14 березня відзначають День українського добровольця. Саме добровольці були одними з перших, хто у 2014 році став на захист України на початку війни на Донбасі. Більшість добровольців вирушали воювати прямо з Майдану.
Цього дня у 2014 році перші 500 бійців-добровольців "Самооборони Майдану" прибули на полігон у Нові Петрівці, щоб сформувати перший добровольчий батальйон для захисту України на Донбасі.
Перший добровольчий батальйон на початку квітня 2014 року передислокувався на Дніпропетровщину і отримав назву "Дніпро-2".
Рішення про відзначення Дня українського добровольця ухвалила Верховна Рада у 2017 році. У це свято вшановують мужність та героїзму захисників незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України.
Свої вітання з нагоди Дня українського добровольця висловила низка політиків та високопосадовців. Так, секретар Ради національної безпеки та оборони України Олександр Турчинов пригадав допомогу добровольців на початку російської агресії, коли ЗСУ не мали майже жодного забезпечення.
- У мене не було іншого вибору як звернутися до справжніх патріотів України з проханням не очікувати повісток, не чекати, поки відбудеться відновлення, забезпечення та злагодження ЗСУ, а йти добровольцями захищати свою країну. Так почалося формування добровольчих батальйонів МВС, Національної гвардії, територіальної оборони, – процитувала Турчинова прес-служба РНБО.
Добровольці з легкою стрілецькою зброєю у власному одязі, без бойової підготовки пішли на схід, і ціною своєї крові та власного життя зупинили набагато сильнішого ворога, наголосив Турчинов.
Саме добровольчі батальйони прийняли на себе перший удар і дали владі можливість провести мобілізацію, підготувати та озброїти армію, сформувати Нацгвардію та придушити сепаратистські заколоти.
Колишні добровольчі підрозділи тепер інтегровані до лав ЗСУ або Нацгвардії. 162 бійців батальйону оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького нагороджені державними нагородами. 23, на жаль, посмертно. Серед них –сам генерал Кульчицький, нагадав президент Петро Порошенко.
- Щиро дякую нашим героям! Україна пишається вами!, – сказав у своєму вітанні Порошенко.
Завдяки мужності й самопожертві добровольців в Україні вдалося створити нову справжню і боєздатну ідеологічно мотивовану армію, заявив голова Верховної Ради Андрій Парубій.
- На сяючому прикладі героїчного чину українських добровольців зростатимуть і гартуватимуться нові покоління вільних українців, – сказав спікер парламенту.
Хто такі українські добровольці?
Це такі люди, які у 2014 році відреагували на російську агресію та почали створювати військові, поліцейські та парамілітарні добровольчі формування, аби забезпечити захист територіальної цілісності та суверенітету України.
Цей самоорганізований захист держави бійці організували без зарплат, пільг, соціального захисту, державного забезпечення та нагород, часто – за власний рахунок та під свою особисту відповідальність.
Які вони – добровольці?
Дуже різні. Банкіри, бізнесмени, студенти, митці, журналісти. Правда – дуже різні.
От, наприклад, Владислав Борисовський виїхав з Криму майже одразу після його окупації. На материковій Україні банкір, який ніколи не тримав в руках зброю, прийняв рішення йти добровольцем і в складі групи "Крим" пройшов одні з найвідоміших і найтрагічніших боїв на Донбасі.
А доброволець Ігор Руляк – був бійцем ВМС, але через паперові та бюрократичні проволочки у зону бойових дій він потрапити не міг. Тому пішов у добровольчий підрозділ, поєднуючи війну та службу, як би дивно це не звучало.
Доброволець, боєць ВМС Ігор Руляк
Боєць "Правого сектора" з позивним "Вагнер" до війни взагалі встиг прожити довге насичене життя. Протягом якого пройшов захопливий шлях від адміністратора обкому профспілки у справах молоді та спорту в Львові, через роботу викладачем, полярником, моряком далекого плавання, бізнесменом, фінансовим брокером – до сапера у добровольчому підрозділі. Бо через поважний вік його більше нікуди не брали, а воювати за свою країну він дуже хотів.
Чому вони пішли на фронт?
У переважній своїй більшості – тому що не могли не піти захищати від реальної загрози. Просто кожен пояснює це різними словами.
Боєць сил спеціальних операцій з позивним "Джома" пояснив, що пішов воювати у добровольчий підрозділ у 2014 році, тому що його з дитинства навчили любити свою країну: "Мене дід привчив. Батько. Дід багато розповідав про Україну, а йому – розповідав його дід. Тому я люблю Батьківщину". Вже потім він офіційно приєднався до спецпризначенців, аби бути максимально корисним для військових з усіма своїми знаннями та навичками.
Доброволець батальйону "Донбасс" Олександр Проскурін
Нам же розповідали, що українська армія – це карателі, фашисти, бандерівці, які ще під час Другої Світової війни боролися за визволення українського народу від радянської влади, і зараз знову до нас прийдуть з такими ж намірами! Пропаганда з боку Росії у нашому місті, та і у більшості східних областей, як і на той час, так і зараз, дійсно якісна. От зайшла українська армія, я чекаю, що зараз вже шибениці на площах будуватимуть, почнуть людей відправляти у трудові команди на роботу. Проходить день, два, три, чотири – а в місті нічого не відбувається. Ні-чо-го! Ну і після цього моменту, я, як людина, яка себе позиціонує розсудливою, задумався. Якщо нічого не відбувається, значить, нам брехали. Якщо обманювали, то сенс стороні, яка бореться за правду, брехати? Тобто, якщо вони брешуть – значить, вони не мають рації. Якщо вони не мають рації, а я на це клюнув – значить, я дурень, і треба спокутувати провину перед Батьківщиною кров'ю.
