час полине зі швидкістю світла, так що будь поруч. Не впускай моментів, вони ніколи не повернуться. Міняй пелюшки, купай дитину, будь зразком для наслідування. Я думаю, у тебе є все, щоб стати таким же прекрасним батьком, яким був і я.”

Найболючіший лист, який я коли-небудь читав був також і самим коротким з тих, що батько написав мені. Упевнений, в момент, коли він писав ці три слова, батько страждав так само, як і я. Потрібен був час, але в кінці кінців я повинен був відкрити конверт «Коли твоя мати помре».

“Вона тепер моя.”

Жартівник! Це був єдиний лист, який не викликав посмішку на моєму обличчі.

Я завжди стримував обіцянку і ніколи не читав листів завчасно. Я завжди чекав наступного моменту, наступного листа – ще одного уроку, якому батько навчить мене. Дивно, чому 27-річний чоловік може навчити 85-річного старого, яким став я.

Тепер, коли я лежу на лікарняному ліжку, з трубками в носі і в горлі завдяки цьому проклятому раку, я вожу пальцями по вицвіліому папері єдиного листа, який ще не встиг відкрити. Вирок «Коли прийде твій час» ледь читається на конверті.

Я не хочу відкривати його. Я боюсь. Я не хочу вірити, що мій час вже близько. Ніхто не вірить, що одного разу помре. Я роблю глибокий вдих, відкриваючи конверт.

“Привіт, синку. Я сподіваюся, що ти вже старий. Ти знаєш, цей лист я написав першим і він дався мені найлегше. Цей лист, звільнив мене від болю втратити . Я думаю, що розум прояснюється, коли ти так близький до кінця. Легше говорити про це. Останні дні тут я думав про своє життя. Воно було коротким, але дуже щасливим. Я був твоїм батьком і чоловіком твоєї мами. Чого ще я міг просити? Це дало мені душевний спокій. Тепер і ти зроби те ж саме.

Моя порада для тебе: Не бійся.

P.S. Я сумую за тобою.”

Рафаель Зохлер