Ще один боєць "Донбасу" Микола Анацький до вступу у добровольчий підрозділ в окупованому Бахмуті також мав можливість роздивитись, що собою являють окупанти:
Третій штурм військової частини був уже з важкою технікою. П'ятий – був найжорсткішим, тоді як раз танки розстрілювали частину. Наш будинок поруч, в ньому все тряслось. Я сидів на підлозі під стінкою, відчував ці гарячі хвилі повітря після кожного пострілу. І ось це відчуття такого липкого страху, коли ти розумієш, що зараз вже все може закінчитися, зовсім все – а ти нічого не можеш зробити ... Я такого страху більше ніколи не відчував і пообіцяв собі, що більше ніколи відчувати не буду. Такого страху реально не відчував ніде. Навіть під час першого бойового виїзду до Дебальцевого.
Італієць Джузеппе Доніні – професійний військовий найманець і все одно вирішив, що долучитись до українських добровольчих підрозділів – це буде правильно і справедливо. Тому що він може щось змінити. Він брав участь у найрізноманітніших військових конфліктах у всьому світі. За гроші. Бо війна – це його професія. І він все ще продовжує приїжджати на Донбас воювати за Україну. Безоплатно. Бо це – правильно:
"Я подумав, що коли повертаєшся додому, вмикаєш новини, бачиш, що в Україні війна – кажеш: "Яка прикрість!" і вимикаєш телевізор. Але війна не закінчується лише тому, що ти більше не бачиш її у телевізорі. Вона продовжується у реальності. Лишатися в Україні – це для мене стало чимось особистим, стало частиною мене. Знаєш, оте відчуття, коли розумієш, що це – саме те, що я маю зробити".
Джузеппе Доніні
Чому ми про них говоримо?
Тому що вони вартують нашої уваги. І поваги. У багатьох з них є щось таке, що змушує їх невпинно змінювати світ на краще.
Солдат Михайло Лупейко (псевдо "Ангел")
Ну, наприклад. Солдат 54 окремої моторизованої бригади ЗСУ Михайло Лупейко (псевдо "Ангел") за два роки війни встиг відзначитися практично на всіх найгарячіших точках російсько-української війни – Піски, Донецький аеропорт, шахта "Бутівка", Світлодарська дуга. На Світлодарській дузі, до слова, втратив обидві ноги, потрапивши під мінометний обстріл. Пройшов тривале лікування та реабілітацію, наново навчився ходити і вже більше року активно займається роботою із молоддю, зокрема, навчаючи їх рятувати життя іншим та надавати екстрену домедичну допомогу.
Старший солдат батальйону "Донбас" Володимир Максимів (позивний "Макс") до лав батальйону прийшов разом із батьком навесні 2014 року. Брав участь майже у всіх операціях підрозділу. Майже всі з членів його групи загинули під час спроб вийти з оточення під Іловайськом. Він сам – шість разів був поранений. Був взятий у полон, але зміг втекти. Власне, саме він допоміг Україні дізнатись про долю багатьох воїнів, які опинились в Іловайському котлі. Служив у Нацгвардії, аби продовжувати змінювати військові структури на краще. Звільнився через погіршення стану здоров'я.
Доброволець Володимир Максимів
Штурмовик ДУК "Правий сектор" на псевдо "Тео", повернувшись із війни, став співзасновником громадської організації ВПА "Калина" і почав займатись навчанням молоді спочатку на Рівненщині, а згодом – і в усіх областях України. Зараз він навчає студентів медучилищ і старшокласників основам домедичної допомоги, спортивному орієнтуванню та передає власний досвід із бойових тактик курсантів військових навчальних закладів. І активно популяризує серед молоді Збройні сили України. На питання навіщо відповідає обуреним:
Бо генерали кабінетні – то не є ЗСУ. ЗСУ – це Збройні Сили України. Це дуже велика машина і велика кількість крутих пацанів. Вони заслуговують на те, щоб їх поважали. Да, я правосек. Да, мені не пофіг на імідж ЗСУ. Наші Збройні сили – це майбутнє України. Є країна. У країні мають бути свої Збройні сили. І вони мають бути дуже сильними і дуже крутими. Конституцію почитай, там же все написано, ну!.
Боєць батальйону "Донбасс" Володимир Гунько (позивний "Кузьма") приєднався до цього підрозділу із перших днів його створення і пройшов з ним весь шлях до Іловайська.
Доброволець Володимир Гунько
Брав участь у боях за місто. Потрапив у полон, де провів майже п’ять місяців. Після звільнення повернувся на службу. Брав участь у боях за Дебальцеве. Активно боровся із корупційними схемами, із "мертвими душами" у військовій сфері. Бо за час війни встиг зрозуміти, що наші військові неймовірно круті:
Крутих хлопців, дійсно крутих, було дуже багато. Круті хлопці були в Іловайську. Вони були на Саур-Могилі, тримали ту голу висоту і терпіли обстріли з російської території, не маючи змоги їм відповісти чи відійти на якісь укріплені позиції, щоб дати достойну відсіч росіянам, які перетинають кордон. Такі хлопці були в аеропорту. Такі хлопці були в Дебальцевому. Коли згадуєш цих людей – кожен хлопець по-своєму унікальний був. Кожен був особистістю.
Це – лише кілька прикладів неймовірних історій українських добровольців. Насправді їх – сотні, сотні і сотні. Без них Україна навряд чи змогла б стати такою, якою вона є зараз.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